Обитель героїв
Шрифт:
– Гаразд.
Першими, кого вони виявили за готелем, були горда містрис Форзац і її чудовий са-пей. Захоплені зненацька на місці самовільної допомоги слідству.
Пес нюхав, дама заохочувала.
– Ха! Нас намагаються випередити! Що скаже Тихий Трибунал у вашій чарівній особі, пані?
– Для початку відрекомендує вас дамі. Містрис Форзац, чи не бажаєте познайомитися з гідним кавалером? До дам прихильний, миролюбний, мухи не скривдить… Здається, не одружений. До ваших послуг – дійсний член лейб-малефіціуму, магістр Андреа Мускулюс!
Голос
– А тепер дозвольте поцікавитися: що ви тут робите? Вигулюєте собачку? Милуєтеся пам'ятками? Думаєте про високе?
Брюнетка гордовито підвела голову:
– Це моя справа, пані.
Пес утробно загарчав, присів і почав уважно вивчати гостей. Прикидав, де ліпше буде вхопити, щоб гарантовано відірвати що-небудь істотне.
Хвала небесам, мірабіл лишився біля входу в готель!
– Помиляєтеся, містрис Форзац. Це моя справа. У цей момент я перебуваю при виконанні службових обов'язків на місці злочину. Будьте такі ласкаві, відповідайте.
– Припустимо, я відмовлюся відповідати.
– Тоді чи не буде ваша ласка проїхати зі мною до Трибуналу? З такої нагоди ми перетворимо вихідний день на будній.
– А що, як я передумала? Вирішила піти слідству назустріч?
– Назустріч? За моєї відсутності?
Аж на язиці свербіло відповісти: «Слідство вашої допомоги більше не потребує!» Але Анрі стрималася. Невідомо, як поводитиметься. Малефік малефіком, а са-пей – він і в Дангопеї са-пей.
– Атож. За відсутності.
– Чудово. Виходить, ми з'явилися вчасно. Приступимо?
Містрис Форзац кивнула з такою кислою нехіттю, що вігілі
мало щелепи не зсудомило.
– Прошу вас, майстре Андреа. Приєднуйтеся.
– Собачу роботу підсунули, – буркнув ввічливий малефік, глузливо кланяючись псові. – Привіт, колего!
Лю діловито обнюхав «колегу» і залишився вдоволений результатом. Хазяйка ж присіла над собакою, спритно перебираючи пальцями, зібрала численні складки шкіри Лю й натягнула, даруйте, з задниці на голову таким собі твердим каптуром. Пес стоїчно терпів.
– Слід, Лю! – звеліла містрис Форзац.
«Слід, Андреа!» – подумки звеліла вігіла.
Спершу повільно, та дедалі швидше са-пей закружляв на місці, розгортаючи кола спіраллю та припадаючи носом до землі. Малефік завмер у центрі цієї спіралі, немов очікуючи, що Анрі йому теж шкіру зі спини на голову натягне. Не дочекавшись, щільно заплющив очі; немов сліпий, обмацав повітря – так торкаються чужого обличчя, знайомлячись.
– Паскудна справа… – повторив шкідник, чорний як хмара.
Він присів навпочіпки, провів долонею по каменю бруківки.
Роздуваючи ніздрі, шумно втяг повітря. Надовго зайшовся хрипким кашлем, відвернувшись від дам.
– Туристанська суміш. Мандрагора з «горючими слізками» і сушена жовч лисиці. Спеціально від нашого брата присипали. Хоча… у мене від мандрагори «каскад» стоїть. Треба пробувати. А собака повинен упоратися. На са-пея вони не розраховували…
У відповідь Лю ображено чхнув і потрюхикав до виходу з тупика. Двічі пес озирнувся, перевіряючи, чи йде за ним хазяйка. Очі Лю затягла склиста пелена, схожа на зміїні повіки, зрощені і прозорі. Сонце в пелені не відбивалося.
З таким ефектом вігіла стикалася вперше.
Гукнути Гіббуса? Ні, не варто. Зчепляться мірабіл із са-пеєм, розтягай їх потім! А справі вже точно кінець: вдруге умовити стервозу-Форзац навряд чи вдасться. Нічого, в разі необхідності є спосіб викликати Гіббуса хоч із чертогів Нижньої Мами. А зараз і пішки прогуляєшся, красуне.
Першим по сліду, ясна річ, ішов Лю; двожильна брюнетка не відставала від пса, демонстративно ігноруючи супутників. Похмурий малефік біг похитуючись, як п'яний матрос; він часто нагинався, ведучи широкими долонями по землі, і бурмотів під ніс:
– Пливе, зараза… Брешеш, не втечеш!..
Вони вибралися в провулок Усікновіння Глави, безлюдний і тихий. Лише з погребка з символічною назвою «Кавалер-без-Перуки» долинав різноголосий спів. Складалося враження, що в «Кавалері…» гуляють усі жителі провулка поголовно. Далі слід звернув на Броварську, де з нагоди вихідних і гарної погоди всюди було розбито пивні намети. Добродушні бюргери здували піну з величезних кухлів і з цікавістю спостерігали за дивною процесією. Від коментарів, щоправда, утримувалися: і малефік, і пес не неналаштовували на пустопорожні жарти.
Анрі щиро сподівалася, що й вона – теж.
У якійсь баладі чула, що в магічок проблеми з дітонародженням, що всі вони холодні, як крижинки, а жіночих нездужань у них не буває взагалі. Бігай-стрибай, в'яжи-ворожи тридцять днів на місяць. Попадися гад-трубадур під руку – розтоптала б і прах по вітрі розвіяла…
Вулиця вивела квартет слідопитів на південно-західну околицю, повернула раз, другий, і вперлася у ворота цвинтаря Вторинної Інкарнатури. Не найпрестижніший цвинтар у столиці; навіть баби, що торгують похоронними асфоделями, тут сиділи худі та злі. Проте, охоронні чари на воротах і чавунній огорожі відповідали «Настанові про посмертну турботу», стаття XIV, розділ «Нагляд за місцями поховання». Для живих громадян дорогу відкрито в будь-який бік, але якби завелися в склепі жвавий упир, меморіальний хробак, клопотун чи дух-інгабітант – назовні їм ходу немає.
– У якій, панове-добродії, потребі? Хто покійний, хто супроводжує?!
Хирлявий мужичок випнув груди колесом, щоб усі бачили бляху-пентакль із синього срібла – знак цвинтарних наглядачів. Для більшої ваги сторож насупив кущисті брови й настовбурчив бороду віником. Іншим разом можна було б посміятися. Але зараз Анрі квапилася.
– Тихий Трибунал! – гаркнула вона, роблячи видимим клеймо на щоці.
– І лейб-малефіціум, – солідно прогув Мускулюс, відмахуючись по-казенному. На долоні малефіка зеленим вогнем спалахнула емблема служби: змія п'ятьма кільцями оповила кинджал.