Незвичайні пригоди Марко Поло

Мейнк Віллі

— Це мій син і слуга вашої величності.

Імператор уважно оглянув Марко.

— На обличчі вашого сина — блиск, в його очах — вогонь, — сказав хан Кублай. — Я беру його під свій особистий захист і призначаю його своїм почесним пажем.

Імператор обернувся до китайського вченого Хіу Хенга і сказав:

— Ви чули мої слова?

Старий учений відповів йому:

— Найбільше

мистецтво — вміти читати в людських серцях. Якщо ти нездатен одрізнити справжній діамант від фальшивого, ти втратиш свої гроші. Якщо довіришся поганій людині, ти можеш позбутися свого життя. Але якщо ти привернеш до себе серце сильного, вважай, що ти виграв битву.

В ІМПЕРАТОРСЬКОМУ САДУ

Імператриця Джамбуїк-Хатун лишилася в Камбалі.

Вона була однією з чотирьох головних дружин хана і мала великий вплив на державні справи. Триста дівчат обслуговували її. Пажі й придворні дами намагались відгадати її найменше бажання, тремтіли, коли вона вибухала люттю, плакали вимушеними сльозами, коли бачили на обличчі своєї господині сум, улесливо розхвалювали її прив'ялу красу.

Джамбуїк-Хатун чекала міністра Ахмеда. Зустрічі з ним нагадували їй молодість, яку вона провела в привільних степах. Часом в її серці спалахувала туга за життям у наметах, їй знову хотілося скочити на породистого рисака і помчати шаленим галопом назустріч вітру. В такі хвилини вона почувала себе нещаснішою за тих жінок, котрі скніли десь у злиденних хижках і на обід готували жменьку рису.

Втомлена бездіяльністю, імператриця ходила широкими, швидкими кроками по парку. Лице її було так нафарбоване, що скидалось на мертву маску з завченою посмішкою, яка ледь торкалася куточків рота.

За нею нечутно ходили чотири служниці.

День був нестерпно жаркий, здавалось, немов вітер дме з самого пекла. Імператриця згадувала дні своєї молодості. Вона сіла на край басейну і дістала люстерко.

До неї підійшла юна й струнка, як лілея, служниця і подала їй подушку.

— Іди геть! — розлючено закричала імператриця і вдарила служницю в обличчя. — Усі йдіть геть! Я не хочу вас більше бачити!

Служниці зникли. Їм лишилось тепер одне: сховавшись за деревами, чекати наказів своєї господині.

Джамбуїк-Хатун сиділа непорушно. За будівлями і мурами, що захищали парк од вітрів, розкинулось місто. Там вирувало життя, співуче, дзвінке, повне сміху і сліз. Там ніжні руки китайських майстрів вирізували з дерева й слонової кістки богів, селян, дівчат і дивовижних звірів, виточували з нефриту коштовний посуд, кували срібло й золото, вишивали на шовку розкішні барвисті квіти й птахів, плели з бамбука й рисової соломи кошики… Там селяни, тримаючи важкими, загрубілими руками дерев'яний плуг, орали болотисті низовини і жовті, розпечені на сонці горби,

там вони гнули спини перед пихатими чужинцями.

Саїд, ситий, добре одягнений, ішов залюдненими вулицями й провулками. Служба в Ахмеда подобалась йому. До свого нового пана Саїд відчував безмежну відданість. Він з гордістю згадував свою поїздку з Канчоу в Камбалі, яка так чудово змінила його життя.

Він спинився перед худорлявим, засмаглим пекарем, який смажив на олії невеличкі фігурки з тіста.

— Що в тебе є? — спитав його Саїд поблажливим тоном, немов великий пан. За кілька місяців життя в достатках щоки його округлились.

Пекар швидким поглядом зміряв чужинця, потім кинув кілька підсмажених, хрумких фігурок на тацю ї підніс її Саїду до самого носа.

— Ось що в мене є! Засмажені на олії маленькі Ахмеди! Спробуйте! Десять вен маленькі, двадцять — середні. Сміховинна ціна, запевняю вас, засмажені на чудовій олії. Ох, маленькі Ахмеди! Хай їм чорт, ви тільки гляньте, як вони хрумтять!

Глуха лють прокинулась у грудях Саїда. Оцей смердючий китаєць зважився глузувати з його пана Ахмеда.

— Чому ти називаєш їх «маленькими Ахмедами»? — спитав він, намагаючись приховати хитруватий, насторожений вираз, що з'явився в нього на обличчі.

— Що це ти мелеш? — вигукнув пекар, почувши, що запахло небезпекою. — Ти хочеш мене образити?

Він почав скликати ремісників і торговців, які працювали поблизу:

— Лі, ходи-но сюди! Ванг, прошу тебе, принеси молоток! Янг і Ву, хіба ви не чуєте, що цей чужинець хоче накликати нещастя на голову порядного китайського торговця?

Переляканого Саїда оточили люди з похмурими, загрозливими обличчями.

— Що від тебе хоче оця дерев'яна диня?

— Ану, геть звідси, син черепахи!

— Дайте йому в собачу пику, цьому носатому дияволу!

Кремезний Ванг, одягнений у шкіряний фартух, виступив наперед і спитав у пекаря:

— Що він тут казав?

— Каже, ніби я продаю маленьких Ахмедів! Та я ніколи в житті такого не говорив, — мовив пекар, лукаво зиркнувши на своїх друзів. — Це він так сказав. Еге ж, це він ужив отакі слова. Хай наш милостивий Ахмед, паш добрий пан, живе десять тисяч років! Хай його підсмажать у пеклі, нашого милостивого Ахмеда! Повірте мені, що це його власні слова.

Відчайдушна хитрість пекаря викликала серед присутніх голосний регіт.

Але Саїд втратив самовладання.

— Ні, це він так сказав! Він образив милостивого пана Ахмеда! — люто кричав Саїд. — Я приведу зараз поліцаїв, його місце у в'язниці, серед пацюків!

Торговці й ремісники занепокоєно перезирнулися. Кілька з них крадькома втекли. Пекар зблід, його пройняв раптовий страх за жінку і трьох дітей. Але тут коваль Ванг схопив Саїда за карк і стукнув його об мур.

— Іди звідси геть! — наказав він.