Нова стара баба
Шрифт:
Зойка, звичайно, почала шукати репетиторів та варіанти. На мене вона покладатися не стала, хоча я викладала в Університеті, де було як мінімум два підходящих факультети. «Ты бы себя видела, когда тебя о чём-то просят или тебе надобно просить. Глаза как плошки, будто тебя уже кто-то сношает. Иди ты в жопу».
Зойка знайшла Жанну Георгіївну, вона не тільки викладала в Інституті іноземних мов, а входила до приймальної комісії. Зойка до неї приглядалася, бачила, як та вдягається, з ким і як розмовляє, як до неї ставляться колеги, як вона
Наталя презентувала Жанні Георгіївні шикарну сумку з м’якої шкіри баклажанного кольору, японський крем для сухої шкіри, елегантні окуляри (австрійські – завдяки зв’язкам Зойки із зовнішторгом) та намисто з крупними обробленими агатами (сибірські вітання).
Жанна була зворушена і розгублена, так часто буває, коли хтось раптово приносить тобі у пакеті (імпортному блискучому із зображенням тигра) твої ж забаганки.
– Чому ти вирішила, що вона нам підійде? – поцікавилася я.
– Люблю иметь дело со счастливыми бабами. Честными и практичными. От несчастных баб зла не оберёшься, подставят, забудут, заплачут, ну их к ляду.
Я зробила вигляд, що не сприйняла та не вписала всі ці слова на мій власний рахунок.
Жаннус, так її звала Зойка, ніколи не вирізнялася красою, але була, як то кажуть, дуже стильною. Це помітила навіть моя байдужа до людей донька. Рішуче підборіддя, гарно нафарбовані чайні очі під окулярами з товстими лінзами, асиметрична зачіска, інтелігентно виставлені стрункі ноги, усі ваби фігури підкреслені сукнями моделі «сафарі».
Чоловік її був професором, викладав на факультеті філософії, два сини-підлітки раділи життю, щасливі від того, що народжені у родині вільних та люблячих батьків. Чоловік Жаннуса обожнював.
Справу свою вона знала, провела атестацію шкільних знань Наталі й знайшла її підготовку якісною. Я не можу сказати, що Наталя була пристрасною у навчанні, але методичною, складала власні схеми оволодіння науками, виявляла терплячість, відточувала гостроту реакцій та зазвичай знала трохи більше, ніж того від неї вимагалося.
Так само, як Наталя віддавала належне стильності своєї репетиторки та певної нетутешності, так і Жаннуса захоплювала зовнішність Наталі, гладкість, плинність, прохолодність. Чорне рівне довге волосся, темно-сірі очі, котрі іноді здавалися синіми, а частіше – графітно-чорними. Жінка дивувалася, якими плавними та округлими були Наталчині стегна, литки, руки, форма обличчя.
– Тобі треба вийти заміж за іноземця, наші телепні не здатні оцінити таку красу. Ти – фазан, а більшість не знає, що воно таке є, звикли жерти свиней та курятину. Ти зверни свою увагу на чехів!
Наталя скептично усміхалася, вона не хотіла звертати свою увагу на чехів, на словаків, на українців, євреїв, болгар чи росіян. Усю свою увагу вона спрямовувала на себе.
– А що, вони не їдять курятину?
– Їдять, але тому ще більш цінуватимуть фазана.
Одного разу вона підійшла до мене і
– Мама, а ти закохувалася?
Мені так дивно було це чути, вона наче підійшла до мене та оголила груди. Не в стилі Наталі було наближатися з такими особистими запитаннями. Найбільше, на що я могла розраховувати, це: «Ти кудись перевісила мій зелений костюм? Ти випила мій гранатовий сік?»
Але те було реальністю: донька вперше за свої шістнадцять років поцікавилася моїм життям та почуттями.
– Так, я закохувалася, доню, а що сталося? – не втрималася я від обов’язкового мамського запитання.
– Та нічого не сталося, просто є хлопець, він мені подобається. Я не знаю, чи це кохання, але мені хочеться з ним спробувати все.
– Усе? Як то все?
– Ну, все. Щоб потім не повертатися до цього. Відразу збагнути, що воно і як, для чого працює, навіщо, щоб вгамуватися і не відволікатися.
Нечувано! Такого підходу я не бачила.
– Може, як годиться, спочатку запросиш хлопця до нас, ми з ним познайомимося? Приготуємо вечерю?
– А це якось впливає на подальший процес мого пізнання? Не думаю. Я не хочу потакати вашим із Зоєчкою бажанням, вам зовсім не потрібно з ним знайомитися та витрачати свої нерви.
– Я вже витрачаю свої нерви, як ти не розумієш?
Наталя повела плечима, вона того не розуміла.
– Тему закрито.
З її дитинства я зробила висновок, що означає таке «тему закрито», це ніколи не значить – «прикрито», це замкнене на кілька ключів, ключ захований в яйце, яйце в мурашнику, мурашник – невідомо де. Певно, у Сибіру.
Я так і не знаю, чи зробила вона це «усе» з обраним нею хлопцем, у Зойки я того не питала (у Наталі тим паче – не наважилася), але, у будь-якому разі, Зойка ніколи б Наталю не здала.
Зойці було не до Наталчиних переживань, принаймні особистих, вона улещувала родину Жаннуса, вона тягала мелований папір для професора, діставала йому роботи заборонених французьких філософів у перекладі. Подарувала Жаннусу порцеляновий кавовий сервіз. «Еле от сердца своего отлепила, так был гож! Белый с голубенькими прожилочками, прям губами коснёшься и чуешь пульс!»
Іноді Зойка впадала в поетичність та романтизувала речі. Утім, я була рада, що вона здатна закохуватися, хай і в білий із сінєнькімі прожилками сервіз для кавування.
Дітям Жаннуса вона дістала абонементи в басейн до гарного тренера. Власне, Зойка так і не дізналася, що басейн хлопців цікавив з антропологічної точки зору, а тугими стегнами «гарної тренерші» вони марили довго.
Як і ми з Наталею, родина Жаннуса відчула задоволення, спокій та впевненість у своєму житті, що цим усім флюїдувала Зойка.
Наталя благополучно вступила до Інституту іноземних мов. У той день вона обійняла Зойку і сказала:
– Зоєчка, дякую, але далі я сама.
– Это мы поглядим, – урочисто відповіла Зойка та своєю незграбною рукою погладила студентку по гладкій зачісці.