Обвал
Шрифт:
...Білі труси, біла майка, білий чуб в'ється кучерями. Ох, не одна білявка чи чорнявка заплутається в них. А може, й ні. Едик — хлопець дуже спокійний, урівноважений. Він читає серйозні книжки, прочитав навіть Фрейда, якого не читав я. (не знаю, де він тільки його доп'яв). А ще він любить книги з серії “Життя славетних” — про Кибальчича, Кравчинського, Корольова, Хемінгуея, Фолкнера, і книжки науково-фантастичні. Я їх перестав читати років десять тому. Надто вже у сучасних фантастів усе позакручувано, надто вже поперекидано а ніг на голову, дуже це ненаукові передбачення, не людські прориви в невідомість, а тонка майстерна гра при місячному затемненні, від якої іноді стає моторошно. Едик сперечається зі мною, ми з ним на цьому терені так і не дійшли згоди. Щоправда, ми не часто блукаємо спільно думками і на інших займищах, робота поглинає мене всього, та Едик і не вельми охоче розповідає про те, що думає і що його цікавить. Я намагався стати йому не тільки батьком, а й другом, але це чомусь у мене (а може, в нас обох) не виходило. Й зараз мені особливо радісно, що це почуття освітило нас. “Миїдемо, ми-їдемо, миїдемо”, — стукочуть колеса. Тільки чомусь мені здається, що поїзд іде в зворотному напрямку. В темряві мені завжди здається, що я вертаюся з півдороги туди, звідки виїхав. Щоправда, у ешелоні інколи переставляють тепловози і перший вагон стає останнім. Але навіть якщо ми зараз їдемо у зворотному напрямку, мені гарно на душі. Хоч трохи й тривожно. Можливо, раніше я занадто остуджував Едикові пориви, адже намагався триматися по-бать-ківськи суворо, а в останній рік просто висів над його головою. Я вимагав, щоб він прочитав усі рекомендовані в підручнику твори, — чомусь думав, що він, як і старший син, піде вчитися на філологічний факультет педагогічного інституту в нашому місті. Адже математика не захоплювала його, і знав він математичні дисципліни для вступу до технічного вузу недостатньо. Ми і вчителя наймали, Едик ходив до нього півтора року, трохи вирівняв оцінки з математики, але вона, математика, так його й не прикохала. А мені чомусь дуже хотілося, щоб хоч один син став інженером. Може, ще й тому, що за моєї молодості з нашого села тільки один хлопець — учительський син — вивчився на інженера, і всі вчителі ставили нам його за приклад. А Едик раптом, за два місяці до випускних екзаменів у школі, заявив, що хоче стати лікарем. “Піду, тату, по твоїх слідах”. Так і сказав. Я неймовірно розчулився й воднораз стривожився. А чого, власне, мені тривожитися? Що з усіх математичних дисциплін в атестаті стоятимуть четвірки? А може, то тверді четвірки? Того, сказати по правді, я не знаю. Що не помічав у ньому схильності до лікарської професії? А в чому це мало проявитися? В тому, що не перев'язував, як свого часу я в селі, поламані сусідською палюгою лапи курчатам, не гоїв теляті гнояки на спині й не брав у руки вужів? Так де ж він міг проявити себе подібним чином! Дурниця все це: звичайно, лікар починається з любові. З любові до людей, зі співчуття, з поваги до їхніх страждань, із бажання допомогти. Я впевнений — Едик усе це розуміє і йде до медичного інституту за покликом серця. Хлопець він розумний і зважив усе. Розумний, ерудований і гострий на розум і слово.
Коли, бувало, Люба намагалася спровадити Едика на вулицю, я їй заперечував: “Мало тобі одного”, — і вона вмовкала. Справді, нашого старшого нам вистачило трохи не на дві неврастенії. Обтіпав він нам нерви, як коноплі на терниці. Вовка і вчився через пень-колоду, і до класного керівника ми втоптали дорогу — то його помітили за шкільною сміттяркою із сигаретою — дим з-за тієї сміттярки валував, аж вчителі думали, що там щось горить; то дістали десь закордонний журнальчик і понаклеювали голих хлопців у зошити дівчатам; то побилися з хлопцями із сусідньої школи. Не мали ми з Любою спокою і після того, як він вступив до педінституту. Знову ж таки вчився погано, часом приходив пізно, й від нього пахло “біоміцином”. А потім записався до мотогуртка, і ми кожного дня чекали, що нас покличуть до лікарні, а то й до моргу. Він і справді двічі перекидався з мотоциклом, одного разу йому зчесало на плечі шкіру і вивихнув руку. А якось зник, і не було його чотири дні. Ми подали у міліцію на розшук. Його знайшли в сусідньому районі. Повіз додому в село на багажнику мотоцикла студентку-біологічку. Я й зараз пам'ятаю ті чорні дні у нашій квартирі. Ту тривогу, той туман, що згуск майже до трагічного болю. Ті думки, які передумали з Любою... Про швидку річку Дике Устя, і про Десну, і про важкі вантажні автомобілі, які розбивають на нічних дорогах мотоциклістів у млинець. Вовку привів у дім міліціонер. Позаду йшов Короткий — прокурор, із Короткими ми часом зустрічаємо Новий рік і Першотравень. Короткий відпустив міліціонера й сказав: “Бий. Я прокурор, він не зможе поскаржитися”. Я двічі вдарив Вовку по обличчю.
