Оповідання

Коцюбинский Михаил Михайлович

–  А-а! доб­ре!..
– пок­рек­тав ру­дий.
– А глянь-но, Сви­ри­де, як во­да піджи­ває!..
– звер­нувсь він до то­ва­ри­ша.

–  Десь у вер­хо­вині дощі ви­па­ли, - відповів Сви­рид.
– Труд­но нам бу­де, Лу­ко, че­рез Прут пе­ре­хо­пи­тись у Мол­да­ву, бо й Прут, ма­буть, стоїть пов­ний, як по­весні…

–  Не жу­рись, ко­за­че! Най тії жу­ряться, що гроші ма­ють… Од­но по­га­но: во­да роз­ли­ває, а в горлі по­су­ха! Але ми за­раз по­ра­ди­мо на се, - ка­зав Лу­ка, при­со­ву­ючи до се­бе чи­ма­лу баньку з ви­ном та при­яз­но всміха­ючись до неї.
– Три ока джіну! поміть собі!..
– Лу­ка прик­лав баньку до ро­та і з усмішкою ра­юван­ня на змарніло­му ви­ду по­жад­ли­во по­чав дуд­ли­ти з неї.
– А-а! бун джін! [23] Доб­ре ви­но… На, пий!.. Доб­ре ви­но, ка­жу… а бу­ло ко­лись, бра­те мій, що я на та­ке ви­но й не гля­нув би… Угорське, шам­пан бла­го­род­ний, порт­вей­н, бор­до - от мої трун­ки… Бу­ло ко­лись: йо­го бла­го­родіє, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич, дідич подільський, а те­пер… бо­сяв­ка, дідич ринш­то­ку місько­го, ма­тульняк-за­во­ло­ка!.. [24] Дай-но, бра­те, ще джіну… Отак! Ти чо­му не п’єш? Пий, за­ку­шуй; от тобі бринд­за, пе­рець… їж, покіль є що їсти! Е, бу­ло ко­лись… А знаєш, ко­го я зустрів отут у Ре­нях?.. Ні, зро­ду не вга­даєш… Та й як тобі вга­да­ти, ко­ли ти і в вічі її не ба­чив, а ме­не оце два місяці, ли­бонь, як зустрів на ма­тулі?.. Іду я собі по джін оцей до шин­ку, ко­ли ба­чу - стоїть на по­розі мо­ло­ди­ця… Як гля­нув я на неї, так і впізнав відра­зу. Во­на! Ко­хан­ка ко­лиш­ня!.. Змарніла тро­хи, схуд­ла, та ли­шив­ся той стан гнуч­кий, ті очі

