Ночівля в карбоні
Шрифт:
— Навіщо йому було те скло?
— Експеримент, казав, збирається один провести.
— Які у вас були з ним стосунки? — несподівано запитав Чумак і від того сам зніяковів.
— Добрі.
— Я не про це… Ви збиралися побратися, чи що?
— Не тарабаньте так по столі, бо зразки на предметному склі підстрибують. Збирались, — у голосі дівчини вчувалося роздратування.
Учений не став більше розпитувати. Якийсь час він мовчки стояв біля вікна, втупивши сумний погляд у ледь вловимі обриси прямокутника на подвір’ї, ніби то була могила його ідей, надій і сподівань, тоді вийшов.
Якось уранці, прийшовши на роботу, Чумак намірився прочинити кватирку — повітря за ніч так настоялося на книжках, лакованих меблях та зразках порід з відбитками доісторичних рослин і тварин, що в ньому можна було вчадіти. Простягнувши руку до кватирки, учений так і вкляк. Внизу під вікном ціла-цілісінька стояла лабораторія Заміховського. Учений кинувся в коридор і, стрибаючи через дві сходинки, понісся вниз. Спинився тільки біля вузеньких металевих дверей. Натис на клямку, двері легко втопилися. Спершу пахнуло в ніс лісовими запахами, він навіть розрізнив запахи прілого листя й болота. Але тут же усвідомив, що не може згадати, якого саме лісу ті запахи: хвойного, листяного чи мішаного. В одному він був певен — пахло буйним життям якихось рослин. Потім він помітив руді сліди на підлозі: ніби хтось вештався під
В приміщенні потемнішало. Вхід заступила Марія.
— Де Олекса? — запитала схвильовано.
— Не знаю. — І тут Чумак помітив товстий лабораторний журнал. Він лежав поряд з дверима. Підняв його, перегорнув обкладинку і враз погляд ученого розсіявся по нерівних рядках, складених абияк з карлючкуватих літер. Це писала людина, в якої думка набаго випереджає швидкість письма.
Катархей, 3500 мільйонів років до наших днів.
Дорогий учителю!
Не дивуйтесь. Я справді в катархейській ері, принаймні в ту мить, коли пишу ці рядки. А Ви, мабуть, там, на самій вершині спіралі, місця собі не знаходите. Пропала ж лабораторія, зник співробітник, на якого ви покладали певні надії, не кажу вже про той клопіт, який з цим вас обсяде… Вчителю, Ви пригадуєте нашу розмову про журавля й синицю? Так у той час у мене вже було все напоготові, не вистачало тільки атомного реактора. Мій пристрій, з допомогою якого предмети і люди можуть зміщуватися в часі, грунтується на тому, що час — матеріальна субстанція з криволінійним вектором руху; повертатись у минуле — це все одно, що плисти проти течії по стрімкій річці. Ви, мабуть, зараз скрушно похитали головою, здогадавшись, куди зник атомний реактор наших сусідів-фізиків. Можете назвати це крадіжкою і свідчити проти мене, як проти злодія. Коли повернуся з подорожі, відповідатиму. Коли ж не повернусь — не виключене й таке, — лабораторія з усім начинням рано чи пізно з’явиться на подвір’ї інституту. Реле-автомат ввімкне реверс на машині часу, якщо я не з’являтимусь на базі більш як двадцять чотири години… Вчителю, маємо підстави пишатися нашою лабораторією. Вона хоч і списана з Навколоземного Космічного центру, як морально застара, проте прилади її працюють відмінно, До того ж вона повністю герметизує від навколишнього середовища. Не встиг я ще й отямитись після кидка в минуле, як автоматично ввімкнулися аналізатори повітря, радіації, гравітації, наявності біооб’єктів. Я тут же метнувся записувати всю ту інформацію (див. додаток у другій половині цього журналу), не перестаючи дякувати творцям лабораторії. З’явись у ній хоч невелика шпарина — лигнув би мене дідько. Атмосфера нашого немовляти-Землі, у
цей період вона, справді, ще немовля, нагадує реактор для синтезу аміаку. Цього газу десь третина від пекельної суміші, яка зветься атмосферою. Далі — метан, водень, азот, вуглекислота, сірководень, хлор і лише сліди кисню. Похмура поверхня. Ви, мабуть, звернули увагу, що літери лягають через пень колода. Трусить же, хай воно западеться! Неподалік вулкан. Їх тут доволі. Плюються в отруйно-жовте небо і чадять, чадять… Добре, що лабораторію створено звуконепроникною. Зовні страшне ревище. Вибухи на вулканах зливаються в суцільний гул, потужність якого годі й визначити — прилад зашкалює… Моя лабораторія — то підводний човен для спуску в пекло. Розжарений вулканічний попіл вкупі з парою збивається у важкі хмари, температура яких на відстані десятка кілометрів від кратера сягає двохсот градусів. їх то носить ураганом при самій землі, то круговертить велетенськими вихорами, після яких базальтова поверхня нагадує потрощене скло; сліпуче віддзеркалюють спалахи кратерів, з тріщин у базальті піднімаються випари, їх одразу ж злизують потужні повітряні потоки. В постійне двигтіння вряди-годи вклинюються звуки, схожі на вибухи бомб… Учителю, крім свідомого страху за життя, за успіх експерименту, мене точить ще якийсь тваринний жах. Важко пояснити, але різниця між