Інше ґроно проникнень і свідчень

У принципі, появи цих текстів можна було сподіватися. Ще під час наших спільних з автором «Іншого ґрона…» прогулянок вулицями фатального для вітчизняної літератури міста Станіслава він погрожував написати щось із назвою «Книга українського масона». Якщо цей замір й досі залишається актуальним, то книжку, що її тримає

в руках читач, варто розглядати як розвідувальну спробу вільномулярської селекції «від Єшкілєва». Це, так би мовити, про Світле Європейське Майбутнє постмодерністів-мічуринців з «івано-франківського феномену». Коли вичерпуються і «пафос», і «дезорієнтація на місцевості», і нектар земних бажань, залишається либонь стати непростим розенкройцером Северином Солтисом і мандрувати коломиями. З учнями Б. та М. Чи то К. і Г.

…Ставлення до івано-франківського культурника Володимира Єшкілєва завжди було двояким. Сам він, колишній вчитель історії у загальноосвітній школі, також іменував себе не менш, як екзеґетом і білінґвом. Натомість у спілчанських колах його вважали за шарлатана від літератури і руйнівника на кшталт О. Бузини, який заліз у священний город офіціозу. « Та ніякий він не інженер, а простий слєсарь», — висловлювались про нього в кулуарах реплікою персонажу з оповідання Г. Тютюнника «Віддавали Катрю». І не віддавались йому.

Оскільки там, де треба по-спілчанськи «к штыку приравнять перо», пам'ятаючи, що література в Україні заступає політологію, він Штоня прирівнював до П'єро, не забуваючи, що література — це насамперед гра. « Ешкилев, зтот павич и борхес украинских реалий, — пишуть про нього навіть в Росії, — подавал живых людей как тайную монастырскую библиотеку или коллекцию насекомых, и многие перестали с ним здороваться». Хоч небезпека відщепенства і громадської анатеми, здається, не дуже засмучувала нашого самітника. «Я не думаю, — значив з цього приводу В. Набоков, — что художнику следует беспокоиться по поводу своей публики. Лучшая его публика — зто человек, которого он видит каждое утро в зеркале, когда бреется».

Втім, вже від початку 90-их В. Єшкілєв, минаючи вищезгадані називні інверсії, з мудрагеля і амораліста перетворюється на селекціонера і антропотехніка сучасного літературного процесу, що добре конотується з тими клясичними мутаціями, що врешті-решт перетворюють вчителів історії на гросмейстерів Рози і Хреста. Своїм завданням сей ентузіяст партизанської поетики буднів бачить не раціональне дослідження першопричин івано-франківського буття (як усім спершу здавалося), а концептуальне оформлення (зокрема у власному журнальному проекті «Плерома») естетичних намагань таких непересічних осіб, як Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, О. Гуцуляк, Я. Довган, В. Чернявський, за якими зберігався привілей медіюмічного спілкування з вищими істинами зі світу мистецтв. Також він — наче Лотман — був як лоцман дискурсивної навіґації у спілчансько-аупівському Морі борщів.

Риби, восьминоги, кальмари та інша затята фауна Моря борщів, відповідно, сприймали Єшкілєва за кіркеґорівського блазня, який з'являється на веселому святі Незалежности і кричить про довколишнє рабство. Себто намагається розтлумачити сучасному споживачеві суть літератури, вбраної — якраз на відміну від нього — у блазенські шати спілчанського закрою. І мовить при тому, наприклад, про те, що нехай там які важливі офіційні літературні постанови, але образи і поняття, якими в них оперують, сьогодні видаються безкінечно чужими — наївними, архаїчними і неоковирними, наче патріотична публіцистика Ю. Мушкетика.

Який ще розкол Спілки? О чем вы шепчете? І чим настирливіше оратори з НСПУ закликають до серйозности, тим частіше авдиторія (завдяки писанням Єшкілєва) сприймає це з усмішкою: яке захоплення Будинку письменників? яке відключення телефонів? які заблоковані банківські рахунки? Мовляв, дуже вражає, але ж все це — всього лише черговий міт чергового «перехідного періоду», а насправді ніщо інше, як просте рішення влади, яка ту Спілку й створила. Пригадуєте ситуативні ленінські подібності: банки, телефон, телеграф?.. І чому, мовляв, той Загребельний вважає, що ніде у світі суд не визнає: письменник ти чи ні? Згадаймо історію плаґіяту: М. Шолохов — Н. Крючков, М. Куліш — І. Еренбург, С. Сапеляк — Т. Мельничук… Якраз в суді такі речі й визначають, натомість членство у Спілці не є ознакою того, чи той самий Загребельний — письменник. Істеричні ж ламентації свідчать про те, що на злодії шапка горить, або — у пріоритетному, як каже Єшкілєв, контексті дихотомії література / спілчанство — хто порося вкрав, в того у вухах лящить.

Підґрунтям, на якому Єшкілєв розбудовує свої дослідження, стало чітке усвідомлення доволі простого факту: офіційна література спілчанського розливу перетворилася для нинішнього читача на Книгу, сенс якої абсолютно незрозумілий, оскільки вона оперує тією світоглядною мовою, що вважається остаточно зруйнованою — мовою радянської мітолоґії. В якій утилітарну назву «Неопалима купина» однаково успішно може мати і рубрика етнографічного журналу, і поетична книжка голови Харківського відділення НСПУ.

І тому єдиний спосіб, який дозволив би читачеві зрозуміти подібні свідоцтва доби — це їхня демітолоґізація. Паралельно автор «Іншого ґрона…» ретельно вибудовує свою власну мітолоґію. Де вампіри, масони, зелені діти і мантикори актуальніші за краєзнавців та активістів патріотичних згромаджень. Де революція з'являється в обіймах обкуреної і ваґінально стурбованої співачки. Де свобода легко виводиться зі старого мотлоху, знайденого під шафою. Де зміст не встигає за формою. А коли встигає, то всім робиться зле.

Загалом намагання ідентифікувати, чи пак розшифрувати, також постать самого Єшкілєва відбувались у вітчизняному і не лише літературознавстві неодноразово. У рішенні цієї проблеми дослідники йшли двома шляхами. Один — простежував історію впливів тих чи інших європейських авторів на творчість нашого івано-франківця, спираючись на ретельне дослідження нерясних фактів його біографії, розкиданих по нечисленних інтерв'ю здебільшого по, знову ж таки, загумінкових виданнях на кшталт «Молодого буковинця». Другий — проводив аналіз логічної структури Єшкілєвських побудов у літературознавстві, виявивши типологічну близькість його розробок до тих чи інших концепцій західної традиції. « Сам Володимир Єшкілєв — це щось на кшталт московсько-єкатеринбургського В'ячеслава Куріцина — відомого богемного тусовщика, теоретика постмодернізму та концептуалізатора сучасного російського літературного процесу», — вважав на початку 90-их А. Окара.

Прикметно, що сам піддослідний так само диференціював зокрема автора сих рядків у подібному проросійському руслі, пишучи, що « Ігор Бондар-Терещенко чимось нагадує (стиль? тип істеричної сублімації?) московську „акулу пера“ Отара Кушанашвілі». Розрадити дані інтенції може хіба що Вік. Єрофєєв у власному «Учении ЕПС»: « Папа Римский пригляделся к нам и ласково сказал: — Мировая литература всегда делается жадными подонками, маньяками, слизью, полупадалью, извращенцами».