Обвал
Шрифт:
Він обізвався одразу. О, ті телефонні гудки. Знайомі до моторошної відрази, до нервового дрожу. Скільки разів вони будили мене серед ночі, зривали із постелі, кидали сонного в ніч, у дощ, у сніговицю. Скільки вони забрали у мене вихідних, годин відпочинку, фільмів і книжок. Але я жодного разу не дозволив собі його відключити. Навіть якось запросив майстра і той поставив спеціальну розетку, але я не скористався нею жодного разу. Тепер ось дослухаюся до цих гудків зовсім інакше. Зараз вони лунають трохи загадково і мовби порожньо. Я уявив нашу квартиру, телефон у коридорі на тумбочці, вітальню, торшер, і під торшером на канапі Любу, яка квапливо вдягає капці, й мені солодко замліло
Я не почув ні ляпання капців, ні Любиного голосу. Ще двічі набирав помер, гудки лунали сумно й трпгожпо. Я повісив трубку і пішов до готелю.
Едик вже лежав у постелі. Не розмовляли. Кожен думав своє. Кожен намагався заснути. Мабуть, я заснув перший, хоч мені здалося, що зовсім не спав, а лише якийсь міраж проплив повз очі, і я почав кудись опускатися. По якихось сходах, що круто повертали в глибінь і тонули в темряві. Мене звідти підпяв голос Едика: “Тату, не хропи”. Я перекинувся на правий бік. Щосили намагався не спати. Аж зціпив зуби. Зціпив, стиснув, дивлюся тільки в одну точку, в морок, який чомусь поплив мені назустріч, а з мороку випливли два жовті вогні, схожі на протитуманні фари. “Тату, ти знову хропеш”. Кат його иізьми, чого так хочеться спати?! І з якої радості я хропу? Раніше не хропів, а тепер, якщо патомлюся або вип'ю чималеньку чарку, починаю підсвистувати носом і підхропувати. Так каже Люба. Я її попросив, щоб купила ноти й повісила мені над головою, тоді хропітиму мелодійно, по потах. Але Едикові потрібно виспатися. Він повинен прийти на екзамен із свіжою головою.
Я згріб подушку, ковдру, простирадло й подався до вітальні, причинивши за собою двері. Дивана у вітальні немає, я згорнув удвоє килим, заслав його простирадлом, ліг.
Мабуть, я став великим вередієм і, як писав Іван Вишенський, м'якоспалом. Вже за годину боки боліли, неначе на них зіграли дубцем марш.
День п'ятий
Обвал. Землетрус. Вулканічний вибух. Але десь там, всередині, під шельфом. А зовні — спокій, витримка, зосередженість. “Не поспішай. Обдумай запитання. Склади на папірці плап відповіді. Лишиться час — розширюй відповідь”. Це вже — по доро'зі до інституту. Вузького алейкою, обсадженою декоративними ялинками, йдуть, поспішають абітурієнти. Всі вони різні, ало па всі обличчя ліг якийсь один карб, який, мабуть, незмога передати ні словами, ні фарбами. Він чимось схожий на той, з яким людина стрибає в холодну воду. Але й не зовсім такий, бо, крім того, всі вони задивлені в себе, щось там виважують, щось обдумують. Ще їх можна порівняти з табунцем горобців, яких прогнали з проса. Й теж не зовсім вдале порівняння. Бо на просо можна вернутися.
— Я чекатиму на тій он лавиці. Ні пуху ні пера.
— К чорту. — Слова сказані механічно. Едик мене не бачить.
Мені стає до болю шкода його.
На лавиці сидів якийсь хлопець у сірих штанях та клітчастій сорочці, пасмо білого, вигорілого па сонці волосся звисло йому па смагляве чоло, на його колінах лежав чорний дешевий “дипломат”, а на “дипломаті” — розгорнута книга. Хлопець швидко бігав по рядках очима, вказівний палець його правої руки нетерпляче загортав крайок наступної сторінки. Занурений у читання, він не звертав на мене ніякої уваги. Я покрадьки поглянув на нього. Худе, дуже худе обличчя, тонкі й довгі, як палиці, руки, тонкі ноги в жовтих шкарпетках, коричневих черевиках, розкуйовджене волосся, він трохи схожий на Едика, але Едик якийсь не такий — доглянутіший, чи що (слово “пещений” я рішуче відкинув), меланхолійніший, впевненіший, ні, жодне з цих слів не підходило. Вочевидь було одне: хлопець трохи старший за Едика, й робочий, він десь працює. Мій погляд упав на книжку, я упізнав підручник з хімії, той самий підручник, який ми з Едиком гризли всі ці дні, навіть той розділ, який так важко давався моєму сипові.