свідомим і несвідомим страхом існує. Можливо, причина останнього — звуки наднизької частоти, які все ж проникають крізь звукоізоляцію і пригнічують психіку. Доволі “намилувавшись” пейзажем з південного боку, я перейшов до ілюмінатора з протилежного і побачив картину, яка від попередньої відрізняється тільки наявністю стовпа з водяної пари; він протинає хмари куряви, і верхівка його губиться десь угорі. Навіть ураган, що бавиться важкими хмарами попелу, як мильними кульками, неспроможний похитнути того потужного парового стовпа, якому за підмурки служить кратер вулкана. Неподалік упав з неба великий предмет, завбільшки з нашу лабораторію, і розірвався, як бомба. То “крапля” лави в затверділій оболонці. Часами настає абсолютна темрява, часом сонячний промінь черкне по вируючій поверхні і одразу ж загубиться в спалахах кратерів… Уран-свинцевий годинник працює в парі з лічильником Гейгера-Мюллера — перший показує мізерний вік затверділої лави, другий — потужний радіоактивний фон. О-о! Хроматограф засік закис і недоокис вуглецю! Останній, реагуючи з парою, утворює молонову кислоту. Це ж органіка! Мурашина, оцтова кислоти, амінокислоти!
Архей, 2700 мільйонів років до наших днів.
Учителю!
Сподіваюся, що ті півдесятка амінокислот, які Ви знайшли в моїх записах, надали Вам чудового настрою, і злість на мене потроху вляглась. Із катархею довелося тікати, бо під лабораторією репнув базальт. Коли б я на мить забарився і вчасно не перевів важілець на машині часу, опинився б у розславленій магмі. Можливо, в катархеї в різних місцях планети існували й інші амінокислоти, крім тих п’яти, — не знаю. На жаль, мій пристрій не дає змоги пересуватися в просторі, а тільки в часі. Хоча я сам можу пересуватися в радіусі кількох десятків кілометрів від бази — відстань, яку подолає людина за двадцять чотири години. Втім, я можу ходити скільки мені заманеться, але тоді спрацює реверс… Лабораторія, як стояла на подвір’ї інституту, так і стоїть на тому ж місці, тільки по самі ілюмінатори в багнюці. А навколо, скільки ока, ландшафт з рудого болота, в якому сповна буяє життя. Примітивне, правда, біоаналізатори, крім бактерій, поки нічого не показують… Учителю, здається, я з глузду з’їхав. Лабораторія знаходиться в центрі велетенського кратера зо два кілометри в діаметрі, вимащеного рідкою грязюкою. Чого ж грязюка не стікає на дно кратера, а залишається на його стінах? Треба тікати, бо коли рідота гуне вниз, боюся подумати, що й буде.
Здається, я поспішив дременути з архею. Поспішив, бо забув глянути на хроматограф — датчик зареєстрував в атмосфері до сорока відсотків вуглекислого газу. Це він має властивість заломлювати світло, створюючи ілюзію перебування на дні велетенської круглої ями.
…Може, це острів, а, може, й материк. В усякому разі місце моєї теперішньої стоянки має банеподібну форму. А лабораторія стоїть на схилі. Внизу, скільки ока, вода, аж густа від синьо-зелених водоростей. Усе ж багато часу знадобилося природі, щоб від п’яти амінокислот прийти до водорості — майже два мільярди років. Зараз-бо я знаходжусь в єнісейській системі протерозоя. Внизу море, воно живе, дихає — поверхня постійно булькотить. То водорості закачують в атмосферу кисень, якого тут уже 12 відсотків. Температура 28 °C, тиск, як і в нас в антропогені.
…Машина в дії. Дивлячись на чорний морок по той бік ілюмінатора, я пригадав вислів із казки: “Коні в нас прудкі — час переганяють”. Ще й як переганяють! Тільки замість дзвіночків на хомутах раптом залунав тривожний сигнал: “Радіоактивність!”. На перфострічці вимальовується пік з вершиною в 300 рентген. Учителю, мені спало на думку не вимикати приладу, що фіксує рівень космічної радіації. Коли перфострічка потрапить до Вас, прочитаєте по ній всі випадки посилення іонізуючого фону, яких зазнавала Земля. Гадаю, для Вашої теорії катастроф це матиме велике значення… Сигнал обірвався так само раптово, як і почався… Стоп! Я прикипів до шибки. Крізь ілюмінатор видно зелений шар водоростей, який то розмивається хвилею, і під воду, де стоїть лабораторія, на мить вривається яскравий сніп сонячного проміння, то знову змикається, і настає зелений присмерк. Біоаналізатор фіксує наявність амеб й інфузорій. Я весь напружився, помітивши спочатку тінь на дні, а потім і саму медузу, яка похитується під поверхнею. Мирославе Петровичу, це ж нова форма життя! Хижак! Йому вже замало вуглекислоти і сонячного проміння, як джерела енергії… Тривала і досить сильна радіація з космосу пошкодила генетичний код бактерій та водоростей, і ось маємо покручі. Під враженням побаченого на пам’ять спали рядки М. Волошина:
Вначале был единый Океан,Дымившийся на раскаленном ложе.И в этом жарком лоне завязалсяНеразрешимый узел жизни: плоть,Пронзенная дыханьем и биеньем.Планета стыла.Жизни разгорались.Поїхали далі. За колію нашому “локомотиву” править еволюційна спіраль.