гли­бокі, що, здається, усе ба­чать, що в те­бе за­хо­ва­но в серці від се­бе навіть… Во­на зир­ну­ла на ме­не, та не впізна­ла, ма­буть, бо й не во­рух­ну­лась з місця… Мені ніяко­во бу­ло за­ба­ла­ка­ти до неї, бо, бач… та­ке бу­ло ме­жи на­ми: п’ять літ оце ми­ну­ло, бра­те мій, як я не з баньки круж­ляв, як те­пер, і не з ма­тульня­ка­ми гу­ляв, а в бла­го­родній кум­панії дво­рянській роз­ли­вав ви­на кош­товні, мов во­ду тую… Бо бу­ла, бра­те мій, і зем­ля своя, і двір, і че­ляді пов­но… ска­за­но, дідич… Бу­ло, та збігло, не знать ку­ди поділо­ся… отак, ф’ю-у!.. та й не­ма… Так що ж я мав ка­за­ти? Еге, про дівчи­ну. Са­ме за рік пе­ред тим, як жи­ди заб­ра­ли за довг усе май­но моє, ста­ла в мамєньки моєї за по­коївку дівчи­на од­на. Оця са­ма, що зустрів у Ре­нях… Гар­на бу­ла дівка, та­ка гар­на та свіжа, що ме­не, бу­ло, аж ко­ло сер­ця за­пе­че, як гля­ну на неї… А гор­да та пиш­на, й не прис­ту­пай!.. Я ко­лись до неї - а во­на як сту­со­не ме­не в гру­ди!.. Ме­не - дво­ря­ни­на!.. Ще й відпра­ви­тись хотіла, та ма­ти не пус­ти­ла. Че­кай же, ду­маю собі, зав­зя­лась ти, завізьмусь і я… Роз­сер­див­ся спер­шу… та­кий ли­хий та сер­ди­тий, що й не прис­ту­пай… Ли­ше гри­маю на дівку. А далі, бра­те мій, по­ти­хенько, по­ма­ленько по­чав я укоську­вать її… То сло­вом щи­рим обізву­ся, то гос­тин­ця при­ве­зу… От моя дівчи­на й за­ли­ши­ла бри­ка­ти­ся… Кру­тив я, вертів я, мов ту ри­бу на гач­ку во­див, по­ки не діп’яв сво­го… І жив я отак, бра­те мій, мов у раю, щось з півро­ку… Тут тобі бен­кет без­пе­рес­тан­ку, день у день, кум­панія гар­на, ви­но, аж шу­мить, ллється, кар­ти, роз­коші всякі… а тут дівчи­на при­гор­тає, ду­шу ви­вер­тає своїми очи­ма гли­бо­ки­ми та синіми, мов мо­ре в го­ди­ну… Дай-но, бра­те, джіну! Х-хе! бун джін!.. Не­дов­го я ра­ював стак. Поміти­ла мамєнька моя покійни­ця, що по­га­но з дівкою, по­ра­ди­лись ми - й відпра­ви­ли її… А тут не­за­ба­ром поп­ро­да­ли усе доб­ро моє за довг, мамєнька по­мер­ла, то­ва­риші відцу­ра­лись, і ли­шивсь я оден як па­лець, без гро­шей, без за­хис­ту… Е, що я бре­шу? без за­хис­ту! За­хист був: від шин­ку до шин­ку, від Сру­ля до Мош­ка - скрізь своя ха­та, скрізь свої лю­ди!.. Нап’юся гар­но, висп­люсь ще кра­ще: рівчак під бо­ки, камінь під го­ло­ву, не­бом за­гор­ну­ся - сплю, всі ми­най­те йо­го сіятельство, па­на ма­тульня­ка, діди­ча місько­го ринш­то­ку!.. Приїзди, Сви­ри­де, в гості: прий­му те­бе у власній гос­поді так, що й не здя­куєшся!.. А ти чо­го си­диш сум­ний та, мов сич той, на­пи­жив­ся?.. Пий та не жу­рись! Най тії жу­ряться, що по дві со­роч­ки ма­ють, а хто має од­ну - кинь ли­хом об зем­лю та пий, по­ки й ос­танньої не поз­бу­деш­ся!..

23

– Доб­ре ви­но (літ.: бу­не вин; молд.)

24

– Ма­ту­ла - по-мол­ду­вансько­му здо­ро­вез­ний во­лок; ма­тульняк - ри­бал­ка на риб­но­му за­воді.

–  Чого я сум­ний, пи­таєш?
– обізвав­ся Сви­рид.
– Так мені чо­гось жур­но нині… Змо­ви­лись ми з то­бою на Мол­да­ву по­да­тись, по­шу­ка­ти долі за кор­до­ном… Та вви­жається мені, що не вто­пи­мо ми ли­ха в річці, пе­реп­ли­ва­ючи, не за­гу­би­мо йо­го й у плав­нях, пе­ре­хо­ву­ючись… Скрізь нам, бур­ла­кам, од­на­ко­во… Чо­ти­ри ро­ки блу­каю я по Бес­са­рабії, га­да­ючи втек­ти від ли­ха, що за­ли­шив на Вкраїні, а ніяк не мо­жу… Я від не­долі - а во­на за мною. Піду тихіше - біда ме­не на­же­не; піду швид­ше - сам біду до­же­ну… Що з то­го, що я бур­ла­кую, гірко пра­цю­ючи? Що я маю з то­го?.. Свя­та го­лиз­на, та й годі!.. У дру­гих хоч ро­ди­на є, втіха якась у житті, а си­ро­та - мов те по­ко­ти­по­ле, що вітер же­не по сте­пу, відірвав­ши від корінця… Зійшло ко­лись і для ме­не со­неч­ко, та заздрісно ста­ло дру­гим - і зас­ту­пи­ли…

