Олив'яний перстень
Шрифт:
Всі зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:
Ты кресть-янин, я рабочий…
Аж ось зразу зашуміла недалеко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далі третій, четвертий… Зчинився в селі собачий лемент. Чуб угору поліз у хлопців, і що далі було, вже вони не пам'ятають, — мов од села вихором дунуло, і їх, як пір'я, понесло назад; летіли через межі, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полі, коли вже не було чути собак. Ноги в усіх горіли, ніби вони пробігли через жарке
Далі пішли навмання. Щось виринуло перед очима — високе, як башта.
Зблизька здавалося — стояв якийсь велетенський жук, розчепіривши навхрест ноги. Млин. Посідали під млином.
Вітя почав сердито бубоніти.
— Що таке? — спитав Кость.
— Додому треба йти, от що! — рішуче промовив перегодя Вітя.
— Чого? — похмуро обізвався Кость. — Все одно доведеться в полі ночувати, а тут принаймні хоч затишок.
Сиділи, зітхали.
— От тобі й клуня з сіном, і кожуха дасть дядько вкритись, і молочка зараз із-під корови, — бурчав Вітя.
— Та годі тобі, не бубони… Вертаться, так і вернемось. Діждемось хоч світу! — Валі було чогось страшно.
Сиділи мовчки. Далі один шапку під голову, за ним другі. Поснули…
— …Ну, вставайте, хлопці, та будемо йти додому. Намандрували вже, — будив товаришів Кость, похмурий і сердитий.
Вже припікало сонце. Хлопці почали потягатись протираючи очі. Повилазили з-під млина, обтрушуються, Стали на шпилі, глянули: де ті всі подівалися нічні страхіття, — внизу стояло у вербах село, як викупане, а далі теж безкрає море золотих ланів, і далечінь, що так і тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласкаве, ніби умовляє: «То чого ви злякалися! Край тут — гляньте, який веселий, люди добрі, тут не загинете!»
Подивився Кость навкруги, звів тоскні очі на товаришів, почав благати:
— Ходімо, хлопці, далі! Уже ж скільки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.
На душі в усіх справді було якось важко, скучно й трохи соромно.
Вагались недовго:
— Ходім! Гайда!
— Тепер, щоб не було, — не вертаться!
Кожний ніби переплив уперше Дніпро. Виплив на середину: хочеш не хочеш, страшно чи ні, а вже треба пливти до того далекого берега.
V
Ідуть день, ідуть другий.
Перед очима мріють села, хутори, переліски, ставки, вітряки, розстеляється поле, поле — то срібне, то зелене, то золоте, а над усім небо чисте, як барвінок, синє, і далечінь, як дим. Пили свіжу воду з колодязя, купували молоко в баби, ночували, де прийдеться. В дядька на горищі, в дяка в садку, в школі. Скрізь цікаве, нове. Хоч би й школа: мала-малюсінька, ще не бачили такої зроду. В класі стеля низенька, вікна маленькі, мутні, і всього чотири парти. Довгі, нефарбовані, грубо сокирою витесані. Все таке убоге, а теж і собі: і Ленін, і Шевченко, і «куточок»,
Ночуючи, розпитували шлях далі, запасались харчами. Перші два дні йшли весело, співали, боролись. Потім почали сваритись. Так, ні за що. За дрібниці. Далі й сваритись перестали, ідуть мовчки.
А сонце парить, а сонце пече. День у день.
Ось насилу-насилу ноги тягнуть. Забули, який день у дорозі, - п'ятий чи шостий. Все поплуталось.
…Вечоріє. Тільки що сунуться по шляху довгі-довгі тіні, третя, коротка, кульгає далеко позаду.
— Валя, та йди швидше, а то завидна в селі не будемо! — сердито кричить Вітя.
— Я не можу! — стомлений і сердитий долітає голос редактора. — У мене виразка на нозі.
— Доведеться і цю ніч ночувати в полі. От морока!
Недалеко шляху ріденький перелісок, поміж деревами стоїть у копицях сіно. Звернули до гайка; ідуть похмуро, мовчки. Розташувались. Сіно сухе, пахуче, а вечір теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвірінчать коники. Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились із криниці води. Вмостились під копицею.
Обличчя в усіх помалу стали прояснятися. Простягли натомлені ноги.
А по синьому небі рядами, як покоси, сунули звідкілясь пухкі зеленясті хмарки; не хмарки — висушене лугове сіно. В покосах горіли зорі, як червоні суниці. Небо — як скошений луг, тільки що копиць не видно. Покоси кудись сунулись, ніби їх вітром перекидало, і незабаром небо стало чисте — все зарясіло тими золотими суницями. Одна тільки запізнена хмаринка, біла, прозора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Ліщина не зводив із неї лінивих очей і перебирав у голові, на що вона похожа: на морську медузу? Ні, на мітлу? Теж ні. Несподівано про те ж саме обізвався Вітя:
— Хлопці, а гляньте на оту хмарку: чисто ж Настина коса, Бондарівнина! — засміявся він. Кость лежав боком — перекинувся. Швидко:
— Де? Де?
– І справді — таки коса!
– І таки Настина!
Аж посідали. Попідіймали голови.
— О, гляньте — ніби й обличчя її ховається в косах.
— Дивіться! І як воно таке робиться!
— Знаєте що? — вигадував Ліщина. — Це ми десь, певне, вже близько від них, то це вона вилетіла нам назустріч.
— Кликати вечеряти! Галушок гарячих їсти! Ставало весело. Ніби аж запахло гарячими галушками.
А шовкова хвиляста коса ще пишніше розпускала в небі ті золотаві кучері, що аж сяють на краєчках, ховала в собі зажмурене жартовливе лице і помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледіти її мандрівники та тлі тихої ночі.
— Насте, г-о-ов! — гукнув до неба Вітя.
— … асте-о-ов! — одгукнулось у сусідньому гайку.
— Чи варила на вечерю галушки?