Шрифт:
Б.ЗУБКОВ, Є.МУСЛIН
Нiма сповiдь
1
"18 лютого 19... року. Крадiжка в бiблiотецi. Доктор Марiо Бетета, охоронець архiву в Нацiональнiй бiблiотецi, повiдомив нашому кореспонденту: сьогоднi вночi невiдомi злочинцi викрали алфавiтну картотеку винахiдникiв, зареєстрованих у патентовому вiдомствi за останнi п'ятнадцять рокiв. Двi скринi з iменними картками, вагою по тридцять п'ять фунтiв кожна, винесено через пролом у надвiрнiй стiнi мiж дванадцятою i першою годиною ночi, пiсля першого обходу чергового сторожа. Доктор Марiо Бетета нарiкає на мiзернiсть
"21 травня 19... року. Вбитий пострiлом у серце сеньйор Убiко Хорхе. Вдiвець п'ятдесяти чотирьох рокiв, вiн жив самотньо у своєму будинку на Праса-ду-Комерсiо. Вбивство з особистих мотивiв - ревнощi, порушення шлюбної обiцянки тощо - майже неймовiрне. На думку експертiв, бiдолаху застрелили з гвинтiвки фiрми "Голланд i Голланд" з оптичним прицiлом. Уже пiсля смертi злочинцi старанно поголили голову трупа i змастили її якоюсь дуже пахучою маззю. Мета подiбних манiпуляцiй зовсiм незрозумiла i загадкова. Сеньйор Убiко Хорхе вiдомий своїми важливими iнженерними працями у хiмiчнiй промисловостi. Його останнiй винахiд, роботу над яким перервала смерть, мав би принести чималий прибуток фiрмi, цiнним фахiвцем якої був покiйний. У деяких завжди добре iнформованих колах вбивство сеньйора Убiко Хорхе пов'язують з надто загадковими зникненнями iще двох наших вiдомих винахiдникiв".
2
– Ради бога, гляньте, чи не йде по лiвiй алеї чоловiк у синьому плащi? У вас молодi очi, ви бачите далеко. Та не так, чорт забирай, не озирайтесь! Я навчу вас, як треба дивитись. Розглядайте хмари, дивiться вгору i повертайте, повiльно повертайте голову... Тепер один погляд, лише один, i навскоси... Ось так.
– Алея порожня.
– Отже, я можу двадцять хвилин передихнути. Я добре навчився слiдкувати за тим, що вiдбувається у мене за спиною. Тисячi засобiв. Годяться вiтриннi шибки, дзеркала перукарень, навiть полiрованi дверi. Особливо зручнi вiкна у вагонах пiдземки... Що я базiкаю. Не звертайте на мене уваги. Я просто хворий, так, хворий... Дивiться, дивiться. Чи нема поблизу полiцая з маленькими рудими вусиками?
– Ви боїтесь полiцаїв?
– Не всiх. Тiльки того, що з рудими вусиками. Вiн також один з тих. Що там чорнiє?.. Куди ви дивитесь... Он там, мiж двома кущами.
– Це всього-на-всього грати парку.
– Чи не стоїть за ними автомобiль?
– Якщо вас дiйсно переслiдують, то чи не краще залишати машину за рогом, а не виставляти її напоказ.
– Ви дитя. Так зручнiше стрiляти.
– Розумiю. У вас в кишенях увесь наявний золотий запас Нацiонального банку? У зливках чи монетами?
– Поганий жарт. А тепер iдiть, iдiть. Геть!
– А давно ви купили цю лавку, сеньйоре? Чому ви не повiсили на нiй плакат "Приватна пристань"?
– Якщо ви хочете пiдсмажитись на багаттi, розпаленому для iншого, лишайтесь.
– Я непогано боксую, i моя вага двiстi фунтiв. Я лишаюсь.
– Дякую. Очевидно, ваша шляхетнiсть простягається так далеко, що ви навiть не вимагаєте вiд мене нiяких пояснень?
– Мало тримати в руках пляшку, сеньйоре, треба ще її вiдкоркувати. Хоч про дещо довiдатись не завадило б...
– Кажуть, чорт, що набув досвiду, лiпший вiд недосвiдченого ангела. Те, що я на вас виллю, мiй юний друже, перетворить вас на дюжину чортiв. Чи не розлучитись нам, поки не пiзно?
– Сеньйоре, ви остерiгаєтесь чоловiка у синьому плащi? Вiн тут. Ховається за каштанами, що ростуть на тому березi ставка.
– Вони вимучили мене.
– Йдiть лiворуч, до виходу. Швидко! Я буду весь час позаду...
– ...Тепер ми спустимось по Руа-де-Прата в гавань.
– Я дав би перевагу провулкам.
– Руа-де-Прата схожа на базар. У натовпi легко загубитись. А не доходячи до гаванi два квартали, звернемо в провулок. Якщо вам так до вподоби провулки...
Вони йшли повз магазини, що нестерпно блищали дзеркальним склом, повз кафетерiї, що намагалися сховатись у рiдку тiнь пальм та олеандрiв. I хоч подув з моря бриз i провiтрив вулицю, спека спопеляла. На перехрестях, вiдкритих сонцю, полiцаї-регулювальники обливались потом у своїх мундирах з товстого сiрого сукна. Чистильники взуття поховалися глибше пiд строкатi намети. Мiсто плавало в розтопленому маслi жовтої задухи. Лише двоє випадково знайомих не помiчали спеки.
3
– Навiщо ви привели мене сюди? Останнiй поверх - це небезпечно. Вiрогiднiсть того, що заклики про допомогу почують сусiди, зменшується вдвiчi. Адже над нами нiкого нема, крiм тих, що люблять влаштовувати засiдки на горищах. I взагалi, це звучить неприємно - останнiй поверх, останнiй етап, останнiй шанс...
– Ви цiлковитий псих. Здається, я даремно з вами зв'язався.
– Звичайно, даремно. Абсолютна iстина в останнiй iнстанцiї - даремно! Я даватиму вам одну пiлюлю за одною. Ось перша, гарненька, ароматна пiлюлька я обiкрав покiйника! Як вам таке сподобається?
– Скiльки ж монет вам поталанило витягти з його кишень?
– Я витяг найцiннiше - те, що було у нього в головi.
– Боюсь, сеньйоре, що ви запаслися безлiччю iсторiй. Краще я приготую повну каструльку кави, i ми побалакаємо не поспiшаючи. А то вашi слова стрибають, як зубцi пилки по залiзному дереву. Сюди нiхто не прийде, запевняю вас. Домовласник чомусь втовкмачив собi в голову, що я служу в таємнiй полiцiї, i боїться мене, як дiдька. Зникаю, сеньйоре! Iду робити каву. Я готую її так, що потiм серце вистрибує з вух..
– Дiйсно, чудова кава. I портвейн iз Алентежо! Вони оживляють мене. Так ось, я пограбував покiйника. Вiн був моїм найкращим другом, ми колись разом училися в Коїмбрському унiверситетi, хоч i на рiзних факультетах. Мiй друг Акiлiно все життя щось винаходив. Заробляв непогано. Останнiм часом його цiкавив новий спосiб одержання електричної енергiї. Хтось здогадався черпати енергiю iз струменiв розжарених газiв. Найвидатнiший винахiд з часiв Фарадея. Ви знаєте, хто такий Фарадей?
– У нього велика фiрма, сеньйоре?