Ночівля в карбоні
Шрифт:
— А як ви гадаєте, Мирославе Петровичу, — мовив Славко, торочачи рудого вуса, — людина успадкувала від нижчих істот тільки особливості скелету чи, може, й психіки? Наприклад, потяг до блукань?
Учений на мить насупив кущики брів. Уловивши ту зміну на його обличчі, Славко додав:
— Я знаю… Може, я поставив не дуже кваліфіковане запитання. Адже я не спеціаліст — в палеонтологію прийшов з математики.
— Щоб відповісти на це запитання, потрібні знання вищого порядку, — насупленість на обличчі вченого поступово змінювалась поблажливою посмішкою. — На жаль, наука ще їх не має.
— А як ви гадаєте, Мирославе Петровичу, — мовила дівчина, — таку рису, як єхидство і поміркованість, людина успадкувала від примітивних істот чи виробила в собі сама?
— Годі вам, годі… — м’яко закликав Чумак.
— Прийде скоро Олекса, я в нього запитаю, чи йому траплялися в мандрах помірковані, обережні і в той же час єхидні істоти. Мусимо знати, хто з пращурів наділив людину тими рисами, — сказала Марія.
— А поки що продовжимо читання, — нагадав учений.
Дівчина взяла лабораторний журнал і почала читати:
— Прямуючи до лісу, я щоразу наступав на спірально закручені мушлі молюсків, котрих бачив ще в силурійському морі. Більшість із них була пошкоджена, немов їх щось розгризало, мав бути якийсь хижак, що харчувався молюсками. Я намагався уявити його жувальний апарат, але моя фантазія далі “дракона” не сягала, пригадав навіть брязкіт склянок, коли заплічний мішок опинився в його пащі… Я зупинився на узліссі, де росли низькорослі дерева — бочки з султанами лапатого листя, і почав вдивлятись у присмерк лісу. Це вже були не ті колоси, під якими я гуляв у карбоні. Їхні стовбури значно тонкіші, без гілок, схожі на кокосову пальму. Шкода тільки, що не ростуть на них плоди. Рожевий піщаний грунт місцями вкривають латки моху, а в особливо тінистих куточках розрослась папороть. Я і впізнавав, і не впізнавав знайомий з карбону ліс. Чогось подібного я вже зазнав, коли після кількарічної перерви приїхав у гості до бабусі і не
Він видався таким рідним, що мені до болю закортіло додому, в антропоген. Але миттєвий спалах ностальгії заглушило нове відкриття. По прілій глиці, що вкривала пісок під сосною, (сосна — умовна назва, дерево більше схоже на секвойю, тільки не таке високе), бігла вервечка мурахів. Учителю, це не ті мурашки, до яких ми звикли. Ці — завбільшки з мій черевик. Тут вони теж виконують роль санітарів лісу, бо вервечка, яку я помітив, не зменшуючи швидкості, полізла на стовбур назустріч такій самій вервечці, що спускалася з дерева, тримаючи в клешнях великі личинки. До речі, “сосна”— єдине з дерев, у якого гілки ростуть горизонтально, вздовж усього стовбура. Забувши про небезпеку, спостерігав, як по втиканому глицею стовбурі ловко перебирають довгими лапами комахи, та раптом відчув, що ціпок, на який я обіперся, щось сіпає. Ним цікавився один з членистоногих — добувачів личинок. Він уп’явся в костур двома гострими скобами ногощелеп, а троє з його компанії ворушили довгими антенами біля моїх ніг. Чи інфрачервоне проміння, що його випромінює тіло теплокровної істоти, чи
