Оленіада
Шрифт:
– Дорога радіопередача! Я телефоную з Яготина; і у мене питання до гостя студії: як він ставиться до того, що яйця в магазині подорожчали на 22 копійки, а цукор – на цілу гривню?
– Митро Митрович, – відповідав на попередній дзвінок лагідний жіночий голос, – я як членкиня гурту «Східні дримбарі» хочу категорично заперечити: в нашому магазині ціна на яйця стабільна.
– О, це ви, Марто Петрівно! – радів дозвонювач. – Марто Петрівно, як ваша нога? Не болить? Допомогла уринотерапія?…
– Шановні радіослухачі, – укотре намагалася вгамувати активність громадян Ніна Ворон, – наша сьогоднішня розмова присвячена актуальній проблемі, яку я б окреслила так:
Наступний дзвінок удерся в ефір обуреним ревом:
– Шановний пане президенте, що ж ми за народ такий…
– Цей дзвінок, певно, не до нас, – перебила радіоведуча. – Нагадую: сьогодні в студії дослідник трипільскої культури, почесний член Академії наук… О! У нас ще один дзвінок… Прошу, ви в ефірі!
– Каструвати треба всіх… – заскрипів на всю країну незадоволений голос чергового слухача. – Каструвати, пекти на пательнях, зодягати в іспанський чобіток, заганяти голки під нігті, періщити в хвіст і в…
– Любі слухачі, – увірвала перелік тортур Ніна, намагаючись зберігати привітну інтонацію, – я прошу вас бути толерантними! А моє питання до шановного гостя таке…
Але раптом зачувся досить гучний кашель Академіка, і Ніна Ворон, як справжній професіонал, одразу виправили ситуацію:
– Поки наш гість готується приймати запитання, послухаємо музику!
В ефірі залунала пісня Степана Алаверди:
Над Сибіром сонце сходитьІ заходить рано…Проводжав на бій кривавийОлень отамана.«О, отамане, мій любий,Таж візьми з собою! —Повезу тебе, голубе,До самого бою!»«Ой, мій вірний рогоносець,Я ж не маю права:Раптом куля тебе скосить,На тобі ж – держава!Хто ж тоді її засіє,Ягель хто відриє?Хто ж серденько оленячеКитайкою вкриє?…»Пісня була задовга, та й передача добігала кінця. Ройтберг непомітно для дружини перехилив дві чарки коньяку, ховаючись за оксамитовою портьєрою, де в кутку на підвіконні давно зберігалася закуска у вигляді добряче обкусаного шматка сиру-брі, і перейшов до зали, де на повну гучність працювало інше джерело найправдивішої інформації. Поклацав пультом.
Ага… «Парламентські новини»… Камера показувала сесійну залу без жодного коментарю. До неї урочисто входила група жінок-депутатів, тримаючи за краї величезне вовняне полотно. Пройшовши повз інші стільці, вони зупинилися поруч із трикутною трибуною, котру нещодавно покинула фракція «Захист довкілля», і… змахнули покривалом. З нього полетіла вовна. Депутати позатуляли носи. По залі залунали гучні «апчхі».
Біля нього стояла притрушена вовною, але задоволена пані Вітерміняйло.
Журналіст, безсоромно позираючи за виріз її декольте, попросив прокоментувати те, що відбулося.
– Ми, свідомі люди України, категорично закликаємо інших бути такими ж свідомими патріотами рідної батьківщини! Ніколи! Я повторюю: ніколи не гризти лапландській тварюці українську калину!!! Тому сьогодні всю ніч патріоти антикорупційної фракції та їхні вірні посестри плели цю символічну ковдру з вовни власних оленів, аби вкрити ганьбою порожні місця тих, хто продовжує хибну політику з насаджування цього неприродного засобу пересування на теренах нашої рідної багатостраждальної батьківщини!!! Кас-тру-ва-ти! Кас-тру-ва-ти!!! – почала скандувати вона прямо в мікрофон, і оператор поспішив вимкнути камеру.
Наступне ввімкнення. Біля камери стояв президент, мікрофон в руках телеведучого явно тремтів.
– Пане президенте… – не встиг вимовити він, як постать гаранта конституції вмить обросла мікрофонами конкуруючих телеканалів і питання потонуло в тисячі інших питань.
– Шановні друзі, – почав говорити він. – Любі мої. Мої маленькі вірні друзі. Славний народе України… Дорогі співвітчизники! Брати і сестри… Колеги… Рідні! Безцінні…
Не встиг він висловити свою думку, як на екран, затуляючи приємне обличчя, знову випливла червона від гніву пані Вітерміняйло: «Каст-ру-ва-ти! Каст-ру-ва-ти!!!» – і з почуттям виконаного обов’язку попливла далі, розсікаючи натовп своїм потужним килем.
Ройтберг напружено вдивлявся в екран.
– Люльок, – гукнув він до дружини, – а каструвати – це дуже боляче?
Дружина працювала у ветеринарці і зналася на цих делікатних питаннях.
– Скоро дізнаєшся… – пробурмотіла вона з передпокою, все ще роздивляючись плями на чоловічій дублянці. – Це, до речі, бульйон… Прокислий бульйон. Відколи це ти почав харчуватися в дешевих забігайлівках?…
Але Валентин Самсонович не відповідав. Він знову стояв за оксамитовою портьєрою і сумно дивився на свою велику стайню. У ній мучився однорогий Сем. Невже доведеться вчинити над ним ще одну наругу?! Випивши ще чарку, Ройтберг розчулився і підійшов до дружини з тилу – вона якраз починала мити підлогу:
– Льолю, – сказав він, – коли щось – каструєш сама… Свої руки – не чужі…
Дружина була жінкою аполітичною, дивилася лише серіали, увесь час поралася на кухні, і тому її несподівано жорстока відповідь змусила Ройтберга пустити ще одну довгу сльозу.
– Не переживай: відкручу власними руками – без наркозу!
Пізно ввечері, не дочекавшись дзвінка підлеглого, Ройтберг вийшов у двір. Вдома не сиділося. Муки сердешного Сема ятрили душу. Він зазирнув до стайні. Сем стояв біля стіни, впираючись своїм єдиним рогом у стіну, аби зберегти рівновагу.
– Потерпи ще трохи… – прошепотів Ройтберг і нервово оглянув двір: – «Ну якщо ця падлюка не прийде, звільню завтра ж!»
Аж ось в арці замаячила знайома постать – Василенко. Під пахвою він ніс щось загорнуте в цупкий папір. Вигляд у нього був зацькований, на щоках і на носі набрякли червоні судини. «П’яний!» – промайнула думка. Але Василенко наблизився, і гострий нюх Ройтберга вловив лише запах розпашілого чоловічого тіла. «Якщо він з таким амбре ходить на інтерв’ю, – подумав Ройтберг, – зрозуміло, чого в нього нічого путнього не виходить!»