Обитель героїв
Шрифт:
Брихта витягла із шафки пару бляшаних кухлів, ложки та велику обплетену лозою сулію.
– Пригощайтеся. У вас розмова чоловіча…
На порозі вона не витримала, обернулася:
– Ось із ким тобі дружбу водити треба! З такими, як Родні. А не з твоїми буцегарами…
Грюкнули двері. Полум'я свічок станцювало фінал балету «Принцеса без дракона». Міхаль крекнув, зручніше влаштовуючи ногу, закуту в лубок; потягнувся до сулії.
Хлюпнув обом:
– Ну, за тебе, Родні! Якби не ти, я б уже риб годував…
Поки Гвоздило виголошував заздоровницю, мавпочка моторно заволоділа кухлем
– Вгамуйся, Анрі, – погрозив моряк пальцем. – Ти шмурдяку не п'єш. А я вип'ю…
Мавпочка скорчила потішну гримасу. Ех, подруженько, недооцінила ти залізного барона! Гарна ідея, та не твоя! Мавпячий ефемер, яким Конрад запропонував вігілі «накритися», йдучи на зустріч зі злодієм, мав ряд незаперечних переваг. При мавпі говорять без остраху. Інша річ – портова повія. У повій не язик, а помело; повій у ліжко тягнуть, а не за стіл. Мавпочка не зобов'язана цмулити жахливий шмурдяк, може коверзувати щодо їжі, а знадобиться – обстежить хоч весь будинок, від підвалу до горища.
Основними недоліками були вимушена «обітниця мовчання» і надокучливий інтерес хлопчиська. Дозволяти гладити себе тією ж лапою, якою щойно витирали мокрого ніса, вігіла не бажала категорично. Спасибі баронові – віднадив шмаркача.
– Вона яблука їсть?
Рано зраділа.
– їсть, якщо чисті. Брудними Анрі жбурляється. І дуже влучно.
Малий спритно зістрибнув зі скрині й вискочив за двері.
– Ти де по кафці фрустрити вивчився, Родні? Моряк, не з фартачів, а фрустриш так, шо любо-дорого…
Тут, у помешканні Брихти, при господині й хлопчикові, Гвоздило «кафкою» не зловживав.
– Це я тепер моряк. Ми з Леоном Карнаухим в Анхуесі, знаєш, які діла вертіли? Нас казенний триндар здав: Леонові – зашморг, кузарям – алмазні копальні, а я втік. Вирішив подалі станцювати, найнявся на барк «Щасливий порятунок», до капітана Шарки. Рік, другий, дивлюся: рейси наваристі, команда в долі… Від добра добра не шукають. Лишився плавати…
– Зав'язав? На гордіїв вузол? Буває. І не такі фуцирі зав'язували… Був у мене в Бадандені знайомець, Санчо Прочухан. Штуцер – Мама моя Нижня! Будь-який замок – його, хоч на дверях, хоч на скарбниці, хоч від Овалу Небес! Синдикат Маландринів грамоту Санчесу виписав, почесну, на віки вічні…
Барон зачерпнув ложкою кролятини з підливою.
– Санчо Прочухан? – перепитав ніби побіжно. – Нє, не знаю. Мені Карнаухий дзвонив про бідового грамотія, так його Санчесом Панчохою кликали…
– Він самий і є. Знаменитий кузар, з тертих.
Відповідь Анрі знала заздалегідь, за мить до того, як Гвоздило розтулив рота. Байки стряпчого, трирука тінь, слизьке ім'я злодія, що постійно випадає з пам'яті, щасливий порятунок Гвоздила з в'язниці, бійка в порту – мозаїка складалася по шматочках. Без Високої Науки тут не обійшлося. Незначні з першого погляду, деталі, поєднання часу й місця, слова й погляду, – все це говорило мантисі ще й про інше.
Трирука тінь кульгавого злодія краєм падала на шестеро тіней зниклих квесторів.