невідомий запах, чи щось інше, стримували їх вчинити з моїми гомілками те, що й з палицею. А від неї вже почала сипатись тирса. Піднявши її разом з мурахом, що в нього вчепився, я вдарив ним найближчого членистоногого і кинувся навтіки. По тому, як відчутно полегшала моя зброя, я зрозумів, що мурах розтулив “обценьки”. У цих тварин, судячи з того, як дружно вони добувають харч, мусить бути висока організація, і тому я поспішав якомога віддалитися від місця інциденту. Пробігши з півсотні метрів, зупинився біля заростей кущистої рослини, що нагадувала водночас і папороть, і мімозу. Пересвідчившись, що за мною ніщо не женеться, я простягнув руку, щоб зірвати гілку на гербарій, та враз напоровся на гострі колючки. На пучках навіть виступила кров. Червоні цяточки нагадали, що я не в рідному антропогені, де знайома кожна рослина і кожна тварина. А скісне сонячне проміння, яке де-не-де проникало в хащу, свідчило про те, що сонце хилиться до заходу і, отже, мені слід думати про повернення. Щоб уникнути зустрічі з мурахами, попрямував схилами униз, де мала бути водойма. Навчений досвідом, я обминав повалені стовбури, зарості папороті і колючої мімози. Обходив плетива ліан, що місцями звисали, немов гігантські сіті… Нарешті опинився на узліссі з боку водойми. Проте йти стало важче — заважали зарості папороті, хвоща і отих соковитих м’ясистих листків, що нагадують подорожник і ростуть без стебла прямо з землі. А палиця тим часом мала роботу — я обмацував нею кожен кущ на своєму шляху. І, як виявилося, мав слушність. Коли ломака гулькнула в зарослі плауна, що росли неподалік від берега, там раптом щось аж “закипіло”, і по миті вистрибнула істота, чимось схожа на крокодила. Все сталося так несподівано, що попервах мені здалося, ніби та істота матеріалізувалась із зелених котиків плауна — мала таку ж темно-зелену спину. Я сторопіло дивився на крокодила, який тікав від мене, стрибаючи точнісінько як жаба. Великі сильні задні лапи підкидали його триметрове тіло високо над землею, і в променях сонця мені пощастило розгледіти поздовжні ряди гадючої луски чи ороговілих наростів, темно-зелених на спині і сріблясто-білих на череві. Полохлива тварина, здавалося, не мала голови. Паща, а точніше дзьоб, ріс прямо з тулуба. Учителю, оговтавшись трохи від шоку, я подумав, що все живе, котрому судилося мешкати на суші, має більші і потужніші задні кінцівки, ніж передні, ніби всі форми живого сконструйовано в одному конструкторському бюро, за одними ліцензіями. Що це? Закон природи чи випадковість? Істота, опинившись у воді і перебираючи ластами точнісінько, як жаба, занурилась і попливла при самому дні, місцями змулюючи прозору воду. Вигулькнула біля зеленого острівця, виповзла на сушу і аж тоді подивилася в мій бік. Ця амфібія, а може, й рептилія, головою схожа на рибу-голку. Вона часто заклацала дзьобом і це, мабуть, був сигнал, бо довкруж мене з кущів шугонули до води її родичі, їх було багато, і вони нагадували зграю наполоханих хвостатих жаб. Розвівши кущі, я побачив на місці їхнього тирла кладки яєць. Великі продовгуваті яйця розбуркали в мені апетит, адже я вже давно нічого не їв. Уявив на мить повну пательню (одного досить, щоб її наповнити), навіть почув шкварчання яєшні. Але то було тільки шипіння піни і плюскіт хвиль. Щоб не грабувати надто тварин, я брав з кожної кладки по яйцю. На жаль, їх умістилося в пазусі лише п’ятеро. Вони мали тверду шкаралупу і форму кабачка. Тим часом “стрибаючі крокодили” обсіли весь острівець, мовчки спостерігали за мною маленькими пташиними очима. А я стомлено дибав берегом, затоптуючи їхні трипалі, схожі на відбитки ніг велетенського водоплавного птаха, сліди. Незважаючи на те, що сонце давно скотилося з зеніту і вже недалеко йому було до верхівок дерев, пекуче проміння навіть крізь сорочку жалило спину. Страшенно закортіло освіжитись, та й помитись, я-бо не купався багато мільйонів років. Не вельми розмірковуючи, повиймав з пазухи і поклав на пісок здобич, роздягся