Огненний змій
Шрифт:
— Не виясниться! — каже.
— Чому так? Нема, — доводжу, — непереходячого на божому світі, нема повсічасного, навічного, — або перейде, або привикнеш. Он славлють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип’ячій смолі не велика придоба.
— Що те ваше пекло? — сумує. — Що то ваша кип’яча смола! Жарти…
Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.
— Як підкладати угілля, — кажу, — та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.
—
Та як гакне, то аж зорі на небі заворушились. А я йому:
— Панич ви, бачу, і чи не паничівські у вас примхи? Траплялись мені такі, що пучку на тернику поколе та й реве до бога, яке його страшенне лихо спостигло. Коли така ваша напасть, я без знахаря ліки знаю.
Аж підскочив:
— Які?
— А ось які: забрать би вас на роботу, на щиру хрестьянську, щоб ви й попоорали, і попоборонили, а до того попобідкувалися, що нічим засіяти, та пішли, горуючи, додому; а вдома нічим голодну душу поживити…
Махнув лапкою, ніби: «Нікчемні твої ліки!» Та й буркнув:
— І не такої вона мені завдавала! Наче мене у тім’я стукнуло: «Вона!»
— Що ж то за «вона»? — питаю.
— Жінка. За жінкою пропадаю! — признається.
Еге! Се вже непереливки! Згадалось, знаєте, яка та сіль в оці ті жінки…
— Жінка? — перепитую.
— Не любить! Не вгоджу! Не дам собі ради! Пропадаю!
— Оце, — кажу, — щоб то з жінкою та не дать собі ради! Нехай жінка буде як кропива жижкая, а в здатнього чоловіка у тиждень стане м’якенька, як шовкова.
— Як ваша Гапка? — всміхнувся, та так, наче вкусив. (Сказано: бісик, то добре зна, де торкнуть!)
— Що там моя Гапка, — кажу, — як ввіряться мені Гапчині примхи, так, бувайте певні, в один мент запобіжу тому лиху.
— Хвастик з вас! — і знов всміхається. — А проте напоумте… Скажіть, будь ласка, як би ви моєму лиху запобігли?
(Відома річ, кого огнем пече, тому скрізь вода мріється, а хто топиться, той і за зіллиночку хопиться.)
— Що ж, — згоджуюся, — може, я вам і стану у пригоді. Ви розкажіть мені, з чого і як скоїлось ваше лихо, нехай я усю подрібницю втямлю. То, може, й добру пораду дам.
Він важенько зітхнув і почав:
— Впала вона мені добре в око, ледве я її назорив, — тільки я того не вжахнувся, бо не першина було мені цяцькаться з жінотою. Траплялось, що одна вдряпне, друга забере трохи глибше, третя ніби й за живе зашморгне, то все те, як з гуски вода. Щоб з нею одружитись або вік коротати, того я і в помислі не мав. Думка така була: погуляю та поласую, щоб мене брати мої знали, що і я не в ані живу. Доки схочу, доти пожартую, а докучить — далі помандрую… Жартуючи, почав до неї вчащати… вчащаю та жартую, а далі вже без неї мені якось і нудно, і трудно, де вона — там мої й очі, там мої й мислі, а зійдуся — не надивлюся, не наговорюся… Ой та й година ж
Та й умився сльозами.
— Самий мед? — питаю.
— Мед! — плаче. — Мед! Ой мед! Такий… такий… мед… такий…
— Та годі вже, — впиняю (бо не впини закоханця, то він і поки світу сонця той мед смакуватиме у споминку). — Шкода, що вража ласощ кисне… а то б її і не вціновать. Скис і ваш мед, еге?
Затуливсь лапками, та тільки ріжки тріпотять.
— Чи ж припада жвавому бісеняті отакечки побиватись? — соромлю його. — І сорому немає!
— А я ж їй годив! — плаче. — А я ж на своїй шиї скрізь по світі її возив! А я ж переривавсь, як вона того хотіла!
— Як то, — питаю, — ви на своїй шиї її возили? Як то ви переривались? Розказуйте швиденько, бо незабаром вже на світання благословиться, то й не встигну я поради вам дати. Годі вже вам ридать — чихніть та розказуйте.
Вгамував він сльози, схиливсь на праву лапку голівкою та й знов розказує.
— Забажала вона, — розказує, — світу провідать. «Ніжки, — каже, — в мене маленькі, то шкода їх втомлювати, а коли ти такий на все здатний, як хвалишся, і мене кохаєш, то впоряди так, щоб ти мене на шиї возив, та скрізь, де мені любля, та щоб скоком з гори і на гору…»
Вона ще каже, а я вже долі лежу і шию наставив: «Сідай, моє золото, мостись, моє серце…» І повіз на шиї… І возив… І по горах, і по долинах, по всіх українах… Возив і в сльоту, і в мороз, і в спеку. Часом духу вже в мене не хвата, от-от впаду, а трохи вона скривиться, то де та сила візьметься — знов порхну так, що аж залускотить. Возив, поки їй надокучило. «Обридла мені та гулянка, зсади мене швиденько!» Я поспішавсь, а був дуже зморений, аж в очах мені зеленіло, і хоч не впав, а не вдержався, трохи похитнувся і схитнув її злегенька.
Та знов у плач.
— Що ж вона? — питаю.
— Розгнівалась. «Зателепа! — гнівається. — Плюгаш безмозкий… Бецман… вайло дурне!» Пригадує та вилічує, як вона його шанувала, та з жалю аж труситься.
— А ви ж що їй на те?
— Я прошу: «Серце, вибач мені…»
— Та й моторяка ж з вас! — сміюся. — «Вибач, серце!» Коли б мене, я б перед нею не замружив ока, я б таку дзундзуриху добре приборкав!
— Як свою Гапку?
Отаке бісеня, здається, спантеличився з скорботи, а не забува, що й Гапка не щодня свята…
— Що вам та Гапка на заваді? — кажу. — Не за Гапку річ, а за вашу кралю… Так оце кажете ви їй «вибач, серце», а вона?
— Одвертається та кепкує: «Зателепа, вайло, потрощив мені усі кісточки». А далі вже й не озивається. Прохав, плакав гіркими, благав та, благаючи, й кажу: «Рад би для тебе надвоє перерватися». А вона тоді: «Ану, перервись надвоє!» Я трохи не до неба підскочив, що хоч промовила до мене, і в один черк так перервавсь, що половина мене коло її ніжок, а половина геть на одшибі опинилась.