Зливаючись в одне ціле.
Не даремно вона наполягла на своїй присутності тут! Правда, довелося зробити неабиякий гак, залишивши вдома Гіббуса. У Мірний Гай, де стояв будинок Брихти, добралися дуже пізно.
– Я яблуко приніс! Чисте!
– Анрі, хочеш яблучко? Бачу, хочеш. Бери-бери, я дозволяю.
Ага, їхня світлість милостиво дозволили.
Вік пам'ятатимемо, благодійнику.
– Це тобі, – малий тримав яблуко далеченько, боязко кліпаючи: чи не вкусить його тваринка. – їж, макачко. А то вони самі жеруть, а тобі не дають. Візьми, воно смачне! І чистеньке…
Слова хлопчиська несподівано зворушили вігілу. Взявши яблуко, чистота якого викликала сумніви, Анрі подякувала по-мавпячи: підстрибнула на табуреті, закивала головою, кланяючись, скорчила зворушливу гримаску. Задоволений, Брихтин нащадок засміявся і знову поліз на скриню. Вігіла тихенько створила простенький мануал, оточивши яблуко флюїдами-шкребунцями, перечекала хвилинку – й відкусила шматочок. Пізній ранет; сорт «Рожевий Витязь». Мабуть, сперли десь: «Рожеві Витязі» на роздоріжжі висаджені, на косу сажень щеплені. Торгівці ціну правлять – мало не здасться.
– …нє, не знаю. Але чув багато.
– Тепер і не почуєш. У зав'язі він, як і ти.
– Ну, я-то не від гарного життя зав'язав…
– Та він, скіко знаю, не без глупства був, Санчо. У Кальхарі забрався в палац еміра: через три стіни, повз усю варту… І шо ти думаєш? Скарбницю обніс? Заліз до коханої дружини еміра, всю ніч із нею перекидався, а над ранок утік. Тільки й прихопив, що перстеника з рубіном – емірша йому сама дала, на згадку. Варто було, питається, головою через бабу ризикувати?! Або ще… А-а, годі, ну його, бельбаса!
Гвоздило спохмурнів, без заздоровниці допив з кухля шмурдяк і заходився коло бобів. Напевно, наступна історія, пов'язана з великим Санчесом Панчохою, він же Санчо Прочухан, була злодієві неприємна. Барон не заважав співрозмовникові втамовувати голод. Наливши собі з сулії, фон Шмуц нишком підморгнув вігілі: мовляв, ну як?
Мавпочка підморгнула у відповідь.
* * *
Отже, тонка структура особистості. П'ять тіл: матеріальне, астральне, ефірне, флюїдичне, семантичне. Три «серпанки»: аура, умбра, мана-фактура. Три супутники: Ім'я, Тінь, Сяйво. А також дві рівновеликі половинки душі, верхня та нижня, дух-рушій, три проміжні душички, чиє існування поки виведено лише теоретично, і рідинна надсутність, яка лежить в основі всього і до якої не зміг дістатися навіть Нихон Сивочол, світла йому пам'ять.
Ми, подруго, і намагатися не будемо. Вірно?
Нам трьох перших ефірно-астральних шарів, скорочено «еашів», з головою вистачить.
Нумо, подивімося, що тут у нас…
Заклавши між брів захисну складку «шин», Анрі щучкою пірнула в перший еаш. Дослідженням тіньових структур вона ніколи не займалася, але свого часу, довірившись наполяганням тітоньки Есфірі, ходила на факультатив із прикладної умбралогії, до Фриди Траккай – досвідченої волхвиці, прозваної позаочі Залізною Феєю. Так, настроїмо сприйняття, щоб почуття, заточені на кінцях, проникали крізь ницу матеріальність плоті. Пара свічок на столі горіла досить вдало – дві чіткі проекції зовнішньої тіні легко поєднувалися, відтворюючи об'ємне плетиво, або «чорного допельганґера» Гвоздила.