Незвичайні пригоди Марко Поло

Мейнк Віллі

Тимчасом пекар зібрав докупи своє начиння, поставив плитку на чотирикутну дошку і зв'язав усе вірьовками. Потім узяв вантаж на плечі і подався в іншу частину багатолюдного міста.

А коваля Ванга опівдні схопили стражники і кинули у в'язницю.

— Ти — корисний слуга, — сказав Саїдові Ахмед і подарував йому срібний келих. — Тільки дивись, щоб одного чудового дня оті китайські собаки не скрутили тобі голову.

Ахмед мав у Камбалі таємний будинок, про який знали лише кілька

його найближчих друзів. Він щомісяця міняв у ньому слуг, садівників, кухарів та іншу челядь, відсилаючи їх у найдальші закутки імперії. В той час як імператор проживав у Шаньту, а найстарший принц Чінкім розважався полюванням, Ахмед користувався необмеженою владою. До нього в потаємний будинок приходили посланці й кур'єри. Вони повідомляли його про найважливіші події і одержували від нього накази.

Прибуття християнських купців, які з'явилися, як посланці папи, дуже занепокоїло можновладного міністра. Він побоювався, що чужоземці підірвуть й вплив на імператора.

Спершись підборіддям на руку, він нервово тарабанив пальцями по губах. В його голові роїлись думки.

У них золота дощечка… Якби ж ти, Абака, прибрав їх своєчасно з дороги! Десь у Кашгарі або в Лопі! Ніхто б і уваги на це не звернув. А тепер уже надто пізно. Імператор прийняв їх з усіма почестями… Ти пишеш, що вони везуть з собою красиву дівчину?

Тоненькі пальці ще дужче затарабанили по губах. Ахмед підвівся і вийшов з темного приміщення в залитий сонцем сад. За ним, як тінь, ловлячи очима кожний його рух, вислизнув Саїд.

— З вами могло б трапитись нещастя, панове, — бурмотів Ахмед. — Китай — небезпечна країна… Але це було б дуже незграбно. Ахмед працює інакше. Він тонше плете свою павутину.

— Саїд! — гукнув він.

— Я тут, пане!

— Зачекай мене. Я піду до імператриці.

Західний вітер ніс у парк куряву пустелі. Джамбуїк-Хатун кинула в басейн золотим рибкам смачне тістечко. Рибки повиринали з води, ловлячи крихти, і на гладенькій, як скло, поверхні басейну знялися брижі.

До Джамбуїк-Хатун несміливо підійшла служниця.

— Прийшов милостивий пан міністр Ахмед.

Імператриця підняла голову і одним порухом руки змела в воду останні крихти.

— Я чекаю на нього.

Ахмед низько вклонивсь і мовчки зупинився перед імператрицею. На його брунатному обличчі з випещеною бородою застиг вираз шанобливого захоплення.

— Це ви, Ахмед, — втомленим голосом озвалася Джамбуїк-Хатун. — Чого я не поїхала в Шаньту на соколине полювання… Ви не можете собі уявити, як нудно жити серед оцих мурів!

— Ваша величність, ви глибоко засмутили б мене, коли б поїхали! — відповів Ахмед. — Ми повинні багато чого обговорити з вами. Як би я міг без ваших мудрих порад вести державні справи так, щоб догодити його величності імператорові? — І тихіше додав: — У вашій присутності я забуваю всі турботи, що обтяжують мене.

Імператриця умлівала від його красивих слів і німих поглядів.

— Ви чуєте, як шумить вітер у деревах? — спитала вона.

Листя, що вже почало жовтіти, тріпотіло од вітру.

Імператриця й Ахмед рушили підметеними доріжками парку до Зеленої Гори. По великих квітниках походжали фазани, пави й горді фламінго. Зелену Гору було насипано руками. Вона мала милю в обхваті і здіймалась на сто кроків над землею. На тому місці, звідки забрали землю, тепер був ставок. У ньому плавали лебеді. На вершечку гори стояв красивий павільйон.

Імператриця сіла на лавку серед квітучих кущів і запросила сісти Ахмеда.

— Ви говорили про турботи, які вас обтяжують. Чи я не можу вам допомогти?

На обличчі Ахмеда промайнула вдоволена посмішка, йому хотілося за звичкою спертися підборіддям на руку і затарабанити пальцями по губах, але він згадав, що сидить біля імператриці, і спритно, як актор, удав, що дуже стурбований.

Він на мить завагався, потім мовив:

— Китайці — непокірний народ, нездатний оцінити безмежні блага від урядування його імператорської величності.

Джамбуїк-Хатун роздратовано відмахнулась рукою, і тоді Ахмед покірним голосом, ледь чутно, сказав:

— Ніколи вже не повернуться найщасливіші дні мого життя…

Імператриця провела рукою по своєму шовковому вбранню. В її очах спалахнули теплі вогники, які прикрасили непорушне, нафарбоване обличчя.

Ахмед, відкинувшись назад, уважно роздивлявся її у профіль. Він навчився бути терплячим і, прагнучи до чогось, завжди починав дуже здалеку.

— То, значить, вам не до серця служба у нас? — спитала імператриця.

— Яку вагу має моя скромна служба? — відповів Ахмед. — Мене турбує те, що одного чудового дня мої щирі слова не знайдуть шляху до серця його величності.

Ахмед стежив за птахом, котрий непорушно висів у повітрі поміж деревами, потім каменем упав на землю і, схопивши кігтями якусь маленьку тваринку, знову знявся вгору.

— Я вас не розумію, Ахмед.

— В Шаньту прибули чужоземні посланці і вже зуміли своєю улесливістю завоювати милість його імператорської величності.

Ахмед, затамувавши подих, вичікував, яке враження справлять його слова.

Джамбуїк-Хатун, від якої можна було чекати всяких несподіванок, насмішкувато спитала його:

— А ви що, міністре Ахмед, боїтеся їх?

— Я думаю про благо імперії.

— Імператор розумніший за вас, — суворо мовила імператриця.

Міністр Ахмед схилив голову. Погамувавши своє розчарування, він сказав:

— Пробачте, ваша величність.

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ У КАМБАЛІ

Падав м'який лапатий сніг. Він кружляв у повітрі, осідав на засклені різнобарвним склом дахи палаців, на міські ворота й павільйони, зависав на голих деревах і сріблястих ялинах, лягав блискучим шаром на розбиті дороги.