Обитель героїв

Олди Генри Лайон

Останні рядки, які обер-квізитору вдалося прочитати лише зараз.

«..Доводжу до Вашого відома, що Ваш племінник разом з іншими квесторами сезону був помічений у таємних зустрічах із членами Найвищої Ради некромантів сумнозвісного Чуриха. Гадаю, про цю обставину Ви мусите знати.

Із завіряннями в найглибшій до Вас повазі,

Ікс.»

Струнка версія про Чорного Аспіда, надто зухвалого й не обтяженого зайвою повагою до «Пакту про нейтралітет», розсипалася на очах, як Вежа Таїнств під напором заклинань Просперо Кольрауна. Але уламки вже ворушилися, відрощували в'юнкі ніжки й

бігли одне до одного, складаючись у мозаїку версії нової – де було місце і спритному Аспіду, і некромантам Чуриха, і ганебним зв'язкам квесторів…

– Доброго… ранку? Дня? Мені хазяї… казати: мені йти на ви. Сюди. Так?

У двері бочком протиснувся незнайомий суб'єкт, одягнений відповідно до обстановки: в усе чорне, від м'яких черевиків до крислатого капелюха. Реттійська мова була для гостя вочевидь не рідною. Конрад мимоволі заходився складати словесний портрет: обличчя одутле, ручки пухкі, очиці бігають. Звислі сиві вуса контрастують із густими темними бровиськами, що зрослися над переніссям в одну лінію. Мішкуватий плащ-балахон приховує статуру. Вік…

Під шістдесят?

Старший?!

Тим часом іноземець у чорному по стіночці, по стіночці, як павук, спритно відбіг у дальній куток зали. Де посунув Коша, примудрившись забитися в щілину між каміном і шафкою з посудом. Рухався гість так, ніби йому муляли черевики, змушуючи не йти, а дріботіти. Коли він втиснувся у своє нове сховище, долоня його правої руки, вчепившись у камінний барельєф, киселем розтеклася по ліпленню, заповнивши собою найменшу заглибину.

– Чи не буде пан такий ласкавий відрекомендуватися? – може, над міру різко звернувся Конрад до прибульця.

– Так, так, я… представляти! Ікер Панчоха-Тирулега є, двойний… двойний юрод… двойний юрод-дід… дєдушок маленький пустун Санчес!

– Двоюрідний дід Санчеса Панчохи?

– Так, так! Правильно є! – радісно закивав із кутка шостий родич.

 

SPATIUM V
Відомості про Чурих або Синопсис архівів всевидющого приказу

– Друже, хочеш послухати казку?

– Ні! Ні! Не хочу!!!

– А доведеться, друже…

Так або приблизно так народжувалася казка про знаменитий Чурих, кубло некромантії.

Подейкували, що за давніх давен, ще до виникнення людей з гірчичних зерен, коли землю населяли атлантоцефали й живородні серпенти, ворогуючи між собою через різні уявлення про сенс життя, Чуриська долина являла собою величезний некрополь. Подейкували також, що саме тут, у Великій Ямі, спала Вульрегіна, Чорна Вдова, очікуючи пробудження Лорда Темряви й зачаття армад Судного Дня. Що кручені вежі Чуриха – суть порожнисті зсередини спинні шипи чудовиська. Що саме повітря цих місць здатне воскресити мерця, упокоїти живого та розв'язати язика привиду, що охороняє скарб.

І що коли знести Чурих дощенту, перетворивши долину на квітучий сад – у світу пуп розв'яжеться, а всі землі навколо зробляться пустелею.

Вірили – не вірили, але перевіряти на практиці не наважувалися.

Люди ніколи не воювали на території Чуриха. Місцеве населення за століття притерпілося до моторошних сусідів, звикло і навіть – о часи! О звичаї! – стверджувало, що краще жити поруч із замком некромантів і не платити ніяких податків, ніж… Ну, самі розумієте. Армії суміжних держав не вдиралися в Чуриську долину, кидаючи виклик трибаштовому драконові. Втім, тутешні добродії-некроманти, вибираючись за кордон, у Реттію, Малабрію, Верхній Йо чи Південний Анхуес, теж здебільшого поводилися благопристойно, дотримуючись законів і правил. Рабів купували на ринках, незайманих дівчат – у батьків, платячи дзвінкою монетою; інгредієнти для настоянок – в аптекарів.

На цвинтарі без дозволу влади не заходили.

Конфлікти, як не дивно, виникали рідко. Здебільшого, через результати чуриських експериментів. Результати, вони законів не дотримуються, і клепки в них ні на гріш. Залізе такий результат до гробниці Сен-Сен, лякаючи чесних прочан, або втече в трясовини Майтрака, де сили зла панують неподільно, і ось тобі й на – готовий Майтракський людожер. От за відсутність пильності Чурих і громили.

Погроми з виховною метою влаштовували зазвичай бойові маги тронів.

Останнім у Чурих ходив Просперо Кольраун, прихильник радикальних рішень, знісши до Нижньої Мами одну вежу із трьох. Тепер її доводилося регулярно відновлювати, бо заклята магом Вежа Таїнств самозруйновувалася із четверга на п'ятницю.

Але це не зупиняло майстрів Високої Науки, які бажали попрацювати в лабораторіях Чуриха. Сюди їхали найкращі вербувальники, здатні підняти й «наносити» за ніч до двох дюжин мерців. Сюди прагли найдосвідченіші разверзачі могил. Сюди тяглися душею й тілом майстри столовертіння, умільці викликати з безодні духів і допитувати з тортурами. Вітали – фахівці з життєвої сили та її примусового перерозподілу – облюбували місцеві полігони для пошуку нових форм віталізації. Тут жили видатні некрологи, здатні двома-трьома майстерними фразами, написаними на «кислому воску», віддалити або наблизити мить загибелі. Багато чарівників з дипломами і дисертатами готові були віддати дідівські артефакти за право стажування в Чуриху.

Найвища Рада некромантів Чуриха приймала далеко не всіх, що лише породжувало нездоровий ажіотаж. Але мало хто зі звичайних людей ризикував звертатися по протекцію чи допомогу до тутешньої Ради…

LIBER II
Генрієтта Кукіль, вігіла Тихого Трибуналу

CAPUT VI
«Всі ми маги, чаклуни, ману хочем мати, а як дійде до мани – шасть у солому спати…»

Ніколи не зчитуйте залишкові еманаури з ушкоджених записів. Особливо під час місячних нездужань. Якщо ви маг, ви зрозумієте. Якщо жінка – поспівчуваєте. Якщо не маг і не жінка – то повірте вже, вельмишановний пане, на слово.

Анрі стисла долонями скроні.

Дятел мігрені довбав голову, шукаючи смачну личинку.

Тварюка перната.

Добре, що квіз – цим прізвиськом Тихий Трибунал мстився співробітникам Всевидющого Приказу за образливих вігів! – пішов годину тому. Барон – чоловік приємний у всіх відношеннях, і навіть занудність його не псує. А кутик рота в нього смикається дуже привабливо, щоб не сказати мужньо, кличучи до жагучих поцілунків. Але виявляти слабкість при залізному кавалері було б поганим тоном, з урахуванням вічної конкуренції відомств. Квізу самому хоч вовком вий. Втрата племінника – це вам, добродії, не мігрень недужої вігіли.