і, оглянувши кущі і прозоре мілководдя, поволі зайшов у воду. Жадана прохолода вмить зняла з мене тягар злигоднів, яких я зазнав, блукаючи в часі, я плавав і пірнав, забувши про небезпеку, котра, можливо, чатує в пермському морі. Не залишив без уваги тільки острівець з “крокодилами-стрибунами”. Раптом крізь плюскіт води до мене долинуло знайоме вже клацання. По миті воно переросло в звуки цілого оркестру, єдиним музичним інструментом якого були кастаньєти різного звучання. Чи не обурюються господарі, що в їхні територіальні води вдерся чужинець? Хай обурюються, аби тільки не покидали острівця. Але тварини не мали такого наміру. Навіть ті, що сиділи при самій воді, подалися нагору. Звуки “оркестру кастаньєт” тим часом наростали, я навіть уловив у них якісь тривожні нотки, після чого уважно оглянув берег, чи, бува, не вештається в кущах якась звірина — ворог дзьобатих. Але там тільки вітер гуляв. Мене дедалі більше непокоїло цокотання, котре періодами так посилювалося, що за ним ставало не чутно плюскоту хвиль. І тут я помітив, як від острова, розсікаючи хвилі, рухається якийсь вертикальний предмет. Миттю зметикував, що то плавник, схожий на акулячий. Він наближався із швидкістю пущеної стріли. Я в паніці кинувся тікати, забувши про всі стилі плавання. Кажуть, страх надає сили. Дивлячись який. Якщо такий, якого зазнав я, то він навпаки — знесилює. Я все ж виборсався на берег і, ще не маючи певності, що вцілїв, довго лежав, не в змозі поворохнути навіть пальцем. Тільки важко хекав і здивовано дивився на червоний і дрібний, немов потовчена цегла, пісок, котрий, здавалося, був просякнутий моєю кров’ю. А в пам’яті, наче сновидіння, стояла хижа паща акули, котра не встигла мене вхопити лише тому, що була надто велика, аби рухатись на мілководді. Тим часом потвора носилася взад-вперед паралельно до берега, її грубий метровий плавник зупинявся навіть в якихось десяти кроках від мене, і я бачив у прозорій воді шипасте чорне тіло. Такий же плавник носився навколо острівця з наполоханими істотами, змушуючи їх від страху голосно цокотіти дзьобами… Трохи оговтавшись і все ще не вірячи, що вцілів, я оглянув своє тіло: бліді руки й ноги були схожі на вичовгані корчі, які, проте, поволі наливалися силою. Довгі тіні дерев тим часом нагадували, що сонце не безкінечно висітиме над лісом і що я мушу ще завидна дістатися до стоянки, якщо не хочу потрапити на вечерю “драконам”. Зіп’явшись на ноги, побрів до одягу, який виявився за два десятки кроків від того місця, де страх мене викинув на берег. І тут я почав відчувати пошпигування в проколотому пальці. Червоні росинки, що на ньому виступили, навели на думку, що акулу, можливо, притягнув запах крові, яка виділяється з проколотого пальця. Кров вони відчувають на великій відстані. А хижачка немов сказилась, її чорний плавник несамовито різав хвилі біля берега. Друга акула, кілька разів зборознивши воду навколо острівця з наполоханими тваринами, теж спрямувала свій плавник до місця мого недавнього купання. Хоч як кортіло якнайскоріше покинути це прокляте місце, але вигляд яєць змусив мене затриматись. Хай там що, а того запасу енергії, що зостався в мені після купелі, надовго не стане. Отож надбив одне, надламав шкаралупу. Яйце виявилося свіжим і мало великий апетитний жовток. Я вицмулив без передиху більш ніж півлітровий його вміст. А коли нарешті перевів подих, воно мені мало не пішло назад: здалося, я випив коктейль із курячих яєць і жабуриння. Та водночас як рукою зняло тремтіння в колінах, а тіло сповнювалося силою скоріше, ніж я одягався.
