Оголений нерв

Талан Світлана

– Це лише красиві слова. Я ж тобі до кишені не лізу, то можеш зізнатися про свій заробіток, я нікому не скажу.

– Не мели дурниць! – роздратувався брат. – Якщо чогось не розумієш, то я розкажу, розжую і в рот покладу. У мене нема ніяких грошей, бо ніхто не платив, а якщо хочеш щось інше дізнатися, то запитуй.

– Не хочеш казати, то й не треба, – погодилася сестра. – Скажи мені чесно: тобі не страшно було стояти з бендерівцями разом?

– З ким? – розсміявся брат. – З бендерівцями?! Та ти навіть слово неправильно вимовляєш! З бандерівцями, – Геннадій зробив наголос на «а». – Ти хоч знаєш, хто такий Бандера?

– Степан Бандера вбивав українців, бандерівці вкидали дітей у колодязі, а їхніх батьків

знищували, розстрілювали, розпанахували животи. Бандерівці ненавиділи українців. Спитай будь-яку бабцю, вона тобі розкаже, як наші люди боялися їхати на роботу на Західну Україну за розподілом після навчання. І не треба мені розповідати, що пишуть у книжках, що тобі наплели такі, як Марк, – роздратовано сказала дівчина.

– Іванно, ти погано знаєш історію, – спокійно мовив Гена. – Чи знаєш ти, що Степан Бандера був із набожної родини?

– Але ж це не заважало йому знищувати українців?

– До твого відома, він не був військовим і не провів жодного бою.

На обличчі Іванни промайнуло здивування.

– А ось Сталін убивав мільйони людей, – продовжив Геннадій. – А ти знаєш, за що Бандера три роки відсидів у німецькому концтаборі «Заксенхаузен»?

– За вбивства людей, за свої злочини?

– Ні, моя сестричко! – гаряче вигукнув Геннадій. – За те, що проголосив Акт незалежності України!

– Він міг убивати не власними руками, але ж убивали воїни УПА, – парирувала Іванна. – Чи й це будеш заперечувати?

– До твого відома, воїни УПА не провели жодного бою проти воїнів Радянської армії. Вони не окуповували чужі території, а захищали свою землю, свій народ, свою незалежність і від німецьких окупантів, і він карателів НКВС. І якщо стріляли в спини, то лише НКВСникам, які винищували народ, а потім палили села. А щодо тих жахіть, ніби бандерівці топили дітей та стріляли в жінок, теж поясню тобі. Є доведені факти, коли НКВСники перевдягалися у форму воїнів УПА і вбивали людей, щоб спровокувати бандерівців. Навіть партизани, які воювали на боці Червоної армії, визнали, що воїни УПА воювали за свою незалежність. А Семен Руднєв проводив разом з ними спільні бої проти окупантів упродовж двох тижнів. І наостанок. За відмову Бандери співпрацювати з німцями у концтаборі «Аушвіц» закатували двох його рідних братів. Степан Бандера також відмовився співпрацювати з комуністами, тому його родину переслідували і комуністи, і німці. Тепер зрозуміло?

Іванна, яка до цього часу мовчки слухала з невдоволеним виразом на обличчі, скептично пхикнула.

– Мій любий братику! Тепер я вірю, що вас там напували наркотиками чи ще якоюсь гидотою. Тебе обробили з ніг до голови, так засрали мізки, що довго їх не відмиєш. Правду люди кажуть, що бандерівці ненавидять схід країни, для них Бандера герой, а для нас – убивця. Я тільки одного не розумію: як ти повівся на ці казки? Чому ти зрадив Донбас і перекинувся на бік бандерівців? «Схід і Захід разом»? Дурня! Ми для них – робоча сила. Чому весь Донбас повинен працювати на Захід, утримувати їх, годувати, а вони нас не чують? Чому ми повинні їх слухати, а на нас усім начхати?! – майже кричала Іванна. Лице у неї розчервонілося від гніву. – Вони хочуть вдома відсиджуватися на диванах, а наші шахтарі гинуть у забоях?! Та наші ж батьки труяться на хімічних заводах, щоб утримувати западенців! Ти зрадив і Донбас, і нашу родину! Ти продався їм за тридцять срібняків! Ти гадаєш, що у нас хтось підтримував майдаунів? Та навіть твої друзі вважають тебе зрадником! Вони хвилювалися за тебе, щоб не вбили дурня, а на решту їм було начхати! Може, я дурна і нічого не розумію, але навіть наші викладачі засуджували майдаунів, яким не хочеться жити спокійно! А у нас народ спокійний, бо їм працювати треба, а не стовбичити на Майдані. Хто там стояв? Безробітні! Ледарі, які не хочуть ходити на роботу, а ми всі повинні на них працювати?!

