Обитель героїв

Олди Генри Лайон

Вміст двох наступних могил розмаїттям не відзначався. Небіжчики середньої давності, чоловіки міцної статури, підняті й заново покладені. Тіла мають сліди ушкоджень.

– Впевнений, квесторів тут немає! – бадьоро заявив Месроп. Настрій боса різко покращився. – Шановний колего Мускулюс, чи не будете ви такі люб'язні, щоб допомогти мені?

Товстун не збирався зупинятися на досягнутому. Раз могили все одно розкриті, гріх не допитати небіжчиків. Чого добру даремно пропадати?

– Я обіцяв пані Кукіль пройти по сліду. Не більше. Але оскільки основну частину роботи зробив собака… Можете на мене покластися, пане голово.

Схоже,

малефіка самого долала цікавість, хоч він і соромився зізнатися в слабкості.

– Прошу вас, станьте ближче. Мені знадобляться еманації живого тіла, а через проекцію вони, на жаль, не передаються. Витрата мани буде мінімальною, по закінченні я повністю компенсую вашу втрату. «Мертвецьке коло» творити вмієте?

– Ображаєте, добродію!

«Мертвецьке коло», що створив Мускулюс, спалахнуло яскраво-жовтим світлом, заухкало по-совиному й полетіло до першої з разкритих могил. Там коло опустилося на груди мерця, й обертаючись із прискоренням, буравом увійшло всередину.

– Д'ахр морт! Екстіа віта н'хотеп ад'дур!

Труп солодко потягся й позіхнув.

– Ого-го!.. Ш-ш-ш-шо? Знов?

Месроп із щирим дружелюбством підморгнув мерцеві:

– Це ненадовго, друже. Розкажи, хто тебе піднімав – і спи спокійно, любий…

– Задовбали ви мене… з вашими…

Лице трупа спотворила судома. З ями війнуло жарким смородом, ударив стовп їдучого диму. Вігіла відсахнулася. Коли вона знову зазирнула в могилу, там жевріли обгорілі кістки.

– Завбачливо, – кивнула ефекторна проекція. – «Язик вішальника», найпростіший з некрощитів. Будь-яке втручання – й починається самокремація. В інших могилах на нас чекає те саме. Дякую за допомогу, колего. До побачення, Маріє. Я б волів зустріти тебе за інших обставин. Але вибирати не доводиться. Сподіваюся, Кристофер живий і незабаром знайдеться.

– Спасибі на доброму слові, Месропе, – відповіла містрис Форзац. – Лю, поруч!

Не прощаючись, дама пішла геть: горда, випростана.

Пес неохоче біг слідом, часто озираючись.

SPATIUM VIII
Дама за сімома печатями або Синопсис архівів Тихого Трибуналу

Це сталося давно.

Для легенд і переказів чверть століття – зовсім не давно, а просто вчора, або навіть сьогодні. Але для метеликів-ефемерів, які чваняться своїм розумом, відлік часу інакший: на подихи та удари серця.

Тому скажемо «давно» – не помилимося.

Жив-був Климент Болиголов, бойовий маг по найму. Маг він був посередній, з маною хирлявою, зубчастою на гребенях, – але Нихон Сивочол такий один, а чесній шушвалі теж щось їсти треба. Тинявся Климент по землі туди-сюди, ніякими заробітками не гребував. Тут дівицю-упирицю в домовину навіки зажене, на прохання бідолашних сусідів, там зеленого змія-погубителя в сулію зажене та смолою пробку заллє. Відлежиться, рани залікує, гонорар проп'є-програє, бо дуже був охочий до азартних ігор – і знову ходить, замовлення шукає. Іншого разу село від розбою захистить і плату семерицею візьме, а часом разом із розбійниками бойовитих селян стримує, якщо ті беруться за списи. Розбійники в багатих добра накрали, хочуть бідним роздати, а бідняки пручаються, зброю на благодійників гострять.

Крутись, як знаєш, слуго всіх панів!