— І як йому ото не гидко було? — перебив читання Славко. — Випити яйце якогось там жабо-крокодила!
— Та
— До речі, — зауважив учений, — між тими яйцями, які їв Заміховський у пермі, і яйцями, що їмо ми, принципової різниці немає. Все ті ж оболонки: перша-внутрішній мішок (амніон), в якому плаває в рідині ембріон (власне, рідина заміняє ембріонові озерну чи річкову воду), друга — мішок із запасом харчів для ембріона — жовток; третя — зародковий сечовий міхур ембріона. Всі три мішки вміщено у твердій, але проникній для кисню оболонці. Така ж конструкція яйця притаманна всім сучасним птахам і рептиліям.
— Навіщо природі було створювати таке дивне пристосування? — запитала Марія. — Чи не простіше — ікринка?
— Може, й простіше, але не надійніше, — відказав Чумак. — Запліднення амніотичного яйця було внутрішнім, відбувалося в тілі самки, і отже вірогідність виживання потомства була значно більшою. А в риби що?.. Ікринка запліднюється після її відкладення. Щоб вижити, риба змушена відкладати сотні тисяч ікринок, більшість із яких стає здобиччю хижаків. А, як відомо з палеонтологічних знахідок і з оповідей Заміховського, тодішні водойми хижаками прямо кишіли. Це і безхребетні, і хижі риби, ласі до ікри, пуголовків та беззахисних молодих амфібій… Смакуючи сучасним амніотичним яйцем, — продовжував учений, — ми навіть і не подумаємо, що це диво із див. А тим часом конструкцію його немовби кимось було обмірковано і сплановано: ембріон, котрий спочиває в своєму мішку, має харч і воду, крізь непомітні оком шпарини в шкаралупі надходить кисень. За принципом яйце нагадує космічний корабель, з якого вийшли на сушу перші терронавти.
— А проте, — зауважив Славко, — вижила і живе до наших днів не хитромудра яйцекладна амфібія, а риба.
— Що правда, то правда, — погодився вчений. — Відкладаючи яйця в безпечному місці, над водою, амфібія наражала їх на іншу небезпеку. Нові умови, а надто сонячна радіація, від якої вже не захищав шар води, сприяли генетичним змінам. Створивши амніотичне яйце, амфібія започаткувала еволюційну лінію рептилії — найлихішого свого ворога. А мудрою, як ви кажете, була не яйцекладна амфібія, а природа. Інколи мені здається, що всі оті дивні тварини, що жили колись, це тільки видозміни однієї вічної в часі істоти, котра ні на мить не припиняла свого існування, тільки перевтілювалась з однієї форми в іншу.
Славко на те нічого не відповів, а Марія знову почала читати:
— Тим часом біля берега, немов дві скажені собаки, носились акули. Мені так кортіло чимось у них пожбурити, але довкола не було ні підходящого каменя, ні бодай мушлі. Тоді я наповнив порожню вже шкаралупу мокрим піском і кинув в один з найближчих плавників. Але моя “бомба”, ще не торкнувшись води, зникла в велетенській акулячій пащі, яка на мить вигулькнула. Страх при повторному виді морського монстра однак не притлумив у мені радості від помсти, я-бо змусив його наїстися піску. “Щоб тебе розперло!” — вигукнув я вслід плавникові, що віддалявся… Решту яєць вирішив забрати. Хоч вони й мають смак жабуриння, але поживні. Не питиму більше сирими. А варені вони, мабуть, такі ж за смаком, як і сеймурячі. Заклавши сокиру за пасок і озброївшись палицею, я почимчикував очеретом у той бік, де мав бути великий плаский камінь і джерело під ним. А клята акула від мене не відставала. Її грубий плавник то віддалявся, то прожогом наближався до берега, аж з води вигулькувала верхня половина велетенського чорного тіла з кривим, як ятаган, хвостом. І тут я відчув, як у мене дрібно зацокотіли зуби. Не можу сказати, щоб я так уже боявся. Акулячі маневри були скоріше згадкою