Життя й далі підсовувало нам несподіванки. Одначе не всі вони були неприємні. На четвертому курсі Вовка одружився на журналістці, що приїхала до нашого міста на дипломну практику. Одружився проти Любиної, та й трохи проти моєї волі. Вина сама прийшла в наш дім. Зараз Вовка працює в школі, й директор ним не нахвалиться. Я не знаю, що сталося, яким чином він так перемінився. І пояснюю все одруженням. Ася, невістка, взяла його в руки. “Кириченко, — так вона кличе мого сина, — ти що, знову вмостився біля телевізора? Ану кроком руш по картоплю”. І Кириченко покірно підводиться, бере дві авоськи й чеше до овочевого магазину. Я люблю свою невістку, хоч мене чомусь трохи ображає оте “Кириченко”. Мені здається, я своїй Любі кликати так себе не дозволив би. Ася — життєрадісна, рухлива, як ртуть, але надто категорична, строга. “Кириченко”... Тоді її очі чимось нагадують очі моєї Люби, а тонкі губи складені в шнурочок. В Асі мені не подобаються тільки губи, губи і рот, він у неї дуже великий і трохи хижий. Але це вже спостереження не по моєму, а по Вовчиному профілю.
Проте іноді мені хочеться думати, що ота переміна у Вовці не є докопченою заслугою однієї Асі. Просто то був бунт молодості, кипіння сил, скованих міською квартирою, схоластичною шкільною наукою та нашими батьківськими нудними нотаціями. Вовка не сприймав будь-якої неправди, фальші, хоч, мабуть, і сам не знав, як і де потрібно шукати правду, та й не вельми мав право обстоювати її. Так чи так, але там, де нині в моєму серці Вовка, — благодатна тиша, і тиша в його двокімнатній кооперативній квартирі, яку тільки зрідка порушує строгий окрик: “Кириченко!”. Всі мені кажуть — я щасливий батько. Як на наші часи — то й вельми.
Блукаючи думкою по синовому та невістчиному домі, я несподівано заснув.
День другий
Скажений, напружений, розжоханий, як автомобіль на крутому віражі під час змагань. На вокзалі нас ніхто не зустрічав. Ми простояли на пероні чверть години, а тоді взяли валізи й поволокли їх до довгої черги на таксі. Щоправда, попервах я навіть зрадів, що Аркадій Васильович не зустрів нас. Я не люблю, коли мною дрібно опікуються, не люблю товариства незнайомих людей. Та й з якої б речі він нас зустрічав? Двоюрідний брат Любиної подруги! Наобіцяв чортзна-чого після чарки коньяку!
Ми поїхали в готель. Це був старий готель майже в центрі міста, на тихій зеленій київській вулиці. У готелі сказали, що номер нам справді замовлено, але з дванадцятої години, а до дванадцятої нас не приймуть. Зараз була тільки десята. Водночас день наступав, пружина розкручувалася, і якщо я загаюся, вже її не стисну. Хіба що розкручу земну кулю в зворотний бік — як у отих фантастичних романах, що їх читає Едик,— і час полетить в зворотному напрямку. Сьогодні — п'ятниця, завтра і післязавтра в установах вихідний день, а в понеділок уже екзамени.
Ми вийшли з Едиком у скверик — маленький зелений трикутник на розі двох вулиць, і я сказав синові, щоб чекав мене тут, на дванадцяту годину я повернуся. “Мені потрібно заглянути до міністерства в своїх справах”,— коротко пояснив і побіг ловити таксі.
Таксі не було, я зупинив чорну “Волгу” і попросив шофера підвезти. Великий, сивий, тілистий, схожий на міністра шофер мовчки схитнув головою.
Боже, як мені не хочеться зустрічатися з Миколою Поляком! Моя душа вже наперед зморщилася, як старий не-мащений чобіт, ще й там хлюпає щось слизьке й драглисте. Я пояснюю собі це тим, що доводиться зустрічатися саме з Миколою Поляком, який одного разу вимагав виключити мене з комсомолу за те, що я не пішов на комсомольський крос. Це було за два дні до стипендії, а я жив майже виключно на неї. За мене заступилася декан. Я й зараз бачу її погляд, спрямований па мої великі, розбиті парусинові черевики жовтого кольору, і фарба задавнілого сорому й вдячності заливає мені щоки. Декан була молода жінка а віночком кіс на голові — тоді такі віночки були модні. Вона, звичайно, нічого не сказала про черевики, а запитала, чи зрозумів я свою провину і чи побіжу наступного разу. Я пообіцяв оббігти по меридіану всю земну кулю. Тоді я міг їй пообіцяти все.
