Інферно
Шрифт:
Попри сильний голод Ленґдон не зупинявся.
«Треба знайти маску... і подивитися, що там сховано на її тильному боці».
Ведучи Сієнну вузенькою віа дей Леоні, Ленґдон ніяк не міг призвичаїтися до її лисої голови. Радикально змінена зовнішність Сієнни нагадала професору, що він майже не знав цю жінку. Вони прямували до п’яца дель Дуомо — майдану, де знайшли мертвого Іґнаціо Бусоні після того, як він зробив останній телефонний дзвінок.
«Роберте, — сказав Іґнаціо, важко дихаючи. — Те, що ти шукаєш, надійно сховане. Для тебе брама
«Рай, двадцять п’ять», — подумки повторював Ленґдон,
І досі здивований тим, що Іґнаціо Бусоні пам’ятав текст поеми Данте достатньо добре, щоби швидко брати з пам’яті конкретну пісню цього твору. Вочевидь, та пісня запам’яталася Іґнаціо чимось особливим. Та що б то не було, Ленґдон мав, що дізнається про це, щойно йому потрапить до рук примірник тексту. А його можна роздобути багато де в місті Флоренція.
Шкіра під перукою, яка була йому по плечі, уже чесалася, і хоча він відчував, що в цьому прикиді має вельми кумедний вигляд, мусив визнати, що ця імпровізована зміна зовнішності виявилася досить ефективним прикриттям. Ніхто не звернув на них уваги, навіть поліцейські з додаткового підрозділу підкріплення, які щойно промчали повз них у бік Палацо Веккіо.
Кілька хвилин Сієнна крокувала поруч із ним у повній тиші, і Ленґдон занепокоєно зиркнув на неї — чи все в нормі. На обличчі Сієнни був такий вираз, наче вона подумки перебувала десь далеко-далеко, мабуть, намагаючись вмістити у свідомості той факт, що щойно вбила жінку, яка їх раніше переслідувала.
— Скажи, що ти думаєш, і я дам тобі грошей, — пожартував Ленґдон, сподіваючись відірвати Сієнну від образу жінки зі шпичастим волоссям, яка лежала мертва на долівці Палацо Веккіо.
Сієнна поволі виринула зі своїх роздумів.
— Я міркувала про Цобріста, — поволі мовила вона. — Намагалася пригадати, чи пам’ятаю я про нього ще що- небудь.
— Ну, і як — пригадала?
Вона знизала плечима.
Мені пригадується здебільшого його суперечливий есей, написаний кілька років тому. Він реально зацікавив мене. А в наукових колах поширився зі швидкістю вірусної епідемії. — Сієнна скривилася. — Вибач за недоречний вибір лексики.
Ленґдон похмуро всміхнувся.
— Продовжуй.
— У його есеї йшлося головним чином про те, що людство опинилося на межі вимирання і, якщо не трапиться якийсь катаклізм, котрий різко зменшить кількість населення Землі, наш біологічний вид проживе не більше за сто років.
Ленґдон спантеличено повернувся й поглянув на неї.
— Лише сто років?
— Це була сильна теза. Бо прогнозований ним часовий графік виявився більш стислим за попередні розрахунки, але підкріплювався потужними дослідними відомостями. Він нажив собі багато ворогів, заявивши, що лікарі мають припинити займатися медициною, бо збільшення середньої тривалості життя людини лише ускладнює проблему перенаселення.
Тепер Ленґдон зрозумів, чому стаття мала таке
— Недивно, що на Цобріста напали з усіх боків, — продовжила Сієнна. — Політики, церковники, Всесвітня організація охорони здоров’я — усі цькували його як схибленого на апокаліпсисі пророка, що роздмухував паніку. Особливо вони образилися через його твердження, що потенційні нащадки сьогоднішньої молоді можуть стати свідками кінця людського роду. Щоб унаочнити свою точку зору, Цобріст послався на «Годинник Судного дня», згідно з яким — якщо тривалість людського життя взяти за годину — людству залишилося жити кілька секунд.
— Я навіть бачив цей годинник в Інтернеті, — пригадав Ленґдон.
— Так, то був його годинник, і це спричинило гармидер. Однак найсильніше Цобріста цькували після того, як він заявив, що його останні досягнення в царині генної інженерії допоможуть людству значно більше, якщо їх використовувати не для лікування хвороб, а для їх продукування.
– Що?!
— Так, Цобріст стверджував, що його технологію можна використати для обмеження зростання населення шляхом створення гібридних штамів хвороб, котрі наша сучасна медицина неспроможна вилікувати.
Ленґдон відчув, як у душі зростає страх, коли в уяві постали образи химерних гібридів — «дизайнерських вірусів», випущених на волю й цілковито невразливих. Зупинити їх буде неможливо.
— За кілька років Цобріст з улюбленця медичного світу перетворився на парію. Йому виголосили анафему. — Сі- енна замовкла, і на її обличчі з’явився співчутливий вираз. — Тому недивно, що він зламався й скінчив життя самогубством. Шкода, бо, мабуть, його теза правдива.
Ленґдон мало не впав, зачувши ці слова.
— Вибач, але... ти справді вважаєш, що він має рацію?
Сієнна похмуро знизала плечима.
— Роберте, якщо говорити із суто наукової точки зору, — логічно, без емоцій, — то я можу впевнено сказати тобі: якщо не станеться якоїсь різкої зміни, людству невдовзі настане кінець. І настане досить швидко. Це не буде якийсь апокаліпсис, як змальовують у релігійних текстах: вогонь, сірка... Це не буде ядерна війна. А буде тотальний колапс, спричинений надмірною кількістю людей на нашій планеті. Із математикою сперечатися важко.
Ленґдон заціпенів.
Я вельми ґрунтовно займалася біологією, — сказала вона. — І це є нормальним явищем, коли якийсь вид вимирає лише через перенаселеність ареалу. Уяви собі колонію поверхневих водоростей, що живуть у маленькому лісовому ставку з бездоганним балансом поживних речовин. Нічим не обмежені, ці водорості репродукуються настільки нестримно, що швидко вкривають усю поверхню ставка, блокуючи доступ сонячного світла, а отже, продукування поживних речовин у водоймищі. Висмоктавши зі свого довкілля все, що тільки можна, вони швидко помирають і безслідно зникають. — Вона важко зітхнула. — Схожа доля може спіткати й людство. І значно раніше й швидше, аніж ми собі уявляємо.