Обитель героїв
Шрифт:
Після ситого обіду треба дати їжі засвоїтися.
Не рвати душу, не мучити розум, вриваючись із ланцетом напереваги: підрізати, розітнути заново, розсікти ще раз… Нерозумно й користі не буде.
Жонглер замінив булави на кільця, танцівниця прискорила крок. Роззяви пішли. У капелюсі, що лежав на бруківці біля артистів, бряжчав жалюгідний дріб'язок. Зажурилася квіткарка: її квіти залишилися без уваги. Біля ніг жонглера розпласталася тінь: чорний силует з дюжиною рук.
Конрад здригнувся.
«А все тому, що в злодюги Міхаля тінь особлива була! Із чотирма руками.
Гарячий шепіт стряпчого накотився – й відступив геть. Нісенітниця, маячня! Ти перевтомився, високоповажний бароне. Надаєш значення дурницям. Тінь жонглера, балаканина нудного добродія Терца… І все-таки: чому спливло саме зараз?
– А криша від пристріту у вас є?
Тінь як тінь. Жонглер як жонглер. І танцівниця: звичайнісінька. Тільки жонглер упіймав кільця і стоїть, розгублено кліпаючи, а танцівниця загорнулася в шаль і відступила до партнера. «Вони схожі! – зметикував Конрад. – Одне обличчя… звички, ця пряма спина… Батько й дочка? Мабуть…» Зараз татко з донькою не викликали бажання милуватися ними. Переляк і здивування – видовище не з найкращих.
Перед артистами викаблучувався старий знайомий: крисюк з розпухлим вухом.
«Забагато його, паскудника… час скоротити…»
– О, шльондри! Збиваєте, значить, малиновий дзвін, а криші від пристріту не маєте? У голові жуки дірку проїли? Значицця, так: будете мені десятину віддавати, і будь спок! Ніхто вас не зурочить: тут мене кожна наволоч, як облупленого…
– Навіщо нас зурочувати? – тихо запитав жонглер. – Ми бідні люди. Ми нікому не робимо зла.
– Навіщо? Ну, брат, ти зовсім трюха… Люди, вони лихі. Взагалі лихі, втямив? Побачать, плюнуть, бац – і зурочили. Нутро боліти почне. Або дівка твоя спортиться. Не, без криші тобі ніяк.
– Ми бідні, – повторив жонглер, бліднучи. – Ми…
– Я ближче до обіду заскочу, – не слухаючи артиста, підбив підсумок здирник. – Відстібнеш… Або начувайся, трюха. У мене глаз – алмаз, скло ріже. Втямив? Не жмися, тобі ж краще…
Конрад зібрався втрутитися, але його випередив міцний чоловік у куртці.
– Що ви сказали, добродію? Криша? Від пристріту?
– Ну! – вишкірився «добродій». Неприємності вчорашнього дня озлобили паскудника, перетворили з банального злодійкуватого шмаркача на істоту непередбачувану, мерзенну й хижу.
Допитливий підійшов до капелюха. Нахилився і не вкинув, а поклав півбінара. У крисюка загорілись очиці.
– Ви впевнені, добродію, що здатні захистити своїх… е-е-е… підопічних? Я з вами цілковито згоден: бідних артистів усякий скривдити наміряється.
– Ну!
– А якому, дозвольте запитати, методу ви віддаєте перевагу, зводячи дах від пристріту? «Вище крокви, теслі!»? «Золотий горщик»? «Скрипаль на даху»? «Будиночок Карла Карлсена»? Повірте, це не пуста цікавість…
– Ну ти, дядьку…
Крисюк застромив руку за пазуху.
«Там у нього ніж. З цепу зірвався, паскудник… Серед білого дня!»
Конрад вистрибнув з карети на тротуар, але спізнився.
– Особисто я волію класти з правої, – дружньо повідомив чоловік у куртці.
І поклав. Точніше, неквапливо розмахнувся і припечатав крисюка чималим кулаком. З правої, як і обіцяв, у самісіньке око. Ефект був разючий. Паскудника відкинуло до квіткарки, розвернуло гвинтом, змівши по дорозі три горщички з айстрами, гупнуло об стіну будинку й повернуло назад у дуже ушкодженому стані.
Чоловік у куртці задоволено кивнув.
– Чудовий метод. Простий у використанні, доступний навіть для початківців. І, головне, дуже дієвий. Метод з лівої трохи поступається йому в кінцевому підсумку, але теж непоганий. Бажаєте випробувати, добродію?
– Він не бажає, – за крисюка відповів Конрад. – Правда ж, Феліксе Шахрай на прізвисько Гнилий В'юн? Ти більше не бажаєш? Чи я помилився?
У здоровому оці крисюка спалахнув забобонний жах. Мерзотник замахав руками, задкуючи від жахливого, всюдисущого обер-квізитора, вереснув недорізаним поросям і – тільки п'яти блиснули. Дочекавшись, поки крисюка й слід прохолоне, барон кинув у капелюх артистів цілий бінар. Нахилятися й акуратно класти не став, зате перевищив гонорар чоловіка в куртці вдвічі.
– Ваш метод пречудовий, пане. Прийміть моє захоплення. Дозвольте відрекомендуватися: барон фон Шмуц, обер-квізитор Всевидющого Приказу.
Захисник жонглерів поклонився у відповідь:
– Андреа Мускулюс, магістр Високої Науки. Дійсний член лейб-малефіціуму, до ваших послуг.
Він нагнувся і провів долонею по бруківці. «Бере слід! – здогадався барон. – Магістр, значить… З дисертатом…» Не треба було пояснювати, чий слід бере пан малефік і навіщо. Коли Андреа Мускулюс легенько подув собі на долоню, а потім примружився вслід подуву, барон раптом пожалів нещасного крисюка.
Сьогодні Феліксові Шахраю не поталанило значно більше, ніж учора.
* * *
«Обитель героїв» зустрів обер-квізитора бадьорим стукотом молотків, вереском пилки-лобзалки та веселою лайкою майстрів. Какофонія долинала з Білої камінної зали, де ремонт ліквідував пам'ять про нічне побоїще. Барон рушив у прямо протилежному напрямі, на Чорну половину, прагнучи тиші.
Він вирішив заглянути в Чорну залу, де ще не був.
Якби не сонце, грайливе сонце полудня, що било у вікна, інтер'єр Чорної зали нагадував би оздоблення розкішного катафалка-велетня. А так, завдяки легковожним зайчикам, що витанцьовували джигу на смоляних стінах і аспідній стелі, катафалк виглядав безглуздо. Немов у його утробі зібралися справляти свято.
Не бадьорі покійнички, а цілком живі люди.
Граф Ле Бреттен власною незграбною персоною. Одноока карга Аглая Вертенна. Незнайома пані, однолітка барона, яскрава брюнетка у вишуканій сукні з накидкою. «Гіацин-віолет, анхуеський крій, облямування фалбалою», – відзначив Конрад. Сам він віддавав перевагу стоячим комірцям з мережив і складчастим вертугаденам, але був людиною широких поглядів і приймав нововведення. У всьому приємна пані, що й казати. Біля ніг хазяйки спав лобатий пес невідомої породи. А ще в залі, звісно, був присутній Фернан Терц. Коли барон побачив стряпчого, йому палко захотілося вигукнути: «О, даруйте, помилився дверима!» – і пошвидше ретируватися.