Обитель героїв
Шрифт:
Барон простяг цирульнику праву руку, і нігтяр соколом упав на здобич.
* * *
Екран Великого Німого, крім охоронних властивостей, мав ще одну, побічну. Кожен зі співрозмовників міг за бажання сприймати розповідь – або навіть ряд думок іншого як ланцюжок рухомих чорно-білих картин. При цьому звук зникав, а короткий конспект мови біг по нижньому краю екрана в супроводі музики – іноді тривожної, іноді комічної. Так і зараз: на тлі бравурних акордів вступу до Чотирнадцятої симфонії Брамвеля, всупереч трудягам-нігтярам, рушили в дорогу стомлені пілігрими-слова:
«Орден Зорі. Ідеали Добра і Зла, Світла
Над текстом змінюються примарні обличчя, схожі на лаковані маски театру імперсонаторів. Одноока карга: отаманша ватаги розбійників. Приємний дідок: лікар із провінції. Кош Малой, рудий ласун. Марія Форзац: шрам вузького рота зрісся навіки. Ще один старий: широкі криси чорного капелюха над одутлим, пухким обличчям. Таких дідусів, напевно, вирощують у підвалі, ховаючи від променів сонця. Маски розташовуються віялом: розклад карт в руках вправного шулера.
Перед Анрі – родичі квесторів у повному складі. Великий з'їзд патріархів. Віяло складається, поринає в глибину; перед очима постає аркуш паперу.
«Доводжу до Вашого відома, що Ваш (нерозбірливо)… помічений у таємних зустрічах із членами Найвищої Ради некромантів сумнозвісного Чуриха. Гадаю, про цю обставину…»
Там, у глибині, віяло на мить розгортається ще раз, дозволяючи маскам родичів у свою чергу ознайомитися з листом. Супиться карга, безгучно ворушить губами Кош, обидва старі однаково кліпають; у рисах Марії Форзац – рішучість дорослої жінки, що зазнала на своєму віку чимало. Витримавши паузу, аркуш і віяло тануть у повітрі. Екран Великого Німого тремтить, узявшись брижами – так силкується заговорити справжній німий – і починає рухатися.
Нова версія Конрада фон Шмуца.
Молочна завіса огорнула береги озера Тітікурамба на кордоні між Чуриською долиною та Чорно-Білим Майоратом. Туман білястими пасмами повзе над водою. Туман штурмує підніжжя Курамбских скель, що затуляють три похмурі вежі Чуриха. Туман поглинув заливні луки з боку Майорату. Здається, озеро простяглося до самої Цитаделі.
Симфонія Брамвеля переходить у лиховісно-нервову увертюру Річарда Ваґахада до опери «Темні води». З туману виникають два човни: ідуть назустріч один одному, зближуються. В обох – однакові постаті в чорних плащах з гостроверхими каптурами.
Лицарі Зорі Вечірньої? Припустимо. Але якщо в другому човні – некроти, то уявлення барона про господарів Чуриха помилкові. Некроманти, особливо члени Найвищої Ради, не одягаються, як балаганні лиходії. Навпаки, вони віддають перевагу світлим тонам і вільному покрою вбрання. Облич не приховують, особливо під дурнуватими каптурами. Гаразд, квізу цей промах можна вибачити.
Зі смоляної води виринають білі крижини-слова:
«По руках, Аспіде. Квестори зникнуть».
«Плата?»
«Трупи. Тіла квесторів – гідний куш…»
Анрі втручається. Тіла тілами, але для Чуриха напевно є речі важливіші, аніж найкращі у світі небіжчики. Думки вігіли вриваються в уявний діалог двома репліками:
«Ми вимагаємо вільного доступу до Омфалоса».
«Згода. Пуп Землі залишиться в межах Майорату, але вас допустять до нього…»
Зображення дедалі більше мерехтить, береться смугами й зникає. Миготять дивовижні зиґзаґи, різнокутні зірки, хвости рун і букви трьох алфавітів. Це нігтяр про щось запитав Анрі, а барон відволікся. Важко тримати екран у цирульні, де стільки дзеркал…
– Який лак воліє пані для накладення «посмішки»?
– «Міраж».
– Чудове поєднання! Дозвольте вашу ручку…
«Змова? Але подальші контакти Чуриха з наміченими жертвами… Доброзичливець з підкидними листами…»
«На місці чурихців я б теж спершу ввійшов у довіру до лицарів Ранкової Зорі. Пообіцяв би допомогу, призначив зустріч. Щоб застати зненацька…»
Екран струшується мокрим собакою. Перехрестя трьох доріг. Зі стовпа-вказівника щириться череп песиголовця. Вітер похмуро зриває з пологих пагорбів серпанок вапняного пилу, несучи ці жмути вдалину. Заступаючи диск чорного сонця, скачуть шість білих вершників. Квестори нагадують кочових тролів-сніговиків з почту Крижаної Імператриці. Назустріч пішки йде Найвища Рада Чуриха. В усіх – довжелезні ціпки з набалдашниками у формі сов і гарпій. У барона багата фантазія, думає Анрі. Думає тихо, щоб фон Шмуц не почув.
«Що ви хочете запропонувати нам, володарі могил, маги смерті?»
«Допомогу у квесті».
«Яку саме?»
«Закляття масового враження. Поліморфні артефакти. Різне».
З конкретикою у квіза поганенько. Поліморфізм артефактів – мрія теоретиків. Гаразд, проїхали. Чимось та підкупили молодих ідеалістів.
«Чому – нам?»
«Експериментальні розробки. Потрібні польові випробування в реальних бойових умовах. Серед вас є наш колега. Це зближує».
«Нам треба порадитися».
«Гаразд. Ми знаємо, де вас знайти».
Подібні діалоги – часті гості в аматорських п'єсках і геройських сагах для простолюду. Відчувається небайдужість барона до белетристики. Він і сам, мабуть, пописує: рипить пером у тиші, поза службою, ведучи доблесного квізитора Одимантія Блискучого від однієї перемоги до іншої…
Не ваша справа, пані, думає барон ображеним тоном. Зводьте не відволікатися.
Наступні п'ять хвилин картинки на екрані біжать під грайливий акомпанемент клавесина, трохи розстроєного, але цілком бадьорого.
Барон клавесин ігнорує.
У ритмі гавоту Анрі з прискоренням прокручує біганину по сліду та розверзання могил. Історію Марії вігіла опускає. Замість таємниць минулих днів, змінивши гавот на алеманду, що більше відповідає ситуації, вона вкраплює припущення – плід цвинтарних відкриттів.
Картини, що постають з нічної пітьми, знайомі обом.
Записи кулі-обсервера.
За одним винятком: в агресорах, що штурмують Білу залу, навіть дитина впізнає дрейгурів, або по-малабрійськи бідриоганів – мерців, піднятих некромантом-вербувальником. Обличчя дрейгура, що бився з Германом, племінником барона, знайоме: землисто-в'яла шкіра, на підборідді жорстка щетина. Ця істота лежала в першій з разверзнутих могил; це вона згоріла, ледь спробувавши відповісти на запитання. Анрі зосереджується. Клинок Германа навідліг відтинає дрейгуру мізинець і останню фалангу підмізинного пальця на правій руці. Ще один удар, і вістря батує ліву вилицю небіжчика. Мерцеві рани не перешкода – вперто й методично він тисне універсал-стратега до кулі.