Обитель героїв
Шрифт:
– Звісно, повертаю. Не в моїх, знаєте, правилах привласнювати чуже майно. Вас це дивує, пане?
– Я думав… Утім, вам, звичайно, видніше. Ще раз велике спасибі.
Конрадові залишилося лише знизати плечима. Надзвичайно неврівноважений хлопчина. Наслідки професії?
Коли сніданок добігав кінця, горбань, який похмуро мовчав під час трапези, раптом заявив:
– Пані та панове, дозвольте мені піти з вами.
– Якого лисого? – з властивою їй тактовністю відгукнулася Аглая Вертенна. В руках баба вертіла чашу й столовий ніж, міркуючи, у якій послідовності
– Ви надасте мені цим колосальну послугу, – Кугут проковтнув образу. Барон бачив, чого це коштувало гордому юнакові. – На мене полюють стражники Майорату. На шляху до Реттії вони напевно влаштували засідку. Але їм ніколи не спаде на думку, що я поїду назад. Якщо ви люб'язно дозволите мені сховатися у вашому фургоні, нам удасться збити їх зі сліду. А пізніше я куплю коня – мій, на жаль, загинув – більше не обтяжуватиму вас своею надокучливою присутністю.
– Ми зобов'язані допомогти, – рішуче заявив граф. – Кидати людину в біді недостойно.
Схилившись до Конрада, Ернест Рівердейл додав пошепки:
– На відміну від усіх нас, він побував у Майораті. Ви розумієте мене, бароне? Знання місцевості… О, моє коліно! Тут занизькі столи…
– Гаразд, пане медикус, – підвів риску обер-квізитор. – Але тільки до кордону Майорату. Чуєте? Там ви нас залишите.
– Звичайно! Я за їхні рубежі більше ні ногою. Дякую красно.
І горбань знову замовк, нишком косуючи на барона.
* * *
– Сільничку можна?
– Прошу.
Анрі підсунула столовий прибор, узяла кістяну сільничку, майстерно зроблену у вигляді черепа з трьома дірочками в тім'яній частині, і через плече простягла назад. Але рука скам'яніла на півдорозі: надто вже грізним став вигляд найми-лішого гросмейстера Ефраїма. Нервово облизуючи губи, забруднені киселем, звівши брови над переніссям, грос втупився за спину вігіли: туди, де чекав невідомий любитель солоненького.
– Може, крутихвосте, тобі ще й «foie gras» на листі руколли? – поцікавився він у безневинного прохача. Голос старця скрипів, наче ворот катапульти під час заряджання. З кожним словом в їделні ставало відчутно прохолодніше. – Із цукатами й трюфельєром? Чи самого під «foie gras» відгодувати?!
Не втримавшись, Анрі озирнулася. Процес відгодовування гусей під «жирну печінку» був їй відомий: у горлянку птахові тричі надень вставляли лійку з вузьким носиком, наповнювали купкою дрібних горішків і пропихали їжу вниз спеціальним товкачем, масажуючи птахові шию. Такого ворогу не побажаєш, а тут всього-на-всього солі попросили.
І чого Фрося заприндився?
Молодцюватий дрейгур – ледь рожевіший за інших повсталих трудівників, але не надто – задкував від їхнього столу, тремтячи всім тілом. Губи дрейгура трусилися, ритм рухів розладнався. Видно було, що небіжчик чув за собою провину, але в чому ця провина полягала, залишалося загадкою.
– Пробачте, найголовніший товариш Ефраїм!..
– Солі йому… Ось візьму й на хвіст насиплю!..
– Більше не повториться!..
– Ви впевнені, малий товаришу?
– Так!.. Клянуся… Спокутую…
– У нас не багато правил, друзі мої, – раптово забувши про винуватого дрейгура, гросмейстер посміхнувся й просяяв літнім сонечком. – Але дещо варто запам'ятати, аби уникнути порушень. Значить, так: солі малим товаришам не давати. Почнуть канючити – гнати копняками! І найголовніше: нічого м'ясного, включаючи птицю й рибу. У малих товаришів окрема дієта, її порушувати не можна. Всі робочі дрейгури – вегетаріанці. А тому, якщо ви пам'ятаєте старореттійський корінь слова vegetus, – бадьорі, міцні й свіжі!
І справді, тільки зараз Анрі звернула увагу: на столах, за якими підкріплювалася чурихська обслуга, стояли миски із дрібно нарізаною зеленню, тарелі з фруктами й овочами, миски бобів і сочевиці, глечики з молоком і киселями…
– Але ви ж просили дрейгура принести нам їжу! – вігіла вказала на телячий шніцель у своїй тарілці. – Що йому заважало дорогою вкрасти шматочок м'яса? Або взяти сільничку з порожнього столу, без дозволу?
– Малий товариш нічого не може вкрасти чи взяти без дозволу. Мораль малих товаришів незмінно на висоті. Сіль чи м'ясо йому повинні дати. Добровільно. Хтось із живих. Така умова, необхідна й достатня. Якщо завгодно, така природна властивість організму, піднятого для вторинного використання.
– Навіщо такі обмеження? – діловито поцікавився малефік, дожовуючи пиріг з лівером. – Економія коштів? Я б тоді встановив додаткову заборону на перець і прянощі – вони дорожчі за м'ясо.
Ефраїм вдарив себе кулачком у зморшкувате чоло, наче це непрямо пояснювало правила Чуриха.
– Економія? Ні, колеги! Тричі ні! Хто перший ворог дрейгу-ра, бідриогана, зомбея, кид-кудара, фуксилнунаі їм подібних?
– Хто? – підтримав Фернан Терц. Вузьке, рухливе обличчя лжестряпчого виказувало жвавий інтерес до теми розмови. – Осиковий кілок? Волхв-губитель? Блискавка з п'ятьма щасливими зубцями?!
– Пам'ять! Билоє, так би мовити, і думи! – кулачок ще раз вдарився в чоло, цього разу міцніше. – Це хронічна й не подолана до кінця зараза! Це лихо піднятих! Від солі, і особливо від м'яса малий товариш відчуває жахливі рецидиви пам'яті. Він згадує себе минулого, свою трагічну загибель, стареньку матір, невтішну вдову, любих діточок – і, відповідно, згадує, що в цей момент він категорично мертвий. На цьому корисні якості малого товариша закінчуються: він лягає, уникає роботи, каже, що всіх у труні бачив, грубіянить і всіляко розкладається. Тому ми змушені, самі розумієте, обмежувати…
– Чому б тоді не найняти живу обслугу? Вийде дешевше, ніж цих піднімати: і по грошах, і по витраті мани…
– Використовувати живих людей для задоволення ницих потреб? Як слуг? Попихати собі подібними?! Це аморально, колего! Жива людина – вінець творіння! Не побоюся сказати, пуп землі! Омфалос! Голубчику, ви самі уявіть: наказувати такому ж, як ви, піддавати його насильству за помісячну платню, принижувати покорою… У вас не виникає душевного здригання?!
Судячи з кривої усмішки малефіка, здригання він не відчував.