Оповідання

Коцюбинский Михаил Михайлович

–  Се смерть моя, а не чо­ловік! І чо­го ти на­посівся на то­го п’ятиз­лот­ни­ка? Ка­за­ла не дам - і не дам, і край!.. Хоч за­бий ме­не отут - не дам!..

–  Дай, ка­жу!

–  Не дам!

–  Дай!!!

–  Не дам, не дам і не дам!

–  Тьфу, са­та­но!..

Хома плю­нув і, хрьопнув­ши две­ри­ма, вий­шов надвір. Злість по­ня­ла йо­го сер­це, йо­му бу­ло до­сад­но і на жінку, і на то­го п’ятиз­лот­ни­ка… А вер­ну­ти­ся без горілки ніяким по­би­том не мож­на. На щас­тя, тра­пив­ся кум і по­зи­чив на

квар­ту…

Стара зва­ри­ла ба­ра­болі, і так-сяк прий­ня­ли сва­та.

П’ятизлотник пе­рет­ри­вав ще од­ну не­без­печ­ну го­ди­ну, та на те, ма­буть, щоб ста­ти при­чи­ною нез­го­ди між чо­ловіком та жінкою… Хо­ма ніяк не міг вбга­ти в го­ло­ву дум­ку, що він му­сить терпіти го­лод, ко­ли в скрині ле­жать гроші, не­ве­ликі, прав­да, але все-та­ки мож­на за­ла­та­ти ни­ми хоч од­ну діру в гос­по­дарській пот­ребі… Хи­ма тру­си­ла­ся над своїм скар­бом, над своїми «біли­ми грішми»; во­на так звик­ла до своєї мрії по­да­ру­ва­ти п’ятиз­лот­ни­ка внучці, що на­ма­ган­ня ви­да­ти п’ятиз­лот­ник на що інше дра­ту­ва­ли її, гніва­ли нес­ка­зан­но.

На дру­гий день пішов Хо­ма по сусідах по­зи­ча­ти хліба, та ніхто не дав: кож­но­му сього ро­ку су­туж­но, в кож­но­го не­дорід по­мен­шив хліба. Пішов Хо­ма до жи­да, так, без ве­ли­кої надії, пам’ята­ючи при­каз­ку: «Тільки в ме­не рідні, що жи­ди одні». Але й жид не дав: «Ба­га­то, ка­же наб­ра­ли в ме­не лю­ди без гро­шей, а ніхто не ква­питься відда­ва­ти…» Пох­ню­пи­шись, поп­лен­тавсь ста­рий до­до­му з по­рожніми ру­ка­ми, та й не га­дав, що вдо­ма че­кає йо­го но­ве ли­хо: соцький з де­сят­ни­ком прий­шли пра­ви­ти по­дать…

–  Почекайте, лю­ди добрі, - бла­гав Хо­ма, - я віддам… А те­пер, їй же бо­гу, не маю… Хліба шма­точ­ка не­ма… Самі знаєте, який те­пер рік тяж­кий: не­ма хліба, не­ма де й за­ро­би­ти…

–  Ми вже се чу­ли, ста­рий! Дав­ню пісню співаєш! Нам що - нам хоч риг­ни, а дай, нам на­чальство ве­лить, і так уже нас­лу­ха­ли­ся за тії не­доїмки!
– за­го­моніли сільські посіпа­ки.

–  Та що ж ви візьме­те, ко­ли в ме­не й копійки зла­ма­ної не­ма за ду­шею!..

–  Знайдемо, що взя­ти… Дай, діду, хоч час­ти­ну гро­шей, бо заг­ра­буємо оде­жу.

–  Кажу ж вам, що не маю!
– скрик­нув в роз’ятренні Хо­ма.

–  Не маєш?.. Доб­ре! Гей, бе­ри сви­ту з жерд­ки!
– крик­нув соцький на де­сят­ни­ка.

Десятник прис­ко­чив до жерд­ки і по­тяг Хи­ми­ну сви­ту.

–  Не руш!
– ско­чив Хо­ма до де­сят­ни­ка і вхо­пив за сви­ту.
– Не руш! Я не до­пу­щу, щоб у ме­не гра­бу­ва­ли оде­жу… Ей, Хи­мо, да­вай то­го п’ятиз­лот­ни­ка сим невірам, бо во­ни й ду­шу ви­тяг­ли б з чо­ловіка!..

