Обитель героїв
Шрифт:
Сторож поквапився виструнчитися.
– У нас усе чин по чину! Жмурики… Тобто, покійницька братія на місці, згідно з описом. Можете переконатися.
– Переконаємося, – лиховісно пообіцяла вігіла.
І вказала супутникам у глибину цвинтаря, куди рвався збуджений Лю:
– Ви йдіть, я наздожену. Пане наглядачу, хто чергував позаминулої ночі?
– Я, ваша честь!
Якого дідька сторожеві трапив на язик суддівський титул, Анрі не зрозуміла.
– Нічого підозрілого не помітили? Воза, візка? Людей незнайомих?
– Підозр
– Вночі?!
– А що, вночі не мруть? – у свою чергу здивувався сторож. – І мруть, і ховають. Ми цілодобово працюємо, до останнього клієнта. Якщо не вірите, спитайте в окружній покійницькій.
Він їв Анрі поглядом і смикав себе за бороду. Начебто роздумував: чи не відірвати її, кудлату, к дідьковій матері?
– Двічі? О котрій годині?
Тон Анрі збавила. Чоловік при виконанні, чого на нього репетувати? Вігіла чула не гірше за собаку: здобич поруч. Серйозна, соковита здобич, а не якийсь здохлий фактик чи сухий доказ. Залишилося наздогнати, вчепитися й сьорбнути живої крові.
– Перші ще до півночі з'явилися. Дванадцятої ще не пробило. А другі – після півночі. Розбудили мене, окаянні! Я сплю чуйно, комар носа не підточить, а тут насилу піднявся… Ноги ватяні, у животі лоскіт…
Сторож відчув, що ступає на слизький шлях, і заквапився з уточненнями:
– Не пив, ваша честь! Ні краплі! Це на світанку вже, з утоми…
– Гаразд, не пили. Вірю. Самі похорони бачили?
– Ну… Краєм, значить, ока… куточком, значить…
– В огорожі ховали? За огорожею?
– Ну…
Опустивши очі долу, сторож колупав носком чобота напівзасохлу траву.
– Ясно. Не бачили. Бентежитися нема чого, ви не зобов'язані наглядати особисто за всіма рядовими похоронами…
– Не зобов'язаний! – радісно стрепенувся мужичок, усвідомивши, що гроза минає стороною. – Ми тут це… Щоб не лазив, хто не треба! І щоб неподобств не коїлося. А за похоронами нехай крикливиці стежать, це їхній хліб…
Перервавши допит, Анрі глянула в той бік, куди пішли її супутники.
Осінній цвинтар – видовище особливе. Царський пурпур і витончена позолота листя, королівські поминки за літом на тлі врочистої суворості вічнозелених туй – вірних цвинтарних плакальниць. Сірий граніт надгробків, бронза меморіальних написів, димчастий мармур обелісків, чорний базальт монументів, скромний туф поминальних плит. Строгість алей і буяння барв, спалах сухотної пристрасті й розлитий у повітрі сум. Цвинтарям найбільше пасує осінь. Не весняний розмай, що здається соромітним у місцях упокоєння, не пекуча знемога літа, навіть не зимовий саван – осінь, поріг забуття.
– Повернімося до наших похоронів. Отже, перший, що був до опівночі. На чому приїхали, скільки людей, як виглядали?
– Фургон приїхав. Великий. Закритий.
– Катафалк?
– Нє-е… Кажу ж – фургон. Схожий на овочевий. Візник такий… довготелесий. У береті. З бумбомом.
– Із чим?!
– З бумбомом.
– З помпоном?
– Ага, моряцький бумбом. Шерстю назовні. У фургоні з небіжчиком хтось сидів. Чхав багато. Може, й не один. Смачно так чхали, аж у мене в носі засвербіло…
– Другий похорон? Після півночі?
– Не пам'ятаю, ваша честь! Кволий я був, спросоння…
– Бляху втратити не хочеш, кволий?
– О! Згадав! Теж фургон приїжджав!
– Овочевий?!
– Ну! Наче один каретник робив! Ох, а я ж відразу і не втямив… Морок, не інакше морок і мара…
Ліву щоку вігіли, у центрі службового клейма, кольнула голка-невидимка. Хотілося сподіватися, пошукова струна Мускулюса не обтяжена якоюсь професійною гидотою шкідників: що малефікам – здорово, те іншим – колька в боці. Акуратно визволивши струну з ефіру, Анрі намотала на вказівний палець і тричі смикнула, даючи зрозуміти: контакт встановлено. Потім вправно скрутила кінчик струни і запхала у вухо.
– Дещо знайшли, – діловито забасив малефік. – Вам треба глянути. По центральній алеї прямо, другий поворот праворуч, три квартали прямо, поворот ліворуч – там склеп з Диким Ангелом, не помилитеся! – і далі вздовж офіцерських усипальниць до задніх воріт. Ми за ворітьми, у зовнішньому боковому вівтарі. Чекаємо.
Можливості відповісти не було: струнний контакт урвався.
– Дякую за цінні відомості. Нікуди не йдіть, ви ще можете знадобитися!
Анрі подумки вилаяла себе за тупість: сторож і так не мав права залишати пост.
На бігу вона міркувала про відставку й тиху старість.
* * *
– Ось, гляньте.
Тут огорожа, перекошена, горбата, обросла неохайними пластівцями в'юнка-душителя, відокремлювала цвинтар від пустиря. Нижче пустир переходив у заливну луку, що спускалася до річки Реттивої, малої пустунки. Убога огорожа символізувала межу дії захисних рун. Саме тому місця на казенних цвинтарях, що охоронялися чарами, коштували дорого. Турбота про покійного – не лише обеліск із датами народження-смерті й букетики на свята! Хочеш, щоб дорогий родич мирно спав під покровом пам'ятника чи мерзлякуватої осички? Щоб не підняв його з дурної примхи гуляка-некрот? Щоб ікла в милого небіжчика не прорізалися на повню, коли молочно-жовте світло впаде на могилку крізь гілки старого в'яза?
Плати, братику.
За руновану огорожу, за вінки з омели й кедрача, за домовину з замком, за гробаря-геоманта, за крикливицю-чистильницю, за ритуальні послуги волхвів, за добрих геніїв цвинтаря…
Плати!
Ах, у гаманці злидні скачуть тропака? Тоді ховай за огорожею. У зовнішньому боковому вівтарі цвинтаря, спеціально відведеному для дурнів, бальзамувальників і бідноти. На свій страх і ризик. Безкоштовно. І ховали, чого там. Зізнатися, ризик був не такий і великий, куди менший, ніж знамениті очиська страху. Некрот без ліцензії – явище рідкісне, а в'язи на цвинтарях намагалися не саджати. Зрозуміло, траплялося всяке, і повню едиктом не скасуєш…