Інферно
Шрифт:
«Може, вони вважають, що я причетний до потенційного нападу?»
А це взагалі безглуздо. Тут відбувається щось інше.
Ленґдон знову подумав про срібноволосу жінку.
— А ще ота жінка з моїх видінь... Я відчуваю потребу знайти її.
— Тоді довірся своїм почуттям, — сказала Сієнна. — У цій ситуації найкращий компас — це твоя підсвідомість. Це ж основи психології: якщо тваринний інстинкт підказує тобі, що ти маєш вірити тій жінці, то, як на мене, мусиш робити те, що вона наказує тобі.
— Шукай— і
Ленґдон полегшено зітхнув, усвідомивши, що перед ним
відкрився шлях.
«Усе, що я можу, — це плисти далі цим тунелем».
Відчуваючи, як зростає його рішучість, він роззирнувся, щоб зорієнтуватись у просторі. «Який же шлях веде з парку?»
Вони стояли під деревами край широкої галявини, де перетиналися кілька стежин. Удалині ліворуч Ленґдон узрів еліпсоїдну лагуну з маленьким острівцем, прикрашеним лимонними деревами та статуєю. «Це Ізолотто», — подумав професор, упізнавши знамениту скульптуру Персея, що скаче на коні, наполовину зануреному у воду.
— До Палацо Пітті — туди, — сказав Ленґдон, показуючи на схід, у протилежний від острівця Ізолотто бік, у напрямку головної алеї Віоттолоне, що тягнулася зі сходу на захід через увесь парк. Завширшки як дворядна автомагістраль, Віоттолоне була обсаджена шерегами струнких чотирьохсотрічних кипарисів.
— Та там нема де сховатися, — заперечила Сієнна, окинувши поглядом відкриту алею й поглянувши на безпілотник, що кружляв над парком.
— Маєш рацію, — погодився Ленґдон із хитрою усмішечкою. — Саме тому ми скористаємося тунелем біля самої алеї.
Він знову показав рукою, але цього разу на густі чагарники, прилеглі до входу в алею. У стіні щільної зелені було прорізано невеликий прохід у формі арки. За цим проходом починалася стежина, що губилася вдалині: то дійсно було щось на кшталт тунелю, який тягнувся паралельно до алеї Віоттолоне. З обох боків тунелю ту стежину оточували підстрижені кам’яні дуби, які ще із сімнадцятого сторіччя обережно схиляли аркою над стежиною, щоб вони спліталися нагорі, утворюючи зелений навіс. Назва проходу — Ла Черк’ята, що буквально означала «круглий» або «скріплений обручем», — походила від зеленого склепіння зігнутих дерев, що нагадували обручі діжки, по-італійськи cerchi.
Сієнна поквапилася до входу й зазирнула до тінистого тунелю. І вмить повернулася до Ленґдона із задоволеною усмішкою.
— Так дійсно краще.
Не марнуючи часу, вона прослизнула до проходу й швидко пішла між дерев.
Ленґдон завжди вважав Ла Черк’ята однією з найтихіших місцин Флоренції. Однак сьогодні, дивлячись, як Сієнна зникла в темному проході, він знову пригадав легенду грецьких пірнальників, які запливали до коралових тунелів і молили Бога про те, щоб натрапити на вихід.
Ленґдон і сам виголосив коротку молитву й поквапився і лідком за Сієнною.
***
А за півмилі від утікачів, біля інституту мистецтв,
— Знімки з безпілотника, — сказав фахівець, подаючи Іірюдеру невеличкий екран. — Зроблено кілька хвилин тому.
Іірюдер продивився нерухомі відеокадри, зупинивши погляд на розпливчастому збільшеному зображенні двох облич — темноволосого чоловіка та білявої жінки із зачіскою «кінський хвіст»; вони обоє ховалися, зігнувшись, у затінку, і вдивлялися в небо крізь листя.
Роберт Ленґдон.
Сієнна Брукс.
Жодного сумніву.
Брюдер зосередив увагу на мапі садів Боболі, розстеленій на капоті мікроавтобуса. «Вони прогадали», — подумав агент, роздивляючись план парку. Хоч і був він великий та заплутаний, із численними схованками, але його з усіх боків огороджувала висока стіна. Сади Боболі були таким собі природним тиром, де можна відпрацьовувати навички координованої стрільби.
«їм не вибратися звідси».
— Представники місцевої влади перекривають усі виходи, — доповів підлеглий. — І розпочинають облаву.
— Тримайте мене в курсі, — сказав Брюдер.
Він повільно підняв погляд на товсте куленепробивне вікно мікроавтобуса й побачив срібноволосу жінку, яка сиділа на задньому сидінні авто.
Препарати, які вони їй ввели, вочевидь, притупили її чуття — навіть більше, ніж Брюдер розраховував. Однак з її переляканого обличчя він виснував, що жінка й досі чітко усвідомлювала, що самевідбувається довкола.
«Якийсь у неї вигляд незадоволений, — подумав Брюдер. — Утім, а з якого дива вона має бути задоволеною?»
розділ 26
Стовп води злетів на двадцять футів угору.
Ленґдон подивився, як він поволі опустився на землю, і збагнув, яку відстань вони пройшли. Ленґдон із Сієнною добралися до кінця тінистого тунелю й кинулися через відкриту галявину до гаю коркових дерев. Вони вийшли до найвідомішого струменевого фонтана в садах Боболі, де створений скульптором Стольдо Лоренці бронзовий Нептун стискав свій тризубець. Відома серед місцевих мешканців під непоштивою назвою «Фонтан-виделка», ця споруда вважалася центральною точкою парку.
Сієнна зупинилася на краю гаю й пильно подивилася вгору крізь листя дерев.
— Щось безпілотника не видно.
Ленґдон також не бачив його й не чув, можливо, тому, що поряд шумів фонтан.
— Певно, настав час його заправити, — сказала Сієнна. — Це наш шанс. Куди йти?
Ленґдон ловів її ліворуч, вони спустилися крутосхилом, пройшли гай — і перед ними з’явився Палацо Пітті.
— Гарненький будиночок, — зауважила Сієнна.
— Сама скромність — як її розуміли Медичі, — криво посміхнувся Ленґдон.