Обвал
Шрифт:
Згадуємо, яко куди залетіло чорногузеня, в якого виросло птаха. Мені аж хотілося крикнути: “Колесом, колесом”.
— Микола... Персона тепер, — каже Марійка. — Кочергою до носа не дістанеш. Але — порозумнішав. Щось з ним сталося. Двічі мені давав путівки в Гантіаді, в санаторій матері з дитиною.
— Я в нього був. Справді, він змінився. А Огир! Он який кумедний. Він женився ще на третьому курсі. Жив на Батиєвій горі. Було посваряться з дружиною, хапає ковдру та подушку й чеше через увесь Київ до нас у гуртожиток.
— Огир ледве не розбився на машині. На “швидкій допомозі”. Грузовик налетів. А Валю Горобець ти ніколи не бачив? Кажуть, вона працює десь у твоїх краях.
— Завідує терапевтичним відділенням районної лікарні. “Колесом, колесом”. Ми перебрали майже половину виводку, й Марія похопилася знову...
— Що це ми завели з тобою! Сідаймо до столу. Та Інка така ж крутихвістка, як і колись. Може й зовсім не прийти. Великим цабе стала. Хто б міг подумати...
Я навмисне до цього часу не запитував про Інну. Не запитував і тепер, сподівався, Марія розкаже про неї сама. Але Марія тільки сказала, що Інна поміняла професію, стала хіміком, захистилася й працює завідуючою відділу інституту. Я не розчув якого, бо інститут Марія назвала вже з кухні.
На столі з'явилося кілька салатів, і цілі, не різані огірки та помідори, й мариновані гриби, й риба під маринадом, і шинка.
— Нащо стільки всього? Начо для міністра.
— Теж птиця не мала. Директор лікарпі! Знаю, як там всі перед тобою гнуться.
— Бояться, що можуть попасти в мої лапи.
— Те ж саме. Не те, що я... Самотня жінка з дитиною.
Я усміхнувся.
— Чого зуби показуєш? Спробувала б твоя так, як оцо я, крутитися. До речі, хто вона така? Мабуть, вибрав кралю. Ой, Вітько, ласий ти до жінок, на вигляд святий та божий... А насправді... Мабуть, є їй на чому вішати пальта.
Моя рука з пляшкою здригнулася, й коньяк хлюпнув на скатертину. Марія пильно подивилася на мене.
— Моя дружина — фармацевт. Працює в аптеці. А в такому містечку, як наше, не розгуляєшся. Все на видноті.
Марія про мою дружину більше но розпитувала, чи те її не цікавило, чи боялася, що ще чимось забрудню скатертину. Ми випили по чарці, далі по другій. Марія не маніжилася й, очевидно, звикла до коньяку. Третю чарку надпила тільки до половини.
— Чогось тоскно мені сьогодні. Подивилася оце па фотографію... Я її кожен день бачила, але якось так... всю разом. А це уявила... усіх-усіх. Пам'ятаєш, як ми з тобою разом готувалися до екзаменів? Брали ковдри і йшли в яр. На одній сідали, другою укривалися. Ти був такий молоденький. І чистий, як скельце. Гарний ти був... І я теж. А тепер ось... Баба. Життя минуло. Одна радість — син. Може, його життя буде іншим? Може, щось знайде? — Вона покрутила в руках чарку й знову поставила її ца стіл.— А що можна знайти?
— А може, й шукати нічого?
— Це кажеш ти... Сподівався ж впіймати свого журавля. Не заперечуй, я знаю.
— Може, й сподівався, — відказав я. — Але, мабуть... я не здатен його впіймати. Так що робити? Ніщо мені пе заважало. Я багато читав, багато працював. А чогось свого не знайшов. Можливо, і я міг би... доскочити стільця з вищою спинкою, якби почав працювати ліктями. Але тоді довелося б дужче нервувати. Захищатися, нападати. Триматися зубами. Звичайно, якби увесь теперішній мій багаж та нагіочатку... Розставив війська в ешелони. Знайшов напрям головного удару... Але це неможливо, ти розумієш.
