Обвал
Шрифт:
Не витримує моє серце. Але я вперто прошкую в темряві, я давно збагнув: оцей мій похід призначений мені Долею, можливо, тільки для нього я й народився. Кожен для чогось народжується в світі.
Хистке полум'я свічки висвітлило двері ліворуч. Я зупинився., перевів подих. Обережно, без скрипу прочинив двері, ступив крок уперед і одразу ж, повернув ліворуч. Якби я не бував тут раніше, либонь, зроду не відшукав би цих сходів і не зійшов по цих нагору, такі вони вузькі та круті. Сходи скриплять, сходи стогнуть, сходи плачуть і зітхають. Він упаде на них, прямуючи до мольберта, впаде й помре... якщо я не врятую його. Я зпаю: він ночами не спить, страшний біль у грудях змагає його, він сидить на ліжку, увіп'явшись руками в матрац, і тихо зітхає. Про що він думає? Які видіння тривожать його геніальну уяву? Того я не годен відгадати. Він — геній, я —
— Батьку Тарасе, це до вас лікар.
Ставлю свою свічку поруч з його свічкою на малесень кому столику. Два язички полум'я з двох століть освітлю ють темну лису голову з розкучманою, побитою сивинок бородою, високе чоло, обличчя. Воно таке марне, що в ме не на серці закипають сльози. Жодної кровиночки в ньому, а очі згорьо'вані, глибокі, що, здається, дивляться з того світу. “Чому, чому ніхто з вас не заглянув у них закоханим поглядом? — виривається раптом з моєї душі.— Ні ти, Закревська, ні ти, Забаржада, ні ти, Ликеро Полусмакова? Може б, тоді він но лежав отут самотній на холодній постелі!”
— Лікар, кажете? Звечора був у мене Барі... І Круневич навідував. Дали ось пігулки... А вони не допомагають. І ніщо вже не допомагає. — Він кашляє, і в його грудях булькоче, неначе в пропалених ковальських міхах. — Якби якось дотягнути до весни, щоб на Україну. Дихнути повітрям, настояним на вишневому квіті... Так, здається, й ожив би. А ліки... Мені вже вони не допоможуть.
— Я інший лікар... І ліки мої інші. — Я не можу йому пояснити, хто я такий і звідки я, та й він не зрозуміє, не зрозуміє навіть за всієї своєї геніальності, а мепі конче потрібно вселити в нього віру й розпочати лікування, застосу вавши могутні лікувальні засоби мого навального віку. Мені потрібно збурити його, роздмухати іскри геніальної уяви, інтелекту, які згасають, неначе жарипи на вітрі. Холодний попіл байдужості поймає його очі. Людина, яка сидить навпроти мене, зовсім не та, якою її знали друзі та недруги впродовж років. То було палахке полум'я, яке гріло й спопеляло, не залишало байдужим нікого, то була світла невтримна ріка, яка вигравала всіма барвами й ва лила в бурю круті береги. А це сидів на ліжку чоловік, увесь поглинутий хворобою, задуманий і задивлений кудись туди, до тіні лягають одна на одну, неначе чорні шматки оксамиту, де немає пі вітру, ні сонця, ні солодких літніх дощів, де не чути плачу дитяти, гудіння хрущів, співу молодої матері і переможних козацьких погуків.
— На Україні сонце тепле...— тихо прошепотів він. Я тамую сльози і прошу дозволу оглянути його. Він покірно погоджується, я припадаю вухом до його грудей. Якийсь час нічого не чую, мені заважає хвилювання — адже це його груди, його серце! Катоване найжорстокішима катами віку, воно б'ється кволо й глухо. А все ж це його серце! Воно вмістило стільки болій, що и моему віці вистачило б на інфаркт для мільйона. Воно вмістило стільки гніву, що в моєму віці вистачило б на п'ятдесят мільйонів.
— Болить. Тут болить, — каже він і кладе на груди руку.— Увесь вік боліло, але — не так.
Гарячий дріж струшує мені плечі. Приглашую його; бо зараз не маю права на співчуття, розчулення, нині — я тільки лікар, той біль і в мені, і и усіх нас, але зараз він заважає слухати поетове серце.
— Вловлюю шуми. Оцей ви нажили данно, що мандруючи а Галайдою, оцей — в польоті над холодним Сибіром, оцей — у казематі, а оцей — у Кос-Аралі. Тих шумів і болей зняти не годен, але є такі, що можу погамувати. Випийте ось ці краплі, й вам перестане боліти. Й ви заснете.
Він недовірливо дивиться на слоїк у моїх руках. Одначе покірно ковтає ліки. Вони починають діяти дуже швидко. Тарасове обличчя світлішає, дихання стає рівнішим, глибшим. Він здивовано мружиться на мене. Я гамую биття власного серця. Мені стільки потрібно йому сказати. Стільки запитати... Але це — потім, потім. Матимнмо безмір часу. Я приходитиму до нього кожного дня. Він лежатиме в ліжку, і ми розмовлятимемо, розмовлятимемо.
— Справді, мені покращало. Звідки ти, чоловіче? — теплі вогники сяють у його очах.