Палеозой, кембрійська система, 570 мільйонів років до наших днів.
Учителю!
В кембрії я опинився надвечір. На обрії плавала половина сонця, решта занурилася в море. Я ще не бачив такого великого сонця. Мабуть, море тому й червоне, що його пронизує тим палом. Сонце прямо на очах занурюється в воду. Не встиг я ще зняти показання приладів про атмосферу та радіацію, як від нього залишилися тільки мусянжеві полиски на хмарах. Місце, де знаходиться лабораторія, знову опинилося високо над рівнем моря, гора тягнеться з південного сходу на північний захід невідомо на скільки кілометрів. Учителю, атмосферні умови вже майже ті самі, що і в нас, в антропогені, отже спробую вийти без скафандра… Теплий літній вечір, тільки сильно смердить сірководнем. В повітрі його менше одного процента, проте сморід неймовірний. Під ногами кам’яниста поверхня, місцями ніби скляна… Швидко стемніло. Внизу світиться море. Я, кинувши за спину рюкзак, попрямував стрімким схилом до берега. Пройшов з чверть кілометра, і тут мою увагу привернуло дивне явище на морі. На горизонті спалахнула блискавка, але не на небі, а в глибині моря. І враз світло від неї перетворилося на криві промені, схожі на крила вітряка, що обертається. Бісів млин на дні моря. Образ цей спав на думку, бо світло, хоч і яскраве, але якесь неживе, холодне. “Вітряк” крутило хвилин п’ятнадцять, а потім зайнялося все море — сині хмари світла заклубочилися до самого обрію, стало видно як удень. Я з подивом помітив, що море почало тікати від берега. За якусь хвилину дно оголилося на кілька кілометрів. Я хоч і стояв високо на горі, але бачив водорості, якихось істот, схожих на корали. Все те “горіло”, ніби його облили спиртом і підпалили. Та раптом на обрії, куди втекло море, з’явилась лавина синього вогню. Вона неслась до берега зі швидкістю літака. В паніці я кинувся назад, на гору, але об щось зачепився і впав. Поки зводився на ноги, стіна холодного вогню заввишки з десятиповерховий будинок, покривши щойно голий берег, з ревінням звалилася на схил гори. Світні бризки того страхіття загугоніли в півсотні метрів від мене. Потім вал знову відкотився, запаливши берег і ту частину гори, куди він дістав, примарним холодним світлом. Я окинув поглядом місцевість, шукаючи камінь, об який перечепився, але його ніде не було. Його взагалі не існувало на моєму шляху. Я впав від сильного підземного поштовху. Не критимусь, те явище мало не зробило мене німим. Якусь мить я стояв, вагаючись — страх штовхав нагору, цікавість до води. Між тим, море влилося в свої межі, “бісів вітряк” щез, тільки все ще клубочилися над водою голубі хмари світла. Я подався вниз…
Марія кинула читати і сказала з серця:
— Який жах!
— Читайте, читайте, — нетерпляче мовив Чумак. — То було цунамі. Тоді вони частіше траплялися, ніж тепер.
— Як плату за страх, — продовжувала дівчина з тривогою в голосі, — отримав усі зразки флори й фауни. Могутній вал устелив ними підніжжя гори на кількасот метрів від берега. Як на велетенському предметному склі, ворушилися трилобіти, завбільшки з мою долоню. Ці істоти перебирали п’ятьма парами двогіллястих кінцівок, точнісінько як мокриці. Голова у вигляді півмісяця з великими фасетковими очима і двома антенами. Доволі тут губок та істот з гіллястим хітиновим скелетом. Останні нагадують курай, проте це тварини, схожі на викопні граптоліти. Та найбільше археоциат — найдивовижнішої форми. Прямі й зігнуті рури, порожнисті конуси й корчі, фігури, що нагадують наші гриби-хрящі, розмірами в межах півтора метра. Часто всі елементи позросталися у дивні абстрактні скульптури. Водяний вал так швиргонув ними, що більшість лежала понівечена, і я міг бачити їхню внутрішню порожнину і складну систему зв’язаних каналів. Ці організми мають м’яку зовнішню оболонку і твердий вапняковий скелет. Доволі тут молюсків, я вже не кажу про водорості — їх на березі велика кількість, а вперемішку — медузи, черви-мулоїди, дрібні ракоподібні. Коли я підбирав якусь істоту, з неї стікали краплини світла. Щомиті поглядав на море, яке, хоч і вгамувалося, проте викликало в мене непереборне бажання дременути подалі нагору…