Оповідання, сценарії
Шрифт:
Полковник: Ти диви, от бісові діти! Не дають християнським людям горілки випить! А ото, іще когось чорт несе!
Прямо на кайфующих приятелей галопом несётся Михайлик. Он картинно осаживает коня, соскакивает с него, картинно кланяется отцу.
Михайлик: Здрастуйте, батьку!
Полковник: І ти здоров будь, синку! З якими новинами, добрими чи злими?
Михайлик: Є і добрі, і погані.
Полковник: Ну, тоді
Михайлик: Низові хлопці на кордоні татарву сильно побили. Та набрали добра всякого возами. Як-то кажуть, з китайки та оксамиту онучі собі скрутили. А зброї турецької: шабель, пістолів, сагайдаків — то вже без ліку. І сину вашому там перепало трохи. Оце, батьку, вам від мене.
Михайлик с поклоном подаёт отцу драгоценную турецкую саблю.
Полковник: (оглядає клеймо) Це — діло… Справжня „гурда“… (До пана Бардецького) — Ану, лишень, пане, підкиньте свою шапку.
Пан Бардецький: То пан добре придумав, але оскільки пан добрий рубака, то неодмінно зостанусь без шапки, котру не знімаю, бо дуже протягів боюсь.
Полковник: Ну, то хай йому біс. Краще вип’ємо.
Бьёт в ладони. Челядь обносит всех горилкой.
Полковник: (до Михайлика) Тепер погане кажи.
Михайлик: Мати з глузду з’їхали. Кажуть, що у Миколи Гнатового, вашого осавули, на подвір’ї відьми завелись. Та, прецінь, я, здається, одну бачив. Така відьма, що хоч зараз би оженився.
Полковник: Я тобі оженюся, бісів сину! У мене і не такі батогів коштували! А матері хіба — шептуху покликати?
Внезапно, состроив гримасу, с омерзением сплёвывает.
Полковник: Шептухи, відьми, баби, та хай би вони повиздихали! Ти кажеш, добро возами брали?
Михайлик: Возами, батьку.
Полковник: Їй-бо, нема мені чого тут сидіти! Завтра ж їду з тобою на Низ.
Михайлик: Батьку, та ви ж вже й не молоді.
Полковник: Нічого, синку, стара свиня глибоко риє. Коня мені!
Пан Бардецький: А як же із собаками, пане полковнику? А коней хіба будете купувати чи ні? Та й про кабанів не домовились…
Полковник: (він вже на коні) Ото дадуть вам зараз бусурмане і собак, і кабанів. Либонь приходьте сьогодні до мене на вечерю.
Михайлик: (підпихає ногою до пана Бардецького басурманську голову) Ви краще, шановний пане, оце на палю вчипіть та біля воріт поставте. Зараз всі так роблять.
С дикими гиками отец и сын исчезают в степи. Две маленькие фигурки на фоне огромного, грозного огненного неба. Пан Бардецкий меланхолично любуется этой страшной картиной.
Пан Бардецький: Як гарно світить небо! Яка краса! Мабуть, знову у пана Міклашевського хутір підпалили.
Двор Мыколы Гнатовича. Старики сидят на лавочке. Они одеты во всё парадное, держатся за руки и смотрят друг другу в глаза.
Пріська: От ми, діду і діждались свого.
Микола Гнатович: Тепер і помирати не шкода.
Он раскуривает люльку и выпускает дым из всех мыслимых отверстий.
Пріська: Дурень ти. Хіба ж можна помирати? Зараз ми доці нашій, ясочці сизокрилій посаг справим, парубка знайдем, щоб не пив і не ледащо.
Микола Гнатович: Треба, щоб козак був. Та хоч би й за Михайлика.
Пріська: Якого Михайлика?
Микола Гнатович: А — Косомизденка.
Пріська: Київ йому по потилиці, а не нашу ясочку!
Микола Гнатович: Та чому? Він — козак справний. Молодий, а вже сотнею орудує. І службу знає. Он бачила, скільки матері добра навіз?
Пріська: Ой, діду, а пам’ятаєш, як ти молодий був, і мене на леваді чекав?
Микола Гнатович: А ти не прийшла, клята баба?
Пріська: (кокетуючи) А мене мати не пустила.
Мотря, в турецких шмотках похожая на Иродиаду, величественно смотрит через тын.
Мотря: А чого це ви вбрались як на свято?
Пріська: А до нас дочка приїхала.
Мотря: А де ж вона?
Пріська: А ондечки йде наша пташка.
Мотря выглядывает на улицу. Во двор к старикам направляется незнакомая девушка с переполненными вёдрами на коромысле. Идёт медленно, стараясь не расплескать воду. Мотря каменеет, как скифская баба. Старики стоят, дружно взявшись за руки. Кажется, вот-вот и над ними сияние появится. Броненосец золотой молнией мелькнул в траве. Девушка открывает калитку и смущённо улыбается. Внезапно Приська срывается с места и устремляется в хату.
Пріська: Ой, лишенько, пироги з печі тра витягти…
В хате Приська вынимает из печки пироги. Взгляд её падает на утиное гнездо. Воровато озираясь, она швыряет его в огонь. Затем, светясь от радости, появляется на пороге. Девушка ставит вёдра и улыбается старикам. Мотря, как может, вытягивает шею, чтобы лучше видеть и слышать. Она вот-вот вывалится за забор. Турецкие цацки мелко звенят на ней.
Микола Гнатович: (причепурює вуса, відкашлюється) Пташко наша, не вмію я красно промовляти. Козакував, поки сила була, зараз живемо з бабою вдвох, Бог діточок не дав. Та, мабуть, зглянувся Милосердний на рабів своїх. (Мотря і Пріська, слухаючи це, жалібно схлипують). — Будь же ти нам за дочку, а ми тобі — за рідних батька і матір. Вік свій будем тебе глядіти, і ти нас на старості літ не облишиш.