–  Чудна ти лю­ди­на, Сви­ри­де!
– пе­ре­хо­пив Лу­ка.
– Шу­каєш щас­тя по всьому світу ши­ро­ко­му, а во­но тут, у цій баньці пи­ка­тенькій на дні спо­чи­ває…

–  Зазирав я ту­ди аж на дно са­ме, а не знай­шов своєї долі, не вто­пив там і ли­ха сво­го… Ко­лись і я був щас­ли­вий, ко­лись і до ме­не до­ля всміха­ла­ся… - ка­зав Сви­рид на­че до се­бе, підпер­ши го­ло­ву до­ло­ня­ми.
– Як те­пер ба­чу я до­лю свою: стан гнуч­кий діво­чий, очиці сині, аж чорні ча­сом… за бро­ви світ би віддав, ко­ли б мій був, такі ве­селі та хо­роші… Ластівкою па­да­ла ко­ло ме­не дівчи­на… А я не ко­хав її, ні… бу­ло, аж за сер­це ме­не ссе щось, як день не ба­чу… Хто йо­го знає, чи в шавлії ку­па­но її зма­леч­ку, чи в лю­бист­ку… Тільки гро­шей, ма­буть, не ки­да­но в купіль, бо та­кою вбо­гою зрос­ла, як і я… По­ко­ха­ли­ся ми - поб­ра­ти б ся, од­ру­жи­ти б ся, та ба! Не пос­та­виш ха­ти з ло­бо­ди, як ка­жуть, а іншої не­має… У прий­ма­ки прис­тав би - так ро­ди­на ве­ли­ка, си­ни підрос­та­ють, до стар­шої доч­ки зя­тя прий­ня­ли. По­ра­ди­лись ми з дівчи­ною, побідка­лись і ста­ли на то­му, що во­на піде у най­ми, скла­де за рік кар­бо­ван­ця яко­го, а я теж по­манд­рую на Бес­са­рабію на зарібки… Щоб хоч ха­ту бу­ло за що пос­та­ви­ти та та­ке-ся­ке гос­по­дарст­во спро­мог­ти­ся… А там - як Бог дасть… Ей, не хотілось мені на ту Бес­са­рабію, так не хотіло­ся, як жив­цем у яму… на­че сер­це віщу­ва­ло… Та не пос­лу­хавсь, пішов. Так по Мас­ниці, по пу­щен­ню, пер­шо­го дня пос­ту й ви­ру­шив. Ще ніко­ли не ки­дав я рідно­го се­ла, упер­ше виб­рав­ся в та­кий світ да­ле­кий - тож на серці бу­ло нес­покійно, ляч­но чо­гось, жур­но… Що там че­кає в чужій сто­роні?.. З чим і як по­вер­та­ти­му?.. Пам’ятаю, по­га­ний був ра­нок: ту­ман наліг на зем­лю, гем­зи­ло, но­ги груз­ли в підми­то­му во­дою снігу, бруд­на во­да стіка­ла в до­ли­ну… По­га­но бу­ло як в ме­не на серці… Вий­шов я на го­ру, став під фігу­рою і озир­нувсь вос­таннє на се­ло - ту­ман ле­жав над се­лом ще густіший в до­лині, ніж на горі… Ко­ли це з-за фігу­ри щось так ти­хо: «Сви­ри­де!» - ка­же. Я аж жах­нув­ся, зат­ремтів весь… Ози­ра­юсь - аж то во­на, Марія моя, з-за фігу­ри сльози вти­рає…

–  Оце доб­ре!
– пе­ре­хо­пив Лу­ка.
– Твоя Марія і моя Марія! Тих Марій на світі - як за гріш ма­ку!.. Ну, ви­пий­мо ж за обох Марій!.. А-а! бун джін!