Як же я тепер розмовлятиму з Миколою? Звичайно, за двадцять п'ять років, відколи ми закінчили інститут і він перебуває па високих адміністративних посадах, він тричі забув про той крос і, мабуть, зняв з дистанції тисячі ота-ких-от невдатних кросменів...
Микола уявлявся мені схожим на оцього шофера, тільки що з більшим черевцем. Це ж він з півгодини протримає мене у своїй приймальні, а далі викаблучуватиметься, мов колишній купчик, якому вдалося купити дворянство.
Літня, майже пенсійного віку секретарка сказала, що заступник міністра зайнятий, звільниться, мабуть, не скоро, але якщо я конче хочу його побачити, можу зачекати. Я сів на стілець навпроти дверей. Аби погамувати хвилювання, роззирався по приймальні. Велика кімната, поліровані меблі, кілька телефонів на приставному столику і багато картин на стінах. В основному пейзажі. Я сам адміністратор і вже трохи навчився оцінювати господарів кабінетів по їхніх приймальнях. Знаю гаразд, що сам я — адміністратор кепський, і це легко вгадати по моїй приймальні, у якій дуже часто немає секретарки або вона з іншими дівчатами, медсестрами, трощить за канцелярським столом яблука, п'є чай, точить по телефону теревені, і ніхто не може до мене додзвонитися. Ліда — секретарка дуже вродлива, мої знайомі на вечірках жартома підколюють Любу, а Люба вдає, що ревнує. Секретарку підбирав не я, вона дісталася мені від мого попередника. Я чомусь ніяковію перед Лідою — сам не знаю чого, адже у мене і в гадці немає чогось такого, що б виходило за межі службових стосунків. В гадці немає, а може, я просто не допускаю того нагору, не допускаю зусиллям волі, і Ліда щось вгадує? Адже на деяких секретарок деяких начальників я дивлюся іншими очима. Теж, звичайно, не зовсім нахабними, але можу дещо уявити хоча б за відомими анекдотами. Тими анекдотами я гребую, але щось від них залишається в пам'яті, до того ж, як мені здається, Ліда трохи кокетує зі мною. Мабуть, вона кокетує зі мною, як зі своїм начальником, вади і недосконалості якого знав. Проте перед незнайомими відвідувачами Ліда видає мене за строгого начальника, й вони заходять до мене настрахані та насторожені. Я не завжди розвіюю цю їхню упереджену думку. До того ж трапляється, що й справді зриваюся, вибухаю, можу наговорити прикростей, іноді не зовсім гаразд пам'ятаю, що казав, а потім страшенно переживаю за це й соромлюся того свого вибуху. Я знаю, таке не личить лікареві, та ще й адміністраторові, але не завжди можу стриматися. Надто, коли розпізнаю, що хтось використовує мою м'якість, “катається на мені” (Люба), чинить моїм ім'ям неправду. Я на службі нерівний, не маю певної лінії поведінки, то напускаю на себе начальницьку строгість — тримаюся так якийсь час, бо таки вважаю, що повинен матися суворо завжди, — то знову забуваюся й вступаю зі своїми підлеглими в панібратські суперечки та розмови, відтак знову влаштовую нагінки “для профілактики”. Нагінок тих ніхто не боїться, до того ж я часто підкреслюю, що моя адміністративна іпостась тимчасова, всі ми, колеги й друзі, повинні радитися, вирішувати все колегіальне. Одначе з часом зрозумів: це теж не все правда, людина — то таки людина, комусь вона симпатизує більше, комусь — менше, і всі те вловлюють тонко; так, я часто раджуся з колегами, а останнє слово за мною, я вислуховую думки багатьох, але намагаюся переконати їх в правильності моєї, бо вона, таки моя, визріла в моїй голові, здається мені найправильнішою. Ото на тому й кінчається весь мій демократизм, така його ціна. Я це розумію, але переінакшити себе вже не можу.
До кабінету з червоною папкою під пахвою зайшла суха, як тараня, в сірого кольору костюмі жінка, лишила двері не причиненими, і в ту щілину Микола помітив мене. Помітив і впізнав, хоч ми за ці роки жодного разу не зустрічалися. Як він мене впізнав?
— Чого ж ти мовчиш? — сказав мені, а докірливо подивився на секретарку. — Заходь. Радий тебе бачити... Стільки років... за снігами білими... і ніколи не зустрілися. Сідай ось сюди. Ну, ти ще нічого... В це крісло вмістишся. Воно в мене — як еталон для старих друзів.
Крісло справді вузьке, хоч і зручне. А сам Микола — худорлявий, високий, в спортивного крою костюмі — здавався мені тим же інститутським Миколою, що запекло вимахував руками і гукав: “Всі на буряки! Візьмемо підвищені зобов'язання”. А між тим його сухе обличчя виглядало втомленим і розумним. І був він геть сивий, красиво сивий, одначе й такій сивині заздрити нема чого. Двоє чоловіків, що сиділи в кабінеті за приставним столиком, тактовно попідводилися.
— Миколо Степановичу, ми потім.