Обід у кав'ярні "Готем"
Шрифт:
— Містере Девіс, я — Білл Гумбольдт, — сказав компаньйон Діани. Він простягнув червонувату й порепану широку долоню. Я швидко потис її. Решта його була настільки ж великою, як і його долоня, і на його широкому лиці виступав після-першо-чарковий рум’янець, характерний для призвичаєних до частого вживання алкогольних напоїв. Я б дав йому сорок з гаком, а часовий проміжок, коли його м’ясисті щоки обвиснуть, мов у бульдога, складатиме років з десять.
— Приємно познайомитися, — сказав я, думаючи про те, що я говорю не більше, ніж я думав про метрдотеля із плямкою на сорочці, бажаючи хутчій покінчити з рукостисканням, щоб повернутися
— Де містер Рінг? — оглядаючись навколо себе, запитав Гумбольдт (трохи театрально, як на мене).
— Містер Рінг зараз на півдорозі до Лонг-Айленда. Його мати впала зі східців і зламала собі стегно.
— Ну, просто чудово, — сказав Гумбольдт. Він узяв зі столу склянку з наполовину випитим мартіні, що стояла перед ним, і дудлив, аж доки маслина, наштрикнута на зубочистку, не застряла йому між губами. Він виплюнув її назад, потім поставив порожню склянку і поглянув на мене. — Б’юся об заклад, що можу вгадати, що він вам сказав.
Я це почув, але не звернув ніякої уваги. На даний час Гумбольдт був настільки важливим, як і незначний статичний розряд на хвилі радіопрограми, яку ти хочеш послухати. Замість цього я глипнув на Діану. Було справді дивовижно, як вона виглядала: шикарніше й привабливіше, ніж раніше. Начебто всього-на-всього після двох тижнів розлуки і перебуваючи з Ерні й Ді Ді Кослоу в Паунд Рідж, вона навчилася чомусь такому, чого я так ніколи і не взнаю.
— Як ти, Стіве? — запитала вона.
— Прекрасно, — відповів я. Потім додав: — Насправді не настільки прекрасно. Я скучав за тобою.
Це привітання було зустрінуте тільки сторожкою тишею з боку леді. На мене дивилися лиш оті величезні синьо-зелені очі, і більше нічого. Звісно, подача не підхоплена, ніякого тобі: «Я теж скучала за тобою».
— А я кинув палити. Часом аж голова макітрилася.
— Невже наважився? Який молодець!
Я відчув інший вибух гніву на її чемно відсторонений тон і цього разу справді потворний. Начебто я міг говорити неправду, та в дійсності хоч би й так — яке це мало значення. Здається, протягом двох років щодень вона гризла мене за ті сигарети, — вичитувала, як від них захворію на рак, як від них на рак захворіє вона, як вона навіть не подумає завагітніти, доки я не кину палити, так що мені нічого було і рота відкривати на цю тему, навіть якщо у мене були вагомі аргументи — і от тепер зненацька усе перестало мати значення, тому що просто перестало мати значення.
— Ми маємо залагодити невеличку справу, — сказав Гумбольдт. — Якщо ви не заперечуєте, от.
На підлозі біля нього стояв один із тих великих, ящикоподібних квадратних адвокатських кейсів. Крякнувши, він підняв його і поставив на стілець, де мав би сидіти мій правник, якби його мати не зламала собі кульшу. Гумбольдт почав відщіпати защіпки, але на разі я перестав звертати на те увагу. Річ у тому, що я таки заперечував. І річ зовсім не полягала в обережності, це було питання пріоритетів. У цю мить я відчував удячність, що Рінга відкликали. Слава богу, всі сумніви розвіялися.
Я поглянув на Діану і сказав:
— Я хочу спробувати ще раз. Ми можемо помиритися? Чи
Вираз немилосердного жаху на її лиці розчавив мої надії, за які, навіть сам того не підозрюючи, я чіплявся. Замість відповіді вона зиркнула повз мене на Гумбольдта.
— Ви сказали, що про це нам не доведеться говорити! — її голос звинувачуюче тремтів. — Ви сказали, що навіть не допустите, щоб ця тема зринула!
Гумбольдт виглядав трохи збитим з пантелику. Перш ніж подивитися на Діану, він знизав плечима і зиркнув на порожню склянку з-під мартіні. Гадаю, що він пошкодував, що не замовив подвійного.
— Я не знав, що містер Девіс прийде на цю зустріч без свого правника. Ви повинні були зателефонувати мені, містере Девіс. Оскільки ви цього не зробили, я вважаю за потрібне повідомити вас, що коли Діана давала зелене світло на цю зустріч, думки про будь-яке примирення у неї зовсім не було, її рішення домогтися розлучення — остаточне.
Він швидко глянув на неї, шукаючи підтвердження, і одержав його. Вона рішуче закивала, її щоки палали значно мальовничішим рум’янцем, чим тоді, коли я сідав за стіл, і це не був рум’янець, який асоціюється зі збентеженням.
— Запевняю, що так воно й є, — сказала вона, і я знову помітив той розлючений вираз на її лиці.
— Діано, чому? — Я ненавидів ту жалібну інтонацію, що я чув у своєму голосі, інтонацію, майже схожу на мекання вівці, але не міг із тим нічого вдіяти. — Чому?
— О господи, — сказала вона. — Ти хочеш сказати, що справді не знаєш?
— Так…
Вона ще більше зашарілася, тепер рум’янець дійшов майже до скронь.
— Ні, мабуть, таки не знаєш. Чи ж це характерно. — Вона взяла склянку з водою і пролила зо два дюйми на обрус, тому що рука їй тремтіла. Мов у мультику, перед очима блискавично пронеслися події того дня, коли вона дременула від мене, я згадав, як упустив на підлогу склянку помаранчевого соку і як застерігав себе не силкуватися зібрати друзки скла, доки не заспокояться мої руки, і як усе-таки не послухав здорового глузду й порізався і завдав собі болю.
— Облиште, з цього пуття не буде, — утрутився Гумбольдт. Він говорив подібно вихователю на дитячому майданчику, намагаючись, доки не заварилося, запобігти бійці, але його очі блукали по протилежному кінці зали, шукаючи нашого кельнера, або перехопити погляд будь-якого кельнера. У ту специфічну мить він цікавився не так нами, як тим, щоб отримати те, що британці люблять називати «другою половиною».
— Я тільки хочу знати… — почав було я.
— Що ви хочете знати, не має ніякого відношення до того, чому ми тут, — відрізав Гумбольдт, і на мить його голос зазвучав настільки ж гостро і насторожено, як, мабуть, коли він уперше виступив за поріг юридичного закладу, міцно стискаючи у долоні свіженького диплома.
— Так, правда, врешті-решт, — мовила Діана. Вона говорила ламким, скрипучим голосом. — Зрештою, мова не про те, що ти хочеш, а у чому у тебе є потреба.
— Я не знаю, що це означає, але охоче вислухаю, — сказав я. — Ми можемо спробувати дійти згоди, я — не проти цього, якщо можливо…
Вона підняла свої руки до рівня плечей, долонями догори.
— О господи, минула молодість містера Мачо, — сказала вона і знову впустила руки на свої коліна. — Гордо випроставшись у сідлі, ти так і в’їхав у надвечір’я, не помітивши навіть сонця у зеніті. Скажіть, що це не так, Джо.