Обитель героїв
Шрифт:
Капітана його величність особисто розцілували в обидві щоки, а Лекса дістав грамоту на дворянство й заповітний постфікс «Еск.», тобто есквайр.
– Чого ж ти від собак сахаєшся, Кош Малой? Не соромно?
Здоровань потупився. Смикнув намисто, мало не розірвав.
– Соромно… – на щоках перевертня спалахнув густо-буряковий рум'янець. – Страшенно соромно, світлосте. Та в родині не без виродка. От я і є той виродок…
– Гаразд, ходімо, раз наші чекають. Забалакалися ми з тобою…
Барон сховав заповітний аркуш за обшлаг
Свій серед своїх.
Крокуючи коридором і гордо несучи довірений йому канделябр, дивний гомолюпус Кош раптом ляснув себе рукою по лобі. На щастя, не тією, у якій був свічник, інакше начувайся.
– О! Макітра дірява! Спасибі, світлосте, забув тобі сказати!
– За що? – не зрозумів барон. – За порятунок від злого собаки?
– Нє-а! Собака цей клятий сам пішов… З хорошою людиною ти мене познайомив! Мене мамка вчила: хто тебе, Кошику ти мій, розумнику, з хорошою людиною зведе, ти тому в ніжки кланяйся! Хороша людина краща за мішок золота!
У душу обер-квізитора закралася страшна підозра.
– І хто ж ця гарна людина?
– Стряпчий! Такі штуки розповідає – отетеріти! Про молочницю одну… як її?.. А-а, Колодзябчик!.. Хо-хо-хо, смішно…
Підлога під ногами хитнулася. Гадюка-стряпчий кинув отруйне насіння у благодатну землю. Урожай драконових ікол не забарився.
– Стряпчий сказав: померла вона днями, молочниця…
«Хвала Вічному Мандрівцеві!» – мало не підвів риску фон Шмуц, найменше бажаючи повторення історії про багатородну молочницю Колодзябчик.
– А на похороні, значить, візьми небіжчиця та встань із домовини. Хо-хо-хо! її закопують, а вона встає. Потіха! Люд весь урозсип, хто сміливіший, осику на кілки рубає… Нічого, обійшлося. Не мертвенька вона була, Колодзябчик, – здоровань вимовляв прізвище триклятої молочниці зі смаком, по-дитячому присвистуючи на середині. – Спала вона, от і все!
Канделябром він розмахував у такт розповіді, анітрохи не зважаючи на гарячий віск, що капав зі свічок. З картин, розвішаних по стінах, Кошем похмуро милувалися всілякі чорні сили, зі зброєю в руках відстоюючи ідеали Абсолютного Зла. Либонь, чули споріднену душу.
– У неї ця була… Літра… Лепра… Літургія, о!
– Летаргія, – виправив барон. – Довгий сон, схожий на смерть.
– Точно! Прочумалася баба, і додому! А вдома чоловік – п'яниця, на похорон не пішов… Жінка на поріг, а він, дурбило, жінки не впізнає! Забув! Як звати, не пам'ятає, скільки років, не пам'ятає… І про дітей забув, яких вона йому, п'янчузі, народила. Старший син таткові в пику зацідив – нє, все одно не пам'ятає. Геть-чисто розум пропив. Стряпчий сказав: не на добро це все. Жди, значицця, кінця світу.
Здоровань напружився, пустив вітри і сумовито розвів руками.
Барон ледве встиг ухилитися від канделябра.
– Світлосте, ти коли побачиш стряпчого, то запитай, добре? Нехай він тобі теж розкаже.
– Неодмінно, братику! – погодився Конрад.
І ввійшов до камінної зали за Кошем Малим.
* * *
– Як ви й просили, бароне, ми оглянули речі. Ключі на столику при вході. Апартаменти ми, звісно, замкнули.
– Ціную вашу допомогу!
Конрад вклонився й легким рухом переправив ключі зі столика до власної кишені. Заодно оцінив передбачливість графа: Рівердейл сів у наймасивніше крісло, на безпечній відстані від усього, що б'ється.
– З люб'язним Кошем ви, бароне, як я розумію, вже знайомі? Залишився ще один – і ми будемо в повному складі. Не підкажете, як звати шостого квестора?
– Санчес Панчоха. Гадаю, графе, шостого родича ми не дочекаємося.
– Чому?
– Я зробив ряд довідок. Санчес Панчоха – злодій. Якщо завгодно, злодій-ідеаліст. Батько невідомий, теперішнє місцезнаходження матері – теж. Відверто кажучи, навряд чи тут з'явиться хто-небудь із лідерів Синдикату Маландринів. У цьому середовищі особливі уявлення про честь і взаємодопомогу. Особливо це стосується ідеалістів.
– Ваші напої, добродії!
У залі з'явився Амадей Вольфганг Трепчик з тацею в руках. Хазяїн спритно маніпулював замовленням – кухоль пива з шапкою піни, олов'яний кубок, над яким курилася пара, але сам вміст залишався загадкою, вузький скляний келих із червоним вином, і ще один келих, присадкуватий і пузатий, з бурштиновою рідиною.
Конрад з першого погляду впізнав золотий ром.
Не чекаючи, поки хазяїн рознесе напої, Кош Малой кинувся назустріч, схопив кухоль з пивом і блаженно припав до нього. Над верхньою губою здорованя утворилися чудові «вуса» з піни.
– А до мене, значить, неповага? Холодне питво притяг?! – злісно заскрипіла з кутка Аглая Вертенна. – Звеліла ж йолопові: гаряче подавай! Де там, схололе тягне! Формідонт тобі навстріч і пацючий хвіст у печінку!
Лаючись, баба дивно жестикулювала. Лівою рукою вона колами погладжувала себе по животі, а правою – гупала по підлокітті крісла. Ритм виходив рваний, складний і викликав роздратування. Зате кола виходили плавні та заспокійливі. Барон здригнувся й відвернувся. Незважаючи на довгі роки служби, його не переставало дивувати безпричинне шкідництво людське. Не скуштувавши, впевнитися, що хазяїн несе «схололе»? Коли кубок виразно парує?!
Природна сварливість причин не шукає.
– Даруйте, пані! Вмить скип'ятимо! І корички, розмаринчику… А ви чого бажаєте, ваша світлосте?
– Ром «Претіозо». Доставлений сюди моїм камердинером.
– Як і його сіятельству, задоволено кивнув Трепчик.
Піймавши здивований погляд барона, він пояснив:
– У мене, ваша світлосте, і без чужих камердинерів у льоху всього повнісінько. Могли б не турбуватися даремно…
Роздавши напої, він викотився з зали із самотнім бабиним кубком на таці.