–  Жалко мені ста­ло її… дур­не сер­це мов у ле­ща­тах стис хто, - ка­зав далі Сви­рид, не звер­нув­ши ува­ги на тост за Марій.
– Взяв я вмов­ля­ти її, взяв їй ка­за­ти, як вірно ко­хаю її… «Ба­чиш, - обізва­лась во­на, - як той сніг во­дою по­няв­ся? Гля­ди ж, щоб і ко­хан­ня твоє не ста­ну­ло отак на чужій сто­роні, да­ле­ко від ме­не…» На­во­ро­жи­ла, та не мені, а собі на­во­ро­жи­ла… Гей, та пішов я, бра­те мій, сте­па­ми, та пішов ла­на­ми у той край, про який чу­вав лиш від бу­вальців… Ідеш, ідеш - над го­ло­вою не­бо, під но­га­ми по­ле… А чиє во­но, по­ле оте - хто йо­го знає… Чу­жи­на. І не­сеш у чу­жи­ну ту свою до­лю сирітську, до якої всім бай­ду­же, та ще си­лу мо­ло­дую на по­жи­ток жмик­ру­там-ду­кам… Став я в бол­га­ри­на. На вес­ну й на літо най­няв­ся. Плат­ня нічо­го, кра­ща, ніж в на­ших сто­ро­нах, а ро­бо­та та­ка, як на доб­ро­го во­ла… Та дар­ма!.. Аби ме­не лю­ди не шко­ду­ва­ли, а я се­бе не пош­ко­дую… Спер­шу за ро­бо­тою нічо­го не помічав я… Гей та соб! соб та гей! звісно, як най­мит, від світан­ня до смер­кан­ня в ро­боті… А далі, як звик уже, огов­тав­ся, розг­ля­нув­ся навк­ру­ги, і за­ве­лась у серці шашіль... Вий­ду на степ - ні, не наші сте­пи… і то­чить шашіль… Гля­ну на лю­дей - ні, не наші лю­ди - і знов тая шашіль у серці во­ру­шиться… Не так мені пташ­ки ще­бе­чуть, не тої мені пісні вітер співає… По­чав я ба­ну­ва­ти. А най­гірше за Марією… Жал­ко мені ста­ло за ти­ми нічка­ми ти­хи­ми, що ба­чи­ли же­ни­хан­ня на­ше, що чу­ли лю­бу роз­мо­ву… Жал­ко ста­ло й за се­лом рідним, де я зріс, хоч не заз­нав зма­леч­ку щас­тя. Хто йо­го зна, що зі мною по­ро­би­ло­ся: тяг­не ме­не, мов га­ком тяг­не в свою сто­ро­ну; рветься сер­це на­зад, у се­ло, брид­ка та навісна стає мені сто­ро­на чу­жа… І був би не вит­ри­мав, був би ки­нув все та по­давсь на­зад, ко­ли б не Марія… Зад­ля неї, зад­ля влас­но­го щас­тя ли­шивсь я, на­ва­живсь пе­ре­мог­ти се­бе… І во­на, зга­дав я, по­невіряється десь, бідна, у най­мах, і їй не з ме­дом… Збігла мені ота­кеч­ки вес­на, збігло й літо. Взяв я в ха­зяїна, як оден гріш, шістде­сят кар­бо­ванців і по­дав­ся… не

до­до­му, а в Ми­ко­лаїв, де, як ра­яли лю­ди, мож­на знай­ти ро­бо­ту на осінь й на зи­му. Пішов я ту­ди, бо що б по­чав з ти­ми шістьма де­сят­ка­ми?

