Олив'яний перстень
Шрифт:
Обдивляються, шарять у ній. Вітя витяг якусь химерну залізячку, з одного кінця закручена в кільце, на другому теліпається залізна платівочка.
— А це, мабуть, і ключ.
Знову до хлопчика:
— А правда ж, що це ключ?
Хлопець засміявся дужче:
— А то ж хіба що?
Вертять той ключ на всі боки, плечима знизують.
— Що ж із ним робити?
Хлопчик, видимо, зрозумів, що це за люди, осмілів зовсім, і в нього розумно засвітились оченята.
—
Привів до хати, до дверей. Указує:
— Стломляйте в оту ділку. Ні! Ні! Не тим кінцем! — І обоє маленьких зареготали: «Звідкіля, мовляв, ці чудні люди!»
— Дайте, я вам одчиню.
Взяло ключ, не достане до дірки. Командує — підніміть. Підставили дране відро. Хлопчина стеребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зціпило, очі нахмурило, аж почервоніло. Манісінька ручка цупко повертає ключ.
— Уже!
Двері відчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований засув, пробують замикати і одмикати. Сміються.
— Ну й справа!
Посідали на лаві, снідають. Малі поставали коло печі знову не зводять допитливих серйозних оченят.
IX
Гарячі жнива… Людей у полі, як мурашок. Кияни ще не бачили стільки. Косарі — рядами, простоволосі, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стіну, покоси кладуть. Біліють скрізь сорочки пригнутих женців; над возами понапинаті холодки, прип'яті пасуться коні; під возами — колиски, в колисках діти. А над усім музика: ірже десь лоша, лунко хтось клепає косу, гуде далі в степу машина, робітниками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хвилювання. Віє од ланів силою великою, могутньою, бадьорою. Забули хлопці про свій Київ. Самі собі здавалися комашками в цьому краєві серед праці й золотого хліба.
…Хлопці жнуть жито. Так жнуть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж піт їм очі заливає. Повернуться навкруги — самі собі віри не доймають: здається, що вчора були в Києві, тепер… тепер — на тім світі. Озираються, все лічать нав'язані снопи. Раз по раз Бондарихи питають:
— А дивіться, тітко, чи це вже на сніп буде, чи ні? Бондираха осміхається:
— Та, мо, й буде.
— Ні, ні! Там хіба півснопа, не більше! — невблаганно гукає Настя.
— Ану, женці-молодці! Ану, робітники! — в жарт підганяє хлопців брат Бондарихи, Кирило, що живе з ними на спільній ниві.
Він з рудою борідкою, з веселими сірими очима та з русими, як у Насті, кучерями. Сам жне, а очі сміються. Все погукує:
— Ге, ге! А хто ж то з вас, женці-молодці, стільки стебла за собою кидає? — Або: — А хто ж то на ту руку перевесло крутить!
Пішов пити воду, по
— Це так по-київському?
— Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи — навчаться! — оступається за киян Бондариха. Зв'язала свій сніп, переходить на постать до хлопців.
— Дивіться, хлопці, отак і отак треба робити! — Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.
Дожавши снопа, Кирило сідає на снопі перекурити, веселими очима позирає на хлопців; моргає сестрі:
— Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випростує спину, теж поглядає на хлопців, підтримує жарт:
— Та я вже й сама не знаю, всі хлопці браві, гудити не буду.
— А одначе? Чи не отого кучерявого? — накивує Кирило оком на Вітю.
Вітя підводить голову, крадькома, по-зрадницькому показує на Костя. А Кость мов і не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тільки уші та шия чогось зашарілися вогнем.
Кирило сміється.
— То ж то він до роботи так узявся, а я й не догадаюсь.
— Кость, ось про тебе говорять! — гукає Вітя. Кость — мов і річ не до нього.
— Та буде вже! Отак засоромили козака, — сміється Оксана.
— Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорілась? — неповинним голосом звертається до всіх Кирило. Далі до Насті: — Насте, не гори так, а то жито запалиш!
Настя сердито вертить головою:
— Оці ще! Як почнуть…
Бондариха:
— О, цей уже дядько! Ні старого, ні малого — нікого не минає, щоб не зачепити.
— Ну, діти, не стіймо, сонечко не стоїть.
…Сонце палить. Дедалі дужче, аж варить. Подихне вітерець, набіжить хмаринка — ніби мати рідна на голові чуб погладить. Далі ні хмаринки, ні вітру, сонце ніби нерухоме стало серед неба. Пече, аж у голові туманіє. Пов'яли хлопці, поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тільки часом коротенько обзивавсь Кирило:
— А що, хлопці, та коли б оце той дзонтик?
Або:
— Оце б, хлопці, того квасу чи мороженого, що в Києві продають на Євбазі! Еге?
Бондариха одкашлялась:
— Може, вже, хлопці, їсти похотіли? Ось зараз, діти, зараз будемо обідати.
Та довгий здався хлопцям той «зараз». Спина не розгинається, руки як дерев'яні — не слухаються. Здавалось: ось-ось сам повалишся на сніп. То лічили снопи, а то забули. Позирали на сонце. Наостанку не витримав Василь, кинув серп на сніп.
— Мамо, вже, мабуть, будемо обідати.
Бондариха кинулась, мов проснулась:
— Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, діти, буде вже.