Нам нічого не потрібно, дайте нам роботу, вчасно зарплатню, пенсію і право розмовляти рідною російською мовою, а не телячою. І все!

Від таких слів Геннадій оціпенів. Перед ним стояла сестра, охоплена гнівом. Не той веселий повненький Чебурек, а незнайома, злобна фурія, розчервоніла, з розпатланим волоссям, зла, жорстока й чужа.

– Йди від мене геть, – сказав він тихо, але чітко вимовляючи кожне слово.

– Будь ласка!

Іванна різко повернулася й швидко вийшла, грюкнувши дверима. Геннадій обхопив голову руками. Різкий біль стис її міцним металевим обручем, думки сплуталися в один клубок. У пам’яті хаотично промайнули картинки, як у пришвидшених кадрах кіно: багатолюдний натовп, блискучі шоломи яйцеголових «беркутівців», друзі, прапори, гімн України, палаючі шини, постріли, кров, темрява…

– Синку, ти спиш? – почув він голос матері, який донісся ніби через товщу води.

– Ні… Так, – розгублено закліпав очима Геннадій.

– Тобі зле?

– Ні, все добре, – оговтавшись, відповів Геннадій.

Він і сам ще не второпав, що то було: чи він заснув і знову наснилися жахіття, чи неприємна розмова з сестрою збурила жахливі спогади.

Гена подивився на матір. Вона ще така молода, гарна, а в очах – втома. Усе життя працює з батьком, як тут кажуть, «на хімії», щоб заробити йому на окреме житло, економлять на всьому, а кількість отих «зелених» не поспішає збільшуватися. Чи на таке життя батьки заслуговують? У Європі з їхньою освітою та такою шкідливою роботою вже б давно заробили не лише на однокімнатну хрущовку, а й на власний будиночок, та ще й мали б змогу нормально відпочити.

Він пішов працювати після школи, закінчивши курси водіїв, вступив до інституту на заочне відділення. Батьки наполягали на стаціонарі, але Геннадій добре розумів, що те навчання ще більшим тягарем ляже на їхні плечі. Наразі хоча б заробляє на власні потреби та самостійно сплачує за навчання. Працює? Скоріш за все, уже не працює. На гуртовій базі, де він працював водієм, його офіційно не оформляли, втім, це не виняток, а правило. Роботодавець не завжди може сплатити непосильні податки за працевлаштування своїх робітників, тому доводиться дурити державу, яка в свою чергу дурить їх. Він це давно зрозумів, тому й поїхав на Майдан відстоювати нове життя, коли той самий підприємець не буде приховувати податки, бо вони мають бути відраховані чесно з доходу, а не стільки, скільки накаже податкова. Гадав, що повернеться додому, де його всі розуміють та поділяють його погляди, бо їхня родина була дружною. А тут Іванна таке видала!

– Що тебе турбує, мій любий? – лагідно спитала Настя.

– Усе добре, мамо, – натягнуто посміхнувся.

– Я вже п’ять хвилин сиджу біля тебе, а в тебе зморшка між бровами.

– Як у бабусі Богдани? Це у нас родинне. Усі з родини Бидлоти морщать лоба, коли чимось стурбовані.

– Так, – задумливо відповіла мати, – іноді я думаю, що позбулася такого не зовсім приємного прізвища, а все одно воно час від часу нагадує про себе.

– Мамо, ти ж не дитина, щоб я тобі читав лекцію про те, що не прізвище красить людину, а людина його, – вже веселіше сказав син. – До речі, як там бабуся?

– Я другий день не можу до неї додзвонитися – нема зв’язку.

– Нічого, сьогодні ввечері обов’язково з нею будеш розмовляти. Не забудь мені дати слухавку, – нагадав син, – досить їй бути туристкою в Москві.

– Добре, – сказала Настя. – То ти мені поясниш, що з тобою?

– Скажи мені чесно, – попросив Геннадій, – як ти вважаєш, чи Майдан потрібний Україні?

– Звичайно! Хтось повинен був зрушити з місця брилу несправедливості та корупції. Ти знаєш, я давно чекала, навіть відчувала, що ось-ось вибухне гнівом народ, але не було того сірничка, від якого б спалахнув хмиз…