Цілу осінь мішки но­сив на па­ро­хо­ди, а на зи­му за збіржа­ка став у ха­зяїна. Ніко­ли бу­ло, здається, ду­ма­ти про дівчи­ну, а про­те вир­вуться згад­ки на во­лю й по­ли­нуть на се­ло рідне до дівчи­ни ко­ха­ної… Над­ворі завірю­ха, сніг ле­тить в очі, а я сид­жу на сан­ках - і вви­жається мені вечір теп­лий з па­хо­ща­ми вес­ня­ни­ми, з хру­ща­ми, з виш­ни­ком, білим від цвіту ряс­но­го, а на пе­ре­лазі спер­лась Марія і грає до ме­не очи­ма… Бу­ло аж жах­ну­ся, як гук­не хто на ву­лиці: «Зво­щик!», - а вітер із снігом так і шмаг­не в очі… Листів до неї не пи­сав я, бо не знав, де во­на слу­жить. Від неї теж не мав звістки, бо са­ма не вміє, а дру­го­го про­хать на­пи­са­ти со­ром­но дівці… Ну, та бай­ду­же, на вес­ну по­ба­чи­мось. Склав я за зи­му ще півсотні, і так ото в се­ре­дох­рес­тя по­дав­ся до­до­му… Іду я ти­ми сте­па­ми, ти­ми ла­на­ми роз­ло­ги­ми, що й торішньої про­вес­ни, а не чужі во­ни мені, не ля­ка­ють, а мов осміха­ються при­яз­но… Та­ла во­да дзюр­чить по до­розі та при­га­дує, що ка­за­ла Марія торік під фігу­рою, а я тільки осміха­юся на тую згад­ку… Хо­ро­ше мені… ве­се­ло мені… жай­во­ро­нок не­мов весільної співає… І чо­го пос­пи­навсь?.. Ко­би знат­тя… ба! ко­би знат­тя!.. Та хто ж йо­го знав, що бу­де, як в пісні співа­ють: «Ко­ха­ли­ся, та не поб­ра­ли­ся, тільки сер­це жа­лю наб­ра­ло­ся…»

Свирид за­мовк.

А сон­це вже сіда­ло. Ви­со­ко, ви­со­ко під не­бом вечірнім про­летіли ве­ли­чез­ним та­бу­ном дикі гу­си у плавні на ніч і ви­пов­ни­ли повітря див­ним гу­ком, що, мов відгомін да­ле­ко­го до­щу, пронісся по­над ти­хим Ду­наєм. Не­бо над Га­ла­цом жевріло, як роз­пе­че­не залізо; ши­ро­ка річка по­ня­лась на за­ході вог­ня­ною бар­вою, далі за­ро­жевіла, за­ся­яла бла­кит­тю, а там заб­ли­ща­ла си­зою бар­вою хо­лод­ної криці… Вер­бо­вий гай на тім боці по­вивсь у тем­ря­ву, по­чорнів, бла­китні го­ри ста­ли синіми та хо­ро­ши­ми… По ти­хих во­дах Ду­наю, мов лебідь, проп­ли­нув па­рохід і ви­раз­но витк­нув­ся на па­ла­ючо­му обрію, як з ча­ву­ну ви­ли­ти­ми чор­ни­ми щог­ла­ми. Зах­ви­лю­ва­лась во­да, мов жи­то від вітру, по­ко­ти­лась ва­ла­ми до бе­ре­га, наб­ли­зи­лась - і вда­ри­ла з глу­хим сто­го­ном в пісок, роз­би­ва­ючись на ти­сячі білих кра­пельок… І знов усе стих­ло; тільки спо­ло­ха­на річка, гой­да­ючись в своїх бе­ре­гах, ме­лодійним хлю­пан­ням жалілась жов­то­му пісоч­кові на до­куч­ли­вих гос­тей…

Зачаровані по­до­рожні сиділи й мов­ча­ли. Ось збігла на бе­рег дівчи­на, при­хап­цем за­черп­ну­ла мідя­ни­ми кух­ва­ми жов­тої во­ди і знов по­да­лась на прик­рий бе­рег. Ось став­ний мо­кан [25] в своїй мальовничій білій одежі привів до во­ди ко­ня на­пу­ва­ти. Кінь порс­кає, го­лос­но втя­гує в се­бе во­ду і, на­пив­шись, чва­лає на­зад, ліни­во пе­рес­ту­па­ючи з но­ги на но­гу. І знов усе ти­хо. Кор­дон­на сто­ро­жа розк­ла­ла на тім боці ба­гат­тя; чер­во­ний відблиск від нього ося­ває нижні гілляч­ки чор­них верб, до­да­ючи ще більше при­на­ди чу­довій кар­тині над­ду­най­сько­го ве­чо­ра…

25

– Го­рець-ча­бан (молд.).

–  Дивись, - спо­ло­хав ти­шу хрип­лим го­ло­сом Лу­ка, - во­да та­ки піджи­ва… ма­ло не до ніг моїх дійшла, а де бу­ла, як ми ку­па­лись!..