— Ти їж, знаю я ту готельну їжу, — підкладала мені салати Марія.— Але не дуже й наїдайся. Ще буде запечена в духовці картопля, індичка.
— Ух, мені б таку дружину.
— Не скоморош. А справді... На кому б ти одружився?.. Якби з самого початку. Але з усім теперішнім багажем по цій лінії? Інку я з рахунку скидаю.
— Чому? •
— Ти її не знав і не знаєш. Я запитую в принципі. На своїй теперішній дружині?
Знову Маріїне запитаня било мене навідліг. Знову я страждав.
— Це не од нас залежить. Не од досвіду. Не од знання. Це залежить од чогось... Хтозна од чого.
Я не бачив, що наші чарки порожні, й Марія сама налила їх.
— А я вийшла б за тебе. Ти не лякайся, — засміялася вона. — Що, на мені не одружився б?
Таких піруетів від Марії я не сподівався.
— А чому за мене, Маріє?
— Ну, ти... якийсь домашній. Створений для сім'ї.
— Та це ж найбільша образа для чоловіка.
— Чому ж? Поживши отак, як я чи Інка... Ну, Інка, може, трохи не так... Поживши отак, починаєш розуміти, що таке справжній чоловік у сім'ї. Навіть не такі, як я, розуміють. А ті, у яких коханці розписані на всі дні тижня... Коханців — хоч під рубель, а одного, справжнього, доброго, немає. Той п'яниця, той жмикрут, той домашній тиран... Ми, такі, як я, бачимо їх наскрізь. А роки летять. І брови линяють... І навіть очі самі починають плакати ночами. Та й коханці трапляються все гірші й гірші.— В її очах і справді стояли хисткі тіпі, які бувають в самотніх жінок.
Марія принесла картоплю та індичку. Я почав різати індичку, і в цей час у коридорі пролупали два дзвінки. Короткі, бадьорі, вимогливі.
— Іпка, — сказала Марія, і пішла відчиняти дворі. В коридорі почувся жіночий щебет, й до кімнати влетіла Інна. Я мимоволі примружився. Якщо Марія була вербичкою або берізкою, то Інна — вишенькою. Вишенькою, обпаленою багрянцем осені, але яка ще не втратила жодного листочка, тільки деякі прихопилися червінню і мовби побронзовіли. Вона, ця вишенька, й далі триматиметься, може, аж до самих морозів, і облетить за один день. І невідомо, коли вона гарніша: в цвітінні, у червоних кетягах ягід чи зараз. Звичайно, так розмірковуємо ми, літні дядьки, піддіди, бо й самі не можемо позбутися думки, що цвіт давно облетів і ягідки всі обірвані.
Але Інна була така ж струнка, як і колись, і такі ж розлетисті у неї брови, і коротка зачіска, хоч і не хлопчача, а така, яку носять сучасні модні молоді жінки та дівчата. Інколи в потилицю й не розбереш, хто це, хлопець чи дівчина. І дві ямочки на щоках, і яскраві (ну, це вже від фарби) губи, й південна морська засмага. Вона була одягнена в білий брючний костюм і білі черевики, в руці тримала елегантну сумочку.
— Добрий день, Вікторе... Вікторе...
— Івановичу, — підказав я.
— Вікторе Івановичу. Так хто ви тепер — лауреат, заслужений, депутат? Марія казала — директор лікарні і в якихось званнях.
— Усе так, але мікро...— сказав я. Інка засміялася.
— А я вас пам'ятаю. Були такі соромливі і все намагалися читати вірші. Єсеніна і цього, як його... Олеся.
— Я читав вам вірші? Де і коли?
— На кукурудзі. Рятували нас од собак. Ви читали вірші, а я ховалася за вас і все думала: ось зараз вискочить собацюра... Добре, як хапоне його, а не мене.