Оленіада
Шрифт:
Настрій у нього був сьогодні зіпсований пригодою із рогом свого улюбленця. І яка падлюка підняла руку, точніше, пилку – на таку красу?! Бодя? А може, цей же пентюх Василенко, вічний плаксій та невдаха. Дарма що колись були кращими друзями! Він давно вже муляє око. А головне – і в цьому треба було зізнатися відверто, – Ройтберг страждав від думки про те, що ділить із цим недоумком одну коханку. Це було несолідно і неприємно.
Валентин Самсонович натиснув ґудзик дзвінка, викликав секретарку, наказав запросити до себе колишнього однокурсника.
Василенко увійшов. Ройтберг знав, що має бути далі, і тому одразу ж зробив вигляд, ніби дочитує статтю.
– Привіт, старичок! – з порогу почав говорити Семен. – Уявляєш,
Василенко завжди говорив швидко і багато. Він боявся запитань…
– Послухай, Семене, – Ройтберг відірвався від паперів, – твоя остання стаття, ну, про Героя, дуже погана, надумана, читається важко. Я її знімаю.
– Це робота трьох тижнів! – обурився Василенко. – Що там не так?
– Немає характерів, фактажу, – пожував кінчик олівця Ройтберг. – І взагалі, Семене, про що ти зараз думаєш? Пишеш усе гірше…
Василенко напружився. Він давно передчував наближення грози. Писати він і справді почав гірше: усі думки займав Пантелеймон. Чим годувати? На які гроші побудувати стайню? Голова від цих думок ішла обертом. Він не міг зосередитися на журналістиці, хоча усвідомлював, що працює на «теплому місці», в престижному журналі. Преса з «оленячим» ухилом – з розряду «вищого пілотажу», завжди на вістрі часу.
Василенко зніяковіло відкашлявся і почав розтлумачувати шефові велике надзавдання свого опусу. Ройтберг стомлено слухав і дивився на розпашіле обличчя підлеглого. «Що знаходить у ньому Зоя?» – напружено міркував він.
Тієї ночі Зої Павлівні Пікач наснився дивний сон, через який вона прокинулася на годину пізніше. І голова її була накрита подушкою. Власне, останнім часом вона спала так, аби не чути дзеленчання упряжок та цокання копит сходами будинку. Якщо не маєш грошей, щоб придбати хоча б одного оленя, краще марити уві сні.
Отже, сон був дивний. Снилося Зої величезне збіговисько популярних телеведучих (тут Зоя подумала, що це цілком закономірно, адже телевізор працював із ранку до вечора), на якому вона була почесним гостем. Зоя з цікавістю розглядала мініатюрних Елочку Лазар та Мілочку Попридольску, що стояли в кутку із фужерами шампанського і так само привітно дивилися в її бік. «У них, – подумала уві сні Зоя, – мабуть, оленів тих, як яєць у холодильнику, та ще й службова упряжка від телеканалу…»
Грета Безпулик, на думку Зої, занадто феміністична особа, щось голосно втовкмачувала своєму супутникові, в якому сновидиця зі священним трепетом упізнала продюсера Родіона Рідного. Посередині зали про щось жваво гомоніли брати Бабак-Торчинські, автори «Шоу десятьох негренят». Зоя Павлівна зашарілася, поглядаючи на старшого: чоловік він був дотепний і спокійний, на відміну від молодшого, якого Зоя не сприймала через надто зведені до перенісся круглі очі. Тут же купчилися інші: товстун Сашко Несивий, красуня Олена Торба, юна Соня Пакалко. І нарешті – мрія та кумир Зої Павлівни Юзя Марканов. Побачивши Юзю, Зоя вже не могла відвести від нього захопленого погляду. Трохи згодом Юзя почав роздавати усім загорнуті у шматки газети призи з великої картонної коробки. Коли черга дійшла до неї, Юзя у своєму елегантному сірому костюмі опустився на коліна і, задкуючи рачки, поповз до Зої Павлівни.
– Що ви робите, Юзію Олександровичу! – вигукнула розчулена Зоя, роздивляючись руді підошви його лакованих мешт.
– До вас – тільки так! – промовив телеведучий і, доповзши до жінки в такий дивний спосіб, простягнув їй приз – іриску.
«Оце якраз те, що потрібно зараз моїм зубам!» – саркастично подумала Зоя, намацуючи язиком порожні місця на яснах.