–  Піджива… отак мої згад­ки піджи­ва­ють, як тая во­да… - по­чав знов Сви­рид, мов че­кав, щоб йо­го торк­ну­то.
– Як нині пам’ятаю, вже по­су­теніло, ко­ли я вздрів своє се­ло, по­вер­нув­ши з Бес­са­рабії… І не радісно, а тур­бот­но за­би­лось у ме­не сер­це, ско­ро по­ба­чив я дим з ко­минів у селі рідно­му… Що там? Як там? Де Марія моя?
– тур­бу­юсь вод­но. Іду ву­ли­цею, зустріча­ють ме­не, впізна­ють, роз­пи­ту­ють, де про­бу­вав, чи щас­ти­ло, а ме­не так і кор­тить роз­пи­тать про Марію, так і кру­титься на язиці ймен­ня її, та ніяко­во роз­пи­ту­вать… По­давсь я тою ву­ли­цею, де ха­та ста­рих. У хаті світиться, ка­га­нець бли­має… Я під вікно, та так і при­пав до йо­го. Ста­ра півмітки з скрині вий­має, ста­рий чобіт розг­ля­дає та ко­пир­сає ши­лом, а зять з жінкою про щось ра­дяться біля печі… Марії не­ма. Мо­же, пішла до дівчат… А мо­же… я так і при­кипів до землі, жах­нув­шись нес­подіва­ної дум­ки. Та ні, не так во­на ко­ха­ла ме­не, щоб, не до­че­кав­шись, відда­ти­ся…

–  Свириде, го­лу­бе мій… - пе­ре­пи­нив п’яним го­ло­сом Лу­ка, - по­дай мені баньку… Ти не пи­ти­меш, то я за те­бе реш­ту вип’ю… А-а! та­ре бун джін. [26] Це єди­на потіха… всіх ма­тульняків… і прос­тих, і вельмож­них… Ну, ка­жи, ка­жи… слу­хаю…

