Обитель героїв
Шрифт:
– Містрис, пане. Містрис, – холодно виправила Марія Форзац, встаючи. І з гідністю полишила залу в супроводі пса.
Рене помітно збентежився.
– Якщо я образив даму, я готовий просити вибачення… – промимрив він.
– Ви зможете зробити це вранці. А поки що в нас залишилося ще два запитання. Хто за вами гнався, і чому вони прагнуть крові мандрівного пульпідора в сьомому поколінні?
– Недоліки професії, – знизав плечима Рене. Через горб це виглядало смішно. – Мене запросили в Чорно-Білий Майорат до стратега тамтешнього Аспіда.
– У Майорат?
– А
Пульпідор жадібно припав до кубка, принесеного клієнталем.
Барон чекав.
– Взагалі ж я сам винен, – напившись, Рене обтер вуса тильним боком долоні. – Сумлінність підвела. Накреслив йому на кожному зубі вібро-руну, зняв камінь, ну й не втримався: виправив прикус… Він у дзеркалі побачив, і за сокиру. Я – втікати, варта – за мною. Вони ж тупі, чорняки ці: якщо наказ отримали – луснуть, а наздоженуть. До речі, я перед вами в боргу.
– Ви, здається, казали щось про мій флюс? – з надією поцікавився змучений болем барон. – Чи не погодитеся… е-е… посприяти?
– Та дурничка ваш флюс… Тільки попереджаю: буде боляче. Недовго, але сильно. Я скажу, коли. Ви не бачили, куди подівся мій ретрактор?
Ретрактором виявилася знайома шестопера. На щастя, вона під час пошуків – напевно, за таємним наказом хазяїна – знову збільшилася до шести ліктів у довжину. Інакше навіть при смолоскипах шукали б до ранку. Повернувшись до рук горбаня, моторошне знаряддя почало гудіти, свистіти, потім дзижчати на нестерпних тонах, аж вухо різало, після чого скоротилося й умістилось у долоні пульпідора. Став зрозумілим секрет виникнення зброї нізвідки та зникнення в нікуди. Конрад зайвий раз нагадав собі, що перед ним не просто медикус, а медикус-чаклун.
– Успадкував, – пояснив Рене Кугут. – Сімейна реліквія. Батько заповів…
Для лікування вони усамітнилися в кімнаті барона. Рене провів долонею над інструментом, і по сріблястій поверхні заскакали сонячні іскорки.
– Не бійтеся, це очищення… Нумо, глянемо на ваш флюсик…
Він цокнув язиком: так птахівниці скликають курчат. Немов у відповідь, один з кінців ретрактора набряк ртутною краплею, сплющився й затвердів срібним дзеркальцем. На лобі горбаня відкрилося «третє око», правильної круглої форми і без зіниці, світячись яскравіше за шандал-семисвічник.
– Відкрийте рота… Ширше… Ось так… Не смикайтеся! Замріть!
Конрад скорився, борючись із крижаним жахом.
– Ага… бачу… Так я й думав, – задоволено констатував пульпідор, витягаючи інструмент із рота барона. – Почнемо, ваша світлосте?
Далі все відбувалося, як у тумані. Майстерність Рене, чи втома, помножена на глупу ніч, але Конрадові здавалося, наче лікують когось іншого, а сам він – лише відсторонений спостерігач.
Для початку горбань гострим, як ланцет, нігтем накреслив на щоці пацієнта якийсь символ, що контурами нагадував листок голожаберника. Щоку, хворий зуб і взагалі всю праву половину обличчя відразу паралізувало. Потикавши нігтем у нечутливу щоку, Рене загадково гмикнув і забурмотів пташиною мовою. Хвилину-дві він щось викручував з повітря; залишившись неза-доволений результатом, пустив у хід інструмент, перетворив «батькову спадщину» на холодну змійку з вічком бабки. Змійка ковзнула обер-квізитору в рот, довго там плазувала, викручувалась і сичала. Смак у зміїного тільця був їдкий, з кислою оскомою. «Отруйна? – міркував барон, дивуючись з власної байдужості. – А чому ні? Може, флюси гадючою отрутою труять…»
Нарешті гадина видобулася назовні. Відібравши у змійки невидиму здобич, Рене вилаявся, жбурнув заразу на підлогу, знавісніло розтоптав і багаторазово наплював зверху. «Третє око» в нього на лобі згасло й закрилося.
– Ось і чудово… Сплюньте. Ні, ви плюйте сюди, в посудину…
Барон покірно сплюнув у посудину.
– А зараз буде боляче, як я й обіцяв. Потерпіть.
Пульпідор голосно ляснув у долоні.
Незважаючи на попередження, Конрад завив голосніше за зграю вовкулаків, що тужать у шлюбну повню. Звук від долонь негідника-пульпідора встромився в щоку, проткнув її наскрізь і розсипався в роті жменею розпеченого вугілля. «Уб'ю-ю-у-у!..» – буравом крутилося в палаючому мозку.
Дивна річ: зараз обер-квізитор цілком поділяв позицію стратега Чорного Аспіда.
Біль десь подівся так само раптово, як і виник. Утираючи холодний піт, що виступив на чолі великими краплями, барон обережно торкнув язиком багатостраждальний зуб.
– Дякую, пане. Тепер я розумію, чому за вами гналися.
– На жаль, фінальний сплеск болю є необхідним компонентом лікування, – сухо відгукнувся молодий горбань. – У іншому разі я не зміг би відновити витрачений запас мани і мої зусилля не увінчались би успіхом. Ви абсолютно здорові, ваша світлосте.
– Щиро дякую.
– Годі вам! Це я вам дякувати повинен. Врятоване життя і вилікуваний зуб – погодьтеся, є різниця?
Вони вийшли в загальну залу, де застали Коша Малого з Ікером Тирулегою: гомолюпус і загадковий старий жваво розмовляли. Біля них на столі громадилася батарея глечиків, здебільшого порожніх.
– Добродії, смію нагадати, нам завтра рано вставати. Клієн-талю! Де клієнталь?! Панові Кугуту необхідна кімната на ніч.
– А якщо вони повернуться? Стражники? За мною?!
– У мене тапчан вільний є, – втрутився Кош. – Слухай, зу-барю, гайда до мене спати! Я тебе обороню, коли що…
На подив обер-квізитора, Рене не образився на «зубаря».
Напевно, зрозумів: марно.
Барон із задоволенням кивнув і пішов спати.
SPATIUM XIVСон осінньої ночі, або Чужа душа – темний ліс
…Ти спиш.
Світлість приглушила світло, пальцями зачавивши боязкий вогник свічки; світлість зболить спочивати, поки з-за небокраю не встане інша, куди яскравіша світлість.