про страх, аніж самим страхом. Проте зуби цокотіли дедалі сильніше, і той дріб посилювався з кожним наближенням акулячого плавника. Я намагався вгамувати ганебне цокотіння, але то було над мої сили. Щоб відірватись від переслідувача, я прискорив ходу і незабаром розгледів попереду, правда, ще далеченько звідси, в заростях прибережного хвоща плаский камінь, на якому не так давно відпочивав. Акула, мабуть, втративши надію поживитись, відстала, її плавник став швидко віддалятись до коралового рифу, що тягнувся вздовж берега на відстані кілометра і утворював фактично мілководну затоку, порослу плауном, хвощем, папороттю та колючою мімозою. Острівець з “крокодилами-стрибунами” — теж частина того рифу. З віддаленням акули стихало цокотіння зубів, а коли плавник розтанув серед хвиль, воно припинилось. Смуга вогкого прибережного піску, що віддаляла затоку від узлісся, дедалі вужчала, скоро її зовсім не стало, і мені довелося продиратися крізь кущі, з одного боку яких, у куширях, мешкають велетенські жаби, з іншого, в хащі узлісся — ще невідомо хто. А палиця знову мала роботу. Вона натикалася то на великих (завбільшки з пательню) молюсків, схожих на аммоноідей, то на равликів, що висіли на листках “подорожника”. Коли мені залишилося ще з півсотню метрів до плаского каменя, за яким починалася відкрита місцевість, до слуху раптом долинув тріск, а точніше — хрупання. Здавалося, неподалік працює каменедробилка. Щоб більше не наражатись, я не став кидати в кущі мушлею, яких на березі доволі, а якомога тихіше попрямував на ті звуки. По тому, як до хрупання додалося ще й чавкання, я знову спізнав нестримного цокотіння зубів. А до чавкання і хрупання додалося ще й гарчання. Мене прямо розривали два протилежних бажання: перше — якнайхутчіше дременути, друге — довідатись, що там у кущах. Гору взяв дослідницький рефлекс, і я почав скрадатися на звуки. Кущі, які ледь сягали мені по пас, змінилися високими заростями мімози. Відхиливши її колюче галуззя, я побачив звіра, який чимось нагадував карбонового стегоцефала — мав короткий грубий хвіст і ороговілі нарости на тілі. Проте гострі криві зуби, що випиналися вперед і загиналися назад, а також пласка гадюча паща свідчили, що ця тварина є такою ж ріднею сумирному мешканцю карбона, як кіт миші. Звір намагався розгризти великого аммоноідея. Довкола валялися вже шматки мушлі молюска, перепаскуджені зеленою слиною. Проте виколупувати м’ясо із скелета, що нагадував міцний баранячий ріг, було не так просто. Хижак на мить клав здобич, задирав голову, точнісінько, як собака, що порається з маслаком, а тоді знову на неї накидався. Я встиг помітити, що паща рептилії, крім передніх гадючих, має ще два ряди зубів. Це на них хрупав грубий вапняковий панцир молюска. Незважаючи на страшну пащу, пожирач аммоноідей не надто мене налякав, бо розмірами був не більший за сеймурію, до того ж мав короткі ноги, хоч і озброєні гострими пазурами. Він і ними користувався, щоб виколупувати м’ясо молюска. Аммоноідей був не єдиною його жертвою. Витоптане в кущах лігвище вкривали потрощені хатки равликів, двостулчатих черепашок, риб’ячі кістяки. Колючки мімози ковзали по ороговілій шкірі, як по кам’яній бруківці. Шкіра, надто на спині, нагадувала клапоть мощеної каменем дороги. Я вже збирався потихеньку відійти, та раптом звернув увагу, як зграя блакитних бабок, що сиділа на стеблах папороті між кублом і лісом, знялась і розлетілася в різні боки. Водночас заворушилися кущі. До лігвища щось підкрадалося. Досвід підказував, що я можу стати зараз свідком двобою, якщо тільки звір, котрий криється в кущах, не є родичем