Якось замовили Климентові сектанти-язичники із Червоних Тіпунів знищити злу відьму. Спасу від вражини не було: корови від її підступів кривавими слізьми доїлися, у дітей бородавки, у наречених дівоча честь сама собою перед весіллям зникає. Ганьба, виходить і збитки. Іди, вельмишановний пане, рятуй народ! А народ потім розрахується.

– Ліцензована? – діловито запитав Климент Болиголов, бо прямий конфлікт із владою до його планів не входив.

– Нє! Де там! – хором відповіли язичники. – Самовільна.

– З освітою? – уточнив Климент.

– Дурепа дурепою! – завили язичники.

І пояснили:

– Але ж і злюща – страх!

– Склад злочину?

– На лице, добродію ти наш! – і лице показали.

– Десять подвійних бінарів! – загадав Климент. – Якщо злюща, менше не візьму…

Зійшлися на шести.

Дім відьми, чи пак її фортеця, виявився старезною халупою. Двері вилетіли, як то кажуть, з півкопняка. В оболонці захисного сяйва Климент Болиголов ступив на ворожу територію, спіткнувся в сінях об розсохле корито, вилаявся й увірвався до світлиці. На далеких пагорбах за вікнами ридали від захвату замовники, смакуючи кінець свого лиха.

– Де відьма? – суворо поцікавився маг у заплаканого дівчиська, що скулилося в кутку. – Де зла?

– Н-не бий, д-дядечку! – відповіло дівчисько, ховаючи обличчя в коліна. – Я більше не б-б-буду!..

Ні, Климент Болиголов не був аж надто доброю людиною. Але й надто лихим не був. Він дивився на дівчисько, мимоволі зчитуючи мана-фактуру, і все розумів без слів. Стара відьма підібрала сирітку. Помітила дар, взялася готувати молоду зміну. А до кінця вивчити не встигла: померла, немічна. Мани в сирітки виявилося досить: не як для відьми – для мага! – вмінь обмаль, а з розумом то й геть біда. Почала пробувати бабину науку, та й допробувалась. Били дівчисько щиро, не жаліючи кулаків. Зовсім убити побоялися: щоб не стала нічною ламією… От і розщедрилися на правильну страту – йди, Клименте, губи, Клименте!

– Підеш із мною? – запитав бойовий маг, дивуючись самому собі. Кірка глибоко всередині відшаровувалася болісно й незвично. – Май на увазі, я волоцюга. Домівки рідної немає і не передбачається…

– Д-дядечку! – з худих колін вистромилося опухле від сліз личко. – Н-ноги митиму… вод-ду… п-питиму!..

Старості Тіпунів маг сказав, що відьму вбив. І в землю закопав. І напис написав, чудовими рунами. Як доказ тицьнув пальцем у відьму, якій подарував плащ – старенький, з дірками, але ще теплий. Закопав-написав, потім викопав і від вас, чесних селян, забираю, щоб уночі спали спокійно. Ти мене зрозумів, старосто? Староста зрозумів. Ти мене добре зрозумів? Староста зрозумів добре, бінари відрахував і пішов із присмирілими язичниками назад у Тіпуни: святкувати перемогу.

Дуже вже цього року самогон міцний удався.

Дівчисько звали Марією. Тягалася вона за Климентом собачкою, пралаштопала, терпіла холод і голод, була невибаглива та ощадлива. Пристрасть до ігор пробачала, лайку зносила мовчки, рани благодійника лікувала зіллям і листком подорожника. А бувало й поб'є – слова впоперек не мовила. Маг і отямитися не встиг, як звик. А на одному привалі, під одним плащем, стареньким, але цілком теплим… Діло молоде, самі розумієте. Для дівчиська, мабуть, надто молоде вийшло, для Болиголова – умовно-молоде, бо воно, знаєте, сивина в бороду. Але злагодилося. Женитися, щоправда, він не хотів, а вона не вимагала.