–  Входжу я до ха­ти, - про­ва­див далі Сви­рид, - привітав­ся, за­ба­ла­кав. «Щось ви по­да­лись, тітко, - ка­жу до ста­рої.
– Чи всі у вас живі-здо­рові?» - пи­та­юся… «Усі, хва­лить Бо­га», - відка­зує… «А де ж Марія, - на­ва­жив­ся я, - що її в хаті не­має?..» Тільки щой­но ви­мо­вив я, ста­ра як за­го­ло­сить, як уда­риться го­ло­вою об скри­ню, аж ста­рий вис­ко­чив з-за сто­лу. Я так і за­терп. У го­лові мов залізом роз­пе­че­ним шпи­го­ну­ло: не­ма… умер­ла… уто­пи­лась… Хо­чу пос­пи­та­ти, де во­на, що з нею, а язик як став ду­ба, так і не во­рух­неш ним. Далі ж як не ско­чу до ста­рої, як не скрик­ну: «Де Марія?..» - то так усі й за­мовк­ли та ви­ди­ви­лись на ме­не, пе­ре­ля­кані… «Де Марія?
– кри­чу я.
– Де ви поділи її? кажіть!» Та грю­каю ку­ла­ком у стіл, аж ста­рий узяв ме­не за ру­ку та: «Що тобі, хлоп­че?» - пи­тає. А я й не в той бік, тільки слу­хаю, як ста­ра, го­ло­ся­чи, при­ка­зує: «За­на­пас­ти­ли ди­ти­ну на­шу, за­на­пас­ти­ли… пішла в най­ми, як і людські діти… та не­до­лю­док той, пан з Боб­ри­ка… звів її… й за­подів ку­дись, що й путь її про­па­ла…» Я вже не слу­хав далі… мов бо­жевільний, вис­ко­чив я з ха­ти, гид­кою мені ста­ла лю­ди­на кож­на… На сер­це моє, на го­ло­ву, на всеньке тіло ва­гою на­ляг­ло ли­хо, гніти­ло ме­не, я чув, що мені тісно й на прос­торі… Я пам’ятаю тільки жа­до­бу помс­ти, що по­ня­ла моє сер­це бо­лю­че… пам’ятаю, як я при­ся­гавсь: пом­щусь… лю­то пом­щусь… на обох пом­щусь!.. Я за­був на той час і про свої но­ги нат­руд­жені, і про те, що вже ніч упа­ла на зем­лю, - швид­кою хо­дою пішов я у Боб­рик… Біжу… тіло моє го­рить, па­лає, і не хо­ло­дить йо­го вітер зим­ний, що дме прос­то в очі… І досі не тям­лю, як пробіг п’ятнад­цять верс­тов і не чув вто­ми, нез­ва­жа­ючи на свої но­ги нат­руд­жені… В Боб­ри­ку вже спа­ли, ніде не світи­лось… Став я край се­ла та й на­че опам’ятав­ся. Як же я пом­щу­ся?.. Те­пер сплять у дворі, не пус­тять ме­не до па­на, зв’яжуть ще, мов злодія яко­го… Сів я на до­розі й по­чув, що в ме­не бо­лять но­ги… Сид­жу, схи­лив­ши го­ло­ву на гру­ди… і враз зро­би­ло­ся мені до всього бай­ду­же, на­че не ме­не скривд­же­но, на­че те, що ста­лось, не моє ли­хо, а чу­же, да­ле­ке… Бог з ним, з па­ном, з помс­тою, з усім на світі… І чо­гось жал­ко мені ста­ло, туж­но так, жур­но… Пе­ред очи­ма імла зня­лась, відго­ро­ди­ла ме­не від світу ціло­го… Бай­ду­же!.. По­ма­лу-ма­лу з імли тої витк­ну­лась ви­раз­но Марія, та­ка са­ма, якою ба­чив я її під фігу­рою, гля­ну­ла на ме­не гли­бо­ки­ми очи­ма й упек­ла ме­не тим пог­ля­дом… у са­ме сер­це впек­ла… Ско­чив я з землі, пор­вавсь убік, як до се­ла, й за­тис ку­ла­ки. «Пом­щусь, і вас за­губ­лю, й сам про­па­ду!.. Од­на­ко­во!» - ду­мав я, по­ход­жу­ючи по по­лю під се­лом та че­ка­ючи, щоб роз­виднілось… І вже хо­лод­на ніч не про­хо­ло­ди­ла ме­не, а до­да­ла тільки зва­ги… Доб­ре-та­ки роз­виднілось, як я по­давсь у двір. Там вже пов­но бу­ло якихсь су­до­вих. Ка­за­ли, що приїха­ли про­да­ва­ти двір за довг. Я до слуг: «По­кажіть мені па­на Гаєвсько­го, діди­ча ва­шо­го», - а сам не тис­ну ніж у жмені, ні, аж пальці зак­ляк­ли… - «Не­ма, ка­жуть, поїхав десь…»

26

– Міцне доб­ре ви­но (молд.)

–  То ти був у ме­не в Боб­ри­ку?..
– за­белько­тав Лу­ка.
– То моя Марія бу­ла твоєю суд­же­ною?.. А я й не знав… а я й не відав…

–  Як?!
– ско­чив Сви­рид.
– То ти пан Гаєвський?..

–  Був ко­лись… був ко­лись, бра­те мій, по­ру­чик Лу­ка Йва­но­вич Гаєвський, се­ло мав, а те­пер - йо­го сіятельство гос­по­дин ма­тульняк, дідич місько­го ринш­то­ку!.. Смірно-о!..
– за­ве­ре­щав він п’яним го­ло­сом і бовт­нув но­гою по воді, прос­тя­га­ючись на бік.

Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Згад­ки ко­лишнього, що вже чо­ти­ри ро­ки як про­ми­ну­ло, але ко­лишнього гірко­го, бо­лю­чо­го, при­нес­ли з со­бою і відгомін тої жа­до­би помс­ти за зніве­че­ну до­лю, що ко­лись влад­но за­па­ну­ва­ла над пок­ривд­же­ним. Якась си­ла шар­по­ну­ла Сви­ри­дом. Але, гля­нув­ши на п’яно­го во­ро­га, що, за­си­па­ючи, тільки ту­лу­бом ле­жав на су­хо­долі, а но­га­ми в воді, він з оги­дою відвер­нув­ся і сли­ве вибіг на прик­рий бе­рег.