молюскоїда. Тим часом кущі ворушилися дедалі ближче від кубла. Я подумав, що істота або повзе на животі, або не дуже велика, інакше б я її вже помітив… Перше, що угледів, це дві фосфоричні цяточки в глибині заростей мімози. Кому належали ті два джерела люті, через сутінки, що там панували, не можна було вгадати. Та ось у просвіті між галуззям з’явився гачкуватий ніс, під яким біліли ікла, а по миті істота випружинилась на весь зріст (вона таки підповзала на череві), і я побачив тварину заввишки з добре теля, в її грубих кривих ногах відчувалась могуть тигра. Наперекір моєму очікуванню рептилія не зробила блискавичного стрибка, вона якийсь час спостерігала за пожирачем молюсків, ніби очікуючи, поки той насититься перед смертю, навіть здалося, що пригас сатанинський полиск її очей. Та коли молюскоїд, відчувши небезпеку, повернув голову в бік некликаного гостя, той раптом зробив кілька дрібних, але швидких кроків, і його два жахливих ікла нависли над жертвою. Але й тепер хижак не поспішав, немовби очікував дій від супротивника, і щойно той ворухнувся, два ікла, ні — два міцних стилети, вгородилися в карк, з хрускотом пробивши рогові лати. Тієї ж миті напасник пригнітив жертву могутнім тілом і заходився рвати. Його страхітливі ікла, здавалося, ніби на те і створені природою, щоб їх заганяти в броньовані спини. Молюскоїд якийсь час сичав, а потім його короткі дебелі лапи востаннє сіпнулися, і він затих… Може, через солонуватий запах крові, котрий вдарив у ніс, а може, від самого видовиська, я раптом відчув млість у всьому тілі. Ще мить — і я гепнувся б непритомний. Інтуїтивно стис галузки мімози, крізь які спостерігав, і раптом відчув біль у пальцях. Знову поколовся. Гострий біль подіяв, як ліки від зомління і, думаю, врятував мене. Бо що завадило б хижій рептилії, почувши моє падіння, розправитись із непритомним зайдою з майбутнього? Вже й не намагаючись угамувати цокотіння зубів, потихеньку позадкував, водночас прислухаючись до глухого шматування і кавкання, яке чулося з місця трагедії. Та гнав мене звідти не так переляк, як видовисько звірячої жорстокості. Опинившись на безпечній відстані, я подумав, що вже десь бачив напасника. Коли б не крокодилячий хвіст, звіра можна було б мати за ссавця. Надто робили його схожим на ссавця верхня частина голови, ікла, очі з надбрів’ями та могутня розвинена шия. Сперше подумав, чи не нагадує він велетенську гієну? Та потім збагнув, що звір схожий на того, ким є насправді — хижого іностранцевія, мешканця пермі, реконструкцію якого я бачив у палеозоологічному музеї. А тільки кольору іншого. В музеї він зелений і ніби голий, а тут сильне тіло вкрите з боків, на спині й на голові ороговілими латами, решта шкіри зморшкувата, як у черепахи. Згадалися також Ваші застереження, дорогий Мирославе Петровичу, щодо швидкості пересування хижака-іностранцевія, і я, уже вкотре, переконався в безмежності Ваших знань…
— Щодо останнього, Заміховський явно перебрав, — озвався Чумак. — Що ж до іностранцевія, то описане ним не суперечить науковій істині. Тварина ця хоч і вважається рептилією, але її відносять до ряду терапсид, тобто звіроподібних. Представники цього ряду за багатьма прикметами нагадують ссавців. Це і різної форми та величини зуби, і будова кінцівок. Якщо для примітивних рептилій характерна розкаряченість ніг, при якій верхні сегменти розходяться мало не горизонтально в сторони, то тут ноги розташовано прямо під тулубом… — мить помовчавши, вчений додав з усміхом: — Не хотів би я, аби нашому колезі довелося змагатися з цією твариною в бігові… А втім, побачимо, що буде далі. Продовжуйте, Маріє.