…На цьому місці вона прокинулася, усе ще ворушачі язиком
Зоя працювала в чоловічому залі перукарні в своєму «спальному» районі. Їй було трохи за тридцять. Яскрава блондинка з неосяжними й неприборканими грудьми, що, навіть перебуваючи в тугому полотняному бюстгальтері, усе одно лізли під пахви. Щоправда, талія в неї була тонка, а нижче починалася та розкіш, від якої затято звільняються міські дівчата, доводячи себе до сказу у тренажерних залах. Зої від такої краси звільнятися зовсім не хотілося. Навпаки. Її постійні клієнти – Валентин Ройтберг та Семен Василенко – шаленіли від одного її вигляду і бігали до перукарні тричі на тиждень. Звичайно ж, у різні дні. Валентин Самсонович – людина завантажена роботою – увечері, Семен міг примчати посеред дня: розклад у нього був вільний, адже працював у тій же редакції, що й пан Ройтберг, тільки мав змогу вільно пересуватися містом у пошуках фактів, новин та подій. Стригти обом було майже нічого. І коли «їжачок» Ройтберга та «напівбокс» Василенка перетворилися на зачіску «клану бритоголових», Зоя просто запропонувала одному завітати до неї на каву (а саме – вічно заклопотаному Василенкові), а із другим погодилася піти до ресторану «Божевільний П’єро».
Відтоді так і повелося: чіткий графік та розподіл функцій – Василенко лагодить сантехніку та забиває цвяхи, Ройтберг завантажує холодильник. Зоя особливо не приховувала, що приймає обох. Їй навіть подобалося дратувати одного подробицями побачення з іншим. Усе одно шанси її мізерні: обидва кавалери одружені. Щоправда, за Василенка Зоя б не пішла нізащо, а от Ройтберг… Недоліків у нього було море, але ж і оленів – пара та ще й чималий приплід. Часом, коли Ройтбергова дружина була у відрядженнях, Валентин позичав Зої упряжку. Тоді вона мчала нічним містом, як Снігова королева, невпинно шмагаючи бідаку Сема по вгодованих сіро-білих боках. Бачили б її ті телезірки, той імпозантний Юзя! Скільки у неї, у Зої, пристрасті, скільки нештучного рум’янцю та здорового шаленства! Цоб-цабе!
Тільки як повідомити світові, що ти є? Що достойна, аби до тебе навколішки задкували не тільки Марканов чи який-небудь Торчинський, але і сам віце-спікер – не тільки рідного, але й англійського парламенту?!
Зоя солодко потягнулася та спустила ноги з ліжка.
І раптом згадала.
І раптом здригнулася.
Господи! Невже те, що відбулося вчора, – правда?! І ця правда була крутіша за недавній сон.
А відбулося ось що. Пізно увечері Зоя вже накрутила волосся на бігуді, надягла халат і збиралася дивитися «Багату Тасю» – чотириста другу серію про красиве життя давніх московитів, – коли у двері подзвонили. Був вівторок – її вільний день, який саркастичний Ройтберг охрестив «рибним».
Отже, гість був незапланований. Стягувати бігуді не хотілося, – і Зоя накрила голову грайливою шовковою хусткою, від чого верхня частина тіла за об’ємом майже зрівнялася з нижньою. Відчинила. На порозі стояв сімнадцятирічний Бодя Ройтберг. Від нього тхнуло нефільтрованим пивом «Гармата».
Останнім часом Бодя також часто заходив до перукарні, і його зачіска почала наближатися до батькового «їжачка».
– Можна увійти? – нахабно промовив Бодя.
– Я вже лягаю спати, – суворо попередила Зоя. – Ось зараз потелефоную твоїм батькам…
– Навряд. – Бодя відсторонив її від дверей і увійшов.
– Добре. Чого тобі?
Запал Боді зійшов нанівець. Він укинув до рота жуйку, пожував її і видув велику кулю зеленого кольору.
– Це – усе? – посміхнулася Зоя. – Гарні в тебе кулі виходять!
– Зоя! – нарешті наважився Ройтберг-молодший. – Зоя…
– Ну?!
– Ти хочеш мати власного оленя?
Очі Зої зблиснули.
– Так от, я довго думав, – продовжував Бодя, – і знаю, як тобі допомогти. Батько ж не допоможе, не сподівайся…