Обитель героїв
Шрифт:
– Глибоко?
– Ні. Глибоко не обов'язково. Скажімо, на перший поверх?
– Прямо, третій поворот ліворуч, прямо, другий поворот ліворуч, прямо, перший поворот праворуч, через хол із фресками Масового Повстання, прямо, шостий поворот ліворуч…
– А сходи? Ну хоч одні?!
Дрейгур зупинився, зробив три кроки на місці, повернувся до Андреа й виразно, мало не по складах, як маленькій дитині, пояснив:
– Малий неживий товариш не повинен ходити по сходах. Малий неживий товариш на шостій сходинці згадує себе. Це сумно. Це руйнує
– Е-е… будь ласка, – пробурмотів малефік.
Більше запитань він не ставив. Якщо нагору, то ліворуч, якщо вниз, то праворуч або по колу. На шостій сходинці згадаємо себе. Що тут незрозумілого?
Незабаром «званим гостям» довелося чекати, поки їм звільнять дорогу. Поперечний коридор раптом заповнився юрбою дрейгурів із забинтованими головами, які кудись ішли, глухо гавкаючи на стіни. Всі були голі, в традиційних пов'язках на стегнах. Останнім ішов карлик у яскравій, квітчастій сорочці й без штанів. Сором прикривав гульфик неймовірних розмірів, що кріпився за допомогою шовкового шнура. На худих щиколотках дзенькали браслети з брязкальцями. Судячи з одягу, карлик був із живих товаришів. Чи навіть із великих живих товаришів.
Він грав на сопілочці.
– Радий, – сказав карлик, не припиняючи музичити, і рушив за своїм виводком. Чекати відповіді крихітний дудар не захотів. Над його лисиною пурхала зграйка свічок-летяг, капаючи на підлогу гарячим воском. На лисину віск потрапляв теж, але карлик не звертав на гарячі краплі ніякої уваги. Від воску плішина блищала слюдяним озерцем.
Дрейгур-провідник тупцювався на місці й фальшиво гудів у такт мелодії.
– Ну? – підбадьорила меломана Анрі. – Йдемо далі?
– Не йдемо далі. Малий неживий товариш уповноважений заявити.
І справді, коли поранені в голову зникли, стало видно: за десять кроків, якщо перетнути малесеньке фойє, сиріткою притулилася арка напівкруглих воріт з яскраво-зеленого жадеїту, каменю, що охороняє мерців від розкладання. Витончені, льодяникові, лялькові, ворота просто-таки просили, щоб їх лагідно звали «ворітцями». За розкритими навстіж стулками була глуха стіна з мозаїчним панно: дід і онук мирно сидять на цвинтарній огорожі, боком до глядача. Стіна не здивувала вігілу – східці, що ведуть до входу в Тихий Трибунал, також упираються в грубо обтесані плити граніту, і лише від сторожових сфінксів залежить, чи відчиняться для відвідувача таємні двері? Дивувала швидше відсутність тут воротарів-сфінксів або якого іншого охоронного звірства.
Над аркою, виписане грайливими язичками полум'я, горіло гасло:
«ANIMA SANA IN CORPORE SANO»
– У здоровому тілі здоровий дух, – переклав послужливий дрейгур зі старореттійської, хоча його допомоги ніхто не потребував. – Двоє великих живих друзів і один малий живий супутник досягли мети. Комірки для життєдіяльності там. Вежа Досліджень там. Лабораторії для мирної праці там. Скажіть мені «спасибі».
– Спасибі, – за всіх відповіла вігіла.
– Немає за що, – дрейгур розвернувся й подибав назад.
* * *
Коли жінки закінчували бинтувати розбиту голову нічного гостя, той тихо застогнав і поворухнувся. Обер-квізитор присунувся ближче, помітивши тріпотіння вій і виразний рух очних яблук під повіками пораненого. Напевно отямився, але не поспішає це демонструвати, хитрун. Потерпілий виявився ще зовсім юним: ледь за двадцять, не більше. Малий зріст його викликав у Конрада неймовірну симпатію, а горб – співчуття. Обличчя горбаня змарніло, темні вусики, акуратно підстрижені щіточкою, «по-тугрійськи», підкреслювали блідість шкіри.
– Добродію, ви в цілковитій безпеці. Сміливо розплющуйте очі, вам нічого не загрожує.
Як і розраховував Конрад, нотки іронії справили потрібну дію: горбань перестав прикидатися. Молодь дуже боїться видатися кумедною чи легкодухою.
– Де я?
Поранений закашлявся.
– У клієнтелі біля В'ялянок. А тепер, якщо не заперечуєте, запитуватиму я.
– За яким правом?
– Припустимо, за правом одного з рятівників.
– Не заперечую. Тільки допоможіть мені злізти зі столу. Агов, клієнталю! Вина, і доброго… Миттю!
Голос молодика пролунав з такою несподіваною владністю, що господар випарувався, як ранкова роса під сонцем, поспішаючи виконати наказ. Конрад ледь підвів брову, дивуючись манерам конокрада. На знатного вельможу, від народження звиклого розділяти й владарювати, горбань не був схожий. Цікаво! Втім, якщо згадати, як наш приятель орудував своєю страхітливою шестоперою…
Злазячи зі столу, поранений мало не впав, і барон поквапливо підтримав горбаня, всадовивши на лаву. Сам присів навпроти, поставивши за звичкою свічку ближче до співрозмовника, щоб добре бачити обличчя.
– Як ви почуваєтеся?
– Бувало краще.
– Говорити можете?
– Можу.
– Тоді почнемо. Для початку – чотири запитання, за кількістю вершників, які бажали вашої смерті. Як вас звати, що ви за один, хто за вами гнався й чому?
– Спершу назвіться самі, пане рятівник.
– Барон фон Шмуц, – козиряти чином і рангом Конрадові не хотілося.
– Рене Кугут, мандрівний пульпідор.
– Перепрошую? Пульпідор?
Немилозвучне слово здавалося знайомим, але Конрад ніяк не міг пригадати, що воно означає.
– Чарівник-дентат, – без приязні повідомила містрис Форзац. – Зубодер за викликом.
Обличчя горбаня спотворила хижа гримаса, очі звузилися, блиснувши яскравіше за свічки. Пес біля ніг жінки підібгався й глухо загарчав, але поранений не звернув на Лю ніякої уваги.
– Надалі попрошу, пані, добирати слова! – відкарбував Рене. Ліва повіка горбаня помітно сіпалася. – Я пульпідор у сьомому поколінні! Лауреат турніру в Амараксі! Наша майстерність і талант не мають нічого спільного з…