— Цього вивчити по можна. Треба просто зазубрювати, — обережно сказав я.
Хлопець подивився па мене, не підводячи голо'ви.
— Я знаю. Заплющу очі й бачу всю таблицю. Можу переказати навіть ззаду наперед.
— Навіщо ж ви тоді... забиваєте собі памороки? Не рекомендується перед екзаменами перевантажувати голову якимось одним матеріалом. Пробачте, ви теж абітурієнт?
— Абітурієнт.
Не знати навіщо, я запитував далі:
— І в якій ви групі складаєте екзамени?
— У восьмій.
Восьма — Едикова група.
— Ваша група вже пішла на екзамени.
Хлопець сполохано подивився на мене.
— Ви звідки знаєте?
— Мій син також у цій групі.
— Сип? Як його прізвище?
Я усміхпуися.
— Хіба ви знаєте прізвища всіх абітурієнтів групи? Ну... Прізвище — Кириченко. Едик. Едуард. А ваше?
— Дігтяр. Олексій Дігтяр. Я поступаю втрете. Так, втретє, — підвів він голову, неначе я заперечував чи не вірив йому. — На це само відділення. І я поступлю. Стопроцентово поступлю. Але я двічі ходив на хімію першим. Ну, так би мовити, в перших лавах. І обидва рази — трійка. Вони запитують иа свіжу голову, доскіпуються до всього. І лихі, як тигри. Бо ще ж стільки субчиків під дверима. А в кінці вони вже не слухають. Я скебетяв це аж тепер.
— Якщо ви знаєте предмет, нащо ж іти в кінці. Якщо десь спіткнулися, па початку легше виправитися. Навіть можна попросити, щоб занитували... давали більшо додаткових запитань...
— Е, ні, — аж смикнувся Олексій. — Додатковими запитаннями вони валять. Запитують таке, чого, мабуть, і самі не знають. Минулого року я їм так і сказав. Попросили написати реакцію, яка б довела присутність в новокаїні первісної аміногрупи.
— Хто ви? Ким працюєте? — запитав я.
— Працюю електрозварником у колгоспі, в майстерні. Ви не вірите, що в колгоспі є електрозварники?
— Чому ж по вірю.
— В майстерні. А прийдуть жнива, у літучку, і — з ранку до вечора по полях. Не тільки зварюю якісь там вузли. Гайки, болти, клавіші — все мое. — Хлопець подивився на мене. — Розумієте, я не люблю техніки. Не по мені ця робота. Платять там більше... Я буду лікарем. У вас яка лікарня? Ви ж лікар?
— Широкого профілю.
— Я буду рентгенологом. У нас у солі є рентген. Я прочитав книжку... І лікар мені пояснював. У моєї матері... рак легенів. Не змогли розпізнати.
Мене струснув дріж. Перед очима спалахнула пляма на знімку. Я тільки вдавав, що не надаю тому знімкові ніякісінького значення, що забув про нього. Я пам'ятав. Він висів, мол камінь над стежкою, як градова хмара на овиді, подорожній поспішає до села, він навіть мугиче пісеньку, він не оглядається, вдає, що не бачить хмари, намагається думати про інше, але щось у ньому весь час пам'ятає про неї.
Я відчув якось особливо співчуття до Олексія, і віп, мабуть, вибрав його з моїх очей, бо раптом тихо й довірливо запитав:
— А правда, що тепер так просто не поступають?
Я ни зміг витримати його погляду й відиіп ичі:
— Не знаю... Думаю, що неправда.
А сам і далі дивився вбік, і в моїй голові вертілося дивне колесо, схоже на поламану карусель з різнокольоровими вогнями: Правда. Неправда. Правда. Неправда. “Неправда”, — раптом подумки вигукнув я.
Обличчя Олексія засвітилося надією.
— Я теж так думаю. Поступлю. Цього року поступлю. — Він підвівся. — Ну, піду... Там деякі дівчата непритомніють... Бувайте.