— Звідти. З України.
— З України? — хрипке дихання зривається з його вуст.— І як там?.. Сонечко сяє?.. Козацтво гуляє? Мова розквітає? Розкажи мені про неї.
— Завтра я розповім багато-багато.
— Ні, розкажи тепер. Яка вона... нині?
Я дивуюся, що він про все здогадався. Яким чином? Звідки? Он як спалахнули його очі.
Одначе ліки нашого віку діють навальне. Я тихо починаю розповідати йому про Ревучого, про зелені діброви, про тополі, що неначе сторожа стали за Оглавом, про соловейка, який витьохкує на калині, — про всо те, що прочитав у його безсмертних поезіях, — тільки про те, — а вій слухає немов з далекого далеку.
— Сон... Ще один сон, — шепочуть його спраглі вуста. Він засинає з усмішкою на них.
А я ще якийсь час сиджу в узголов'ї, втупившії погляд у чорну безодню ночі. За вікном стогне вітер, і тріскасться на Неві крига, колюча снігова крупа тарабанить по шибках. Там, за вікном, безпросвітна ніч, нанизані на швайку Петропавловської дзвіниці хмари, рівна стріла Невського, по якому крізь сиву хурію мчить у безвість кур'єр. Десь там, на Чорному морі, на білому камені висаджує свій зелений десант весна, а тут впродовж набережної течуть білі снігові змії, й крижини на Неві стають сторчма, її так замерзають, і на ті блискучі злами вранці сяде воронця та закаркає на негоду. Вітер забиває крупу у вікно, вона лягає гострим, схожим на домовину, заметиком і не тане. Я думаю про те, що завтра конче мушу знайти затишну і теплу квартиру для мого пацієнта, інакше він помре в цій холодній, велетенській, схожій на єгипетську піраміду, кам'яниці й ніякі ліки йому не допоможуть. Думаю, як повезу його на Україну. Вже, здається, можна буде їхати на поштових, а не па перекладних.
Я гашу його свічку, беру в руки свою і поволі спускаюся по сходах. Вони неймовірно круті й такі вузькі, що по вміщається па сходинках нога. Не дивно, що він...
В цю мить я відчуваю, як моя права нога втрачає опору, спалахує перед очима свічка. І я лечу в грузьку пітьму. Скрикую й прокидаюся. Й потім довго лежу з розплющеними очима. Здебільшого я чомусь прокидаюся само в цьому місці. На тій самій сходинці, на якій спіткнувся він. Хоч, якщо сказати правду, це й не сон, швидше це марення. Ні, й не марення. Це таки мрія... Повернута назад. Я свідомо й палко розробляю цей сюжет. Якби я мав письменницький хист, я написав би цілу повість. І виповів би в ній все-все. Й те, як ми їхали на Україну, і як збудували на Угорському, неподалік від Аскольдової могили, два будиночки, один схожий на фінський, а другий — за його, Тарасовим, малюнком, і як жили там, і як ходили один до одного в гості. І навіть як вудили разом рибу. Заповзятий рибалка, я захопив цією пристрастю і його. Особливо гарно нам малося в одному, облюбованому мною ще до того, як Дніпро затопило Київське море, місці. Я не пам'ятаю кращих луків — широких, як море, барвистих, як вінок на голові нареченої, кращого Дніпра — повноводого, задумливого, світлого, такого високого неба, з якого потоками спадає жайворонків спів і на широке плесо осідає сонячний пилок. Ми брели в травах, а вони хилилися й круто, неначе дикі коні, вигинали високі гриви, й падали долу, й тоді нам здавалося, ніби щось невидиме біжить по них. А потім ми лежали на горбочку під кущем таволги, дивилися на Дніпро й розмовляли. Скільки ж то перебалакали всього! А про що говорили — відомо, як казали в давнину, лише богові та нам двом.
Свій сюжет, свою мрію я переповів дуже коротко, він має безліч відгалужень і варіантів, але завжди закінчується вибухом, тріумфом, торжеством того, за що страждало поетове серце. Його хвороба у наш час описана в численних статтях і навіть книжках, але жодна книжка безсила пояснити, чим же ще, окрім звичайної людської крові, воно було наповнене: мабуть, то найбільша таїна світу, можливо, завдяки тій таїні усі ми живемо й посуваємося кудись. Одначе до тріумфу я чомусь доходжу дуже рідко, то вже стає на заваді мій лікарський реалізм; та й вельми довга до того дорога, наша розмова течеться безкінечно.
Мені її вистачить до світанку.
День сьомий і восьмий
Я прокинувся розбитий, втомлений, із дзвоном у вухах. Неприємна це річ — дзвін у вухах, — хоч Сенека й прославив його у віршах. Замовив термінову розмову, з'єднали через двадцять хвилин. Люба була, що ясочка.
— Мої дорогенькі, мої нещасні, як ви там? Вітьок, ти дуже втомився?
— Де ти була вчора увечері?
— На репетиції. Готуємо нову програму.
— А позавчора? А позапозавчора?
— Всі вечори на репетиціях. Я так стомлююся, так стомлююся... Григорій Кирилович каже...