Обитель героїв
Шрифт:
Спостереження останніх років виразно свідчили, що некро-манти Найвищої Ради знову почали гру з вогнем. Розширення зовнішніх контактів, подорожі інкогніто, позачергові сесії Ради, скорочення числа заявок на відкриття та ліцензування нових чарів. Таємничі експерименти, проведені не у вежах Чуриха, захищених системою охоронних чарів «вирви-око», аде попало, від Бадандена до Ятриці… Закупівля свіжих небіжчиків у скорботних родичів, готових за жменю монет продати хоч матір рідну в савані з бантиком. Небіжчики купувалися в дивному асортименті: народний умілець Ясь Конюшина (на парі підкував йоржа), маестро Ґвідо Салтансен, геній клинка (довів фехтувальну залу
Зв'язок не проглядався.
Померлі скуповувалися з дотриманням цивільного кодексу, розділ «Нерухоме майно», стаття «Фізичні тіла: оренда і найм». Прискіпатися нема до чого. Для некромантів такі штучки – звичайне явище. Фернан підозрював, що частину мерців просто викрадають з могил, без оформлення угоди та сплати мита, але довести нічого не міг.
І не прагнув: Дозор Сімох цікавлять зловживання магією, а за державу профосам не прикро.
На початку літа відбулося підозріле знайомство Чуриха з лицарями Ордена Зорі, квесторами сезону. Чурихські некроти – надто практичні добродії, щоб без важливої причини шукати дружби безневинних ідеалістів. Коли ідеал потрапляє до рук магів певного профілю, він здатен втілитися в життя із привітністю шовкового шнурка, присланого вам додому місцевим диктатором.
– Ідеали? Світло й Темрява?! – Ні, добродії мої. Азарт і марнославство, ось їхнє справжнє ім'я. Я не люблю ідеалів. Одного разу вони зламали мені життя.
– Як саме?
– Мені шкода, серденько. Згадувати минуле я не люблю ще більше.
– Вибачте…
Квесторів було шкода. Молодь, проблеми росту, шило максималізму, загнане в юну задницю по саме руків'я… Розіславши листи родинам лицарів, Фернан щиро сподівався, що за дружбу з Чурихом патріархи всиплють жовторотим по перше число. Він не знав, що спізнюється, що здається у своїх благих намірах кумедним, як лікар-недоук, що напуває прокаженого настоєм шульжені скверної.
Коли барон, повернувшись до готелю і заставши безсонний з'їзд родичів, почав розповідати про малефіка Мускулюса і його подвиги на цвинтарі Вторинної Інкарнатури… О, Фернан відразу нашорошив вуха! Тут не обійшлося без чурихських витівок. Якщо казенні сищики не зуміли допитати дрейгурів, зламавшись на «язиці вішальника», то профос цілком покладався на свою майстерність блокатора. У столиці зараз перебував Гу-вальд Мотлох, верховний архіваріус Дозору Сімох – зв'язавшись із ним, профос переконав Гувальда відшукати досвідченого розверзача із числа магів, що таємно співпрацюють з Дозором, щоб той розкрив для Терца потрібну могилу і провів допит.
У Фернана були особисті зв'язки в магічному середовищі столиці, але не скористатися контактами верховного архіваріуса було б гріх.
– Прокляття! Колись, ще до навернення, я й сам чудово розкрив би поховання!
– І підняли б дрейгура? Ви з некромантури?
– Серденько, не хапайте мене за язик. Ні, я не з некромантури, як ваш чудовий голова Трибуналу. Але дрейгура підняв би хоч за шкірку, хоч за хлястик. Правда, молодий Фернан Терц не зумів би блокувати корінь «язика вішальника» …
– Розумію.
– Нічого ви не розумієте, хороша моя. Нічогісінько. З вашим доленосним профілем такі речі…
– З моїм доленосним профілем добре відомо, що в людей дві руки. Але відразу в обидві доля нічого не дає!
– Гм… Беру свої слова назад. І перепрошую за різкість.
– Повернімося до теми розмови. Архіваріус Гувальд обіцяв вам допомогти?
– Так. Гувальд обіцяв допомогти.
Залишалося небагато: довідатися, у яких саме могилах лежать дрейгури – учасники нальоту на «Обитель героїв». Не перекопувати ж весь цвинтар згори до низу?! Випитувати дислокацію потрібних могил у Марії Форзац профос роздумав: добровільно ця пані й слова не вимовить, а вчиняти блокацію в готелі, у присутності пильного са-пея, не хотілося. Зачепити вігілу? Дозор не заохочував насильства щодо співробітників Тихого Трибуналу.
– У мене залишився єдиний доступний свідок.
– Я.
– Ви, пане малефік.
– Що ви блокували мені?
– Ступінь важливості запланованих справ. Складний переломний блок зі зміщенням акцентів. І падіння базового рівня недовірливості. Інакше навряд чи вдалося б заморочити вам голову міфічним дідусем.
– Але ви не змогли б прочитати мої думки!
– Звісно. Ви б самі мені все вибовкали. Даруйте, майстре Андреа, я не поспішаю розкривати секрети блокації. Гадаю, малефіки теж не палко бажають пояснювати направо й наліво таємниці слідового вольтажу. Якщо ви коли-небудь бачили шмага, тобто зламаного…
– На жаль, бачив.
– Виходить, ви зрозумієте. Жертва «синдрому псевдомани» не в змозі пояснити вам, що за дива вона творить в уяві… Слова мало що можуть, це треба бачити. Або вірити.
– Я вірю, – раптом сказав малефік. – Я вам вірю, Фернане. Пані вігіло, чи не здається вам, що наші плани варто розширити? Якщо, звичайно, пан профос погодиться взяти участь…
Анрі кивнула, відчуваючи, що авантюра з божевільної перетворюється на вселенську.
* * *
– Я недооцінив вас, пані, – за півгодини напруженої розмови сказав профос Терц, крутячи капелюх на пальці. – Слово честі, недооцінив. А я, дурень, думаю: чого це раптом барон так голосно розповідає про могили й дрейгурів… Навіть мене з Трепчиком не проганяє. Це ви попросили обер-квізитора втратити пильність і пустити язик на шпацір? Не прикидайтеся, я ж бачу…
«Бреше, – чарівно посміхаючись у відповідь, подумала вігі-ла. – Колишні навички в блокаторов ліквідовано, але дещо він все-таки може. Приміром, блокуєш якісний режим пам'яті – отримуєш доступ до найближчих відомостей, або щось подібне. Гаразд, залишимо на майбутнє…»
– Гаразд, – немов і справді підслухавши думки, екс-стряп-чий королівським жестом начепив капелюха на голову, даючи зрозуміти, що переговори закінчено. – Залишимо на майбутнє, їдьмо, чи що?
Андреа Мускулюс поліз у секретер, довго порпався, шарудів паперами і нарешті витяг візитівку. Шкіряний пелюсток зберігав терпкий аромат парфумів. При одному погляді на візитівку Анрі зрозуміла, що шкіра для картки знімалася не під час линьки. Дорога річ, не всяка дама собі дозволить.
– Люблю я пригоди… – дивним тоном мовив малефік.
І підніс кутик візитівки до полум'я свічки.
Коли, відчувши відкриття спатіуму третього роду, в кімнату ввірвалися Холера й Прочанин, там нікого не було.
– Утік! – видихнув Прочанин.
– Втекли! – виправив розважливіший Холера. – Треба доповісти Месропу…
Потай Холера підозрював, що бос не буде здивований чи розгніваний.