Одинадцять хвилин

Коэльо Пауло

Марія промовила ці слова, не намагаючись пробудити жаль до себе, без благання в голосі, — просто такою була реальність її життя.

Теренс теж набув свого колишнього вигляду — не лагідний і не суворий, просто чоловік, який, на відміну від її інших клієнтів, справляв враження людини, яка знає, чого вона хоче. Здавалося, він щойно вийшов із трансу, з театральної п’єси, яка ще й не почалася.

Чи варто було піти зараз, так і не довідавшись, що ж це воно таке — «винятковий клієнт»?

— А чого ви, власне, хотіли, в точному розумінні?

— Ви ж знаєте. Болю. Страждання.

І багато втіхи.

«Біль і страждання не можуть принести багато втіхи», — подумала Марія. Хоча розпачливо намагалася повірити в те, що можуть, і в такий спосіб перетворити на позитивний досвід більшість невдач і розчарувань, яких вона зазнала у своєму житті.

Він узяв її за руку й підвів до вікна: з протилежного боку озера вони могли бачити одну з веж собору — Марія пригадала, що проходила там, коли вони з Ральфом Гартом прогулювалися по Дорозі на Сантьяго.

— Бачите цю річку, це озеро, ці будинки, цю церкву? П’ятсот років тому все тут було майже таким самим. Мені відомо, що місто тоді було зовсім безлюдне; невідома хвороба поширилася по всій Європі, і ніхто не знав, від чого помирає стільки людей. Люди назвали ту хворобу чорною пошестю, карою, яку Бог наслав на світ за людські гріхи. Тоді група осіб вирішили принести себе в жертву заради людства. Вони запропонували Богові те, чого найдужче боялися: фізичний біль. Удень і вночі ходили вони по цих мостах, по цих вулицях, шмагаючи своє тіло батогами або реміняччям. Вони страждали в ім’я Бога й прославляли Бога за свій біль. Через якийсь час вони відкрили, що почувають себе щасливішими, коли це роблять, аніж тоді, коли випікають хліб, обробляють землю, годують худобу. Біль був для них уже не стражданням, а насолодою, яку вони переживали, знаючи, що цим спокутують гріхи людські. Біль перетворився на радість, на відчуття життя, на втіху.

Його очі знову набули того холодного блиску, який вона бачила кілька хвилин тому. Він підняв гроші, які вона залишила на письмовому столику, взяв звідти півтораста франків і поклав їй у сумочку.

— Не турбуйтеся щодо свого хазяїна. Ось вам його комісійні, й обіцяю, що нічого йому не скажу. Тепер ви можете йти.

Вона схопила всі гроші.

— Ні!

Вино, араб у ресторані, жінка з сумною усмішкою, думка, що вона ніколи не повернеться в це кляте місце, страх перед коханням, що прийшло до неї в образі чоловіка, листи матері, в яких вона розповідала про красиве життя, де на неї чекало безліч нагод, хлопчик, який попросив у неї олівця в її дитинстві, боротьба із самою собою, цікавість, гроші, пошуки своїх власних меж, шанси та нагоди, які вона втратила, — усе це спричинилося до того, що тут була вже інша Марія: вона вже не пропонувала подарунки, а приносила себе в жертву.

— Мій страх минув. Починаймо. Якщо буде треба, покарайте мене за непослух. Я брехала, зраджувала, я принесла велику прикрість тому, хто мене захищав і любив.

Вона увійшла в гру й казала саме те, що слід було казати.

— Стань навколішки! — звелів Теренс тихим і грізним голосом.

Марія підкорилася. З нею ніхто ніколи так не обходився, і вона не знала, поводиться правильно чи неправильно, проте хотіла піти

далі вперед, вона заслуговує на те, щоб її покарали за все, що вона робила протягом усього свого життя. Вона входила у свою роль, у свою нову роль жінки, якої вона абсолютно не знала.

— Ти будеш покарана. Покарана за те, що з тебе нема ніякої користі, за те, що не знаєш правил, нічого не знаєш ані про секс, ані про життя, ані про кохання.

Говорячи, Теренс перетворювався на двох різних чоловіків. На того, який спокійно пояснював правила гри, й того, який примушував її відчути себе найжалюгіднішою істотою у світі.

— Ви знаєте, навіщо я це роблю? Бо немає більшої втіхи, як утаємничити когось у невідомий світ. Забрати невинність не в тіла, а в душі, ви мене розумієте?

Вона його розуміла.

— Сьогодні ви можете ставити мені запитання. Але наступного разу, коли завіса нашого театру відкриється, вистава почнеться й зупинитися вже не зможе. Якщо вона зупиниться, то лише тому, що наші душі не зможуть поєднатися. Запам’ятайте: це театральна п’єса. Ви повинні зіграти в ній роль, якої ніколи ще не наважувалися зіграти. Незабаром ви відкриєте, що персонаж, якого ви граєте, це ви самі, але поки вам удасться ясно це усвідомити, вам треба буде прикидатися, вигадувати.

— А якщо я не витерплю болю?

— Болю не існує, існує відчуття, яке перетворюється на блаженство, на містерію. Ви тільки зіграєте свою роль у п’єсі, якщо благатимете: «Не бий мене так сильно, мені дуже болить!» Ви тільки зіграєте свою роль у п’єсі, якщо благатимете: «Зупинися, я далі не витримаю!» І для цього, щоб уникнути небезпеки… опустіть голову й не дивіться на мене!

Марія, стоячи навколішках, опустила голову і втупилася в підлогу.

— Аби уникнути під час цих зносин серйозних фізичних ушкоджень, ми повинні дотримуватися двох правил: якщо хтось із нас скаже «жовте», це означатиме, що силу ударів треба трохи зменшити. Якщо — «червоне», треба негайно зупинитися.

— Ви кажете «хтось із нас»?

— Наші ролі змінюватимуться. Не існує одного без другого, і ніхто не зуміє принизити людину, якщо сам також не буде принижений.

Це були жахливі слова, що надійшли зі світу, якого вона не знала, світу, наповненого темрявою, багном, гнилизною. Та все одно вона хотіла піти далі — її тіло тремтіло від страху та збудження.

Рука Теренса доторкнулася до її голови з несподіваною лагідністю.

— Кінець.

Він попросив її підвестися на ноги. Без якогось співчуття в голосі, але без тієї сухої агресивності, яку досі демонстрував. Марія вдягла жакет, ще тремтячи. Теренс помітив її стан.

— Закуріть сигарету, перш ніж піти.

— Але ж нічого не відбулося.

— І не треба. Воно почне відбуватися у вашій душі, й коли ми зустрінемося наступного разу, ви будете готова.

— Ця ніч коштувала тисячу франків?

Він не відповів. Запалив також сигарету, й вони стали цмулити вино, слухати чудову музику, втішатися удвох тишею. Аж поки настала мить щось сказати, й Марія сама здивувалася, почувши свої слова:

— Сама не розумію, чому я хочу вступити в це багно.

— Тисяча франків.