Хима, що сто­яла досі німа та бліда, як смерть, по­чув­ши про п’ятиз­лот­ни­ка, про­жо­гом ки­ну­лась до скрині, впа­ла на неї і міцно вче­пи­лась за віко.

–  Не дам!
– крик­ну­ла во­на.
– Не діжде­те взя­ти п’ятиз­лот­ни­ка!

–

 Пусти!
– штовх­нув Хо­ма жінку.
– Я сам діста­ну!

Але Хи­ма міцно, мов кліща­ми, вче­пи­лась ру­ка­ми за скри­ню, і Хо­ма ніяк не міг стяг­ти її з скрині.

–  Беріть сви­ту, бо­дай вас за зу­би взя­ло!
– кри­ча­ла Хи­ма.
– А п’ятиз­лот­ни­ка не дам!

Десятник, не­дов­го ду­мав­ши, за­ки­нув сви­ту на пле­че і по­давсь з соцьким з ха­ти.

Хима сиділа на скрині бліда, аж жов­та, трем­тя­ча та пе­ре­ля­ка­на; ру­ки зак­ляк­ли на віку, по­со­ловілі очі нес­тям­но ди­ви­лись на двері.

Хома важ­ко ди­хав, аж сопів; він пос­то­яв мовч­ки на місці, далі на­су­нув шап­ку і вий­шов з ха­ти, хрьопнув­ши две­ри­ма…

Лишившись са­ма, Хи­ма зап­ла­ка­ла. «Гос­по­ди, - ду­ма­ла во­на, - за що на нас звіду­сю­ди са­ме ли­хо, са­ма біда? Чим ми прогніви­ли те­бе, Бо­же, що отак на старість ка­раємось?..» Сльози ко­ти­ли­ся по її ста­ро­му ви­ду, ка­па­ли на скри­ню, на за­пас­ку, а во­на сиділа сум­на, як сам сум, і за­бу­ла вже про той скарб свій, про п’ятиз­лот­ник, який не­дав­но бо­ро­ни­ла від не­на­сит­них збор­щиків…

Вечір за­хо­пив її на скрині, тем­ря­ва опо­ви­ла ха­ту, а Хи­ма не світи­ла світла, їй біло не до світла…

Ввечері прий­шов Хо­ма, хмур­ний, як не­бо во­се­ни. Він мовч­ки сів на ла­ву і за­ди­вив­ся в ку­ток.

–  Хомо!

Тихо.

–  Хомо!

–  Ну?

–  Я оце на­ду­ма­ла… Пішов би ти до па­на, поп­ро­хав би гро­шей на відробітки… Мо­же б, він і дав. От завт­ра су­бо­та, підуть лю­ди до ро­що­ту, піди й ти та поп­ро­си гар­ненько, мо­же, зми­лується…

–  Ет, не дасть!

–  А ти піди, поп­ро­си крас­ненько, мо­же, й дасть…

Старі за­мовк­ли, але надія на панську лас­ку лед­ве примітним промінням ося­ва­ла їм сер­ця, зцілю­щою во­дою пок­ро­пи­ла сер­дечні ра­ни…

Другого дня вве­чері вер­тавсь Хо­ма від па­на.

–  Ну?
– зустріла йо­го на по­розі Хи­ма.

–  Дав! П’ять дав на відробітки, на бу­ря­ки…

Хима пе­рех­рес­ти­лась.

Щасливі, за­раз на­ра­ялись відібра­ти сви­ту, а на реш­ту ку­пи­ти ку­ку­руд­зя­ної му­ки на ма­лаї, бо жит­ня до­ро­га. Хоч не хліб, а все ж ве­селіше бу­де, ніж на самій ба­ра­болі.

Повечерявши, старі по­ля­га­ли спа­ти.

Та не спа­ло­ся ста­рим.

Усе, що пе­ре­жи­ли во­ни за сих кілька день, ста­ва­ло те­пер їм пе­ред очи­ма, як на до­лоні. По­ки го­лод за­зи­рав їм у вічі, во­ни сил­ку­ва­лись од­вер­ну­тись від йо­го, бо­ялись ду­ма­ти про йо­го… Те­пер, ко­ли нес­подіва­на поміч да­ла їм спро­можність хоч на кілька день поз­бу­тись гірких клопіт про шма­ток хліба, во­ни з цікавістю розг­ля­да­лись у сво­му ли­хові, самі за­зи­ра­ли в вічі сво­му во­ро­гові, бо він і те­пер ще ма­яв на їми своїм чор­ним, су­хим кри­лом…