Оповідання

Коцюбинский Михаил Михайлович

Йому не слід бу­ло ди­ви­тись, як об­ряд­жа­ти­муть матір, i він вий­шов надвір.

А ко­ли по­вер­нув­ся, во­на вже ле­жа­ла го­то­ва на лаві, су­ха, ма­ленька, як справ­ле­на кур­ка, з хрес­том на гру­дях,- i чисті п’яти стир­ча­ли з-під чор­ної вов­ни за­пас­ки, як в не­жи­вої.

«Скінчили?» - хотів він спи­та­ти, але не спи­тав, бо ба­чив, що тільки на нього й че­ка­ють.

Він підійшов до ла­ви.

–  А мо­же б, ви теє…

Вона за­хи­та­ла су­хеньким об­лич­чям, на яко­му ляг­ли нові вже

тіні.

Тоді він рішу­че підійшов ближ­че, поцілу­вав ру­ку i гу­би, а во­на бла­гос­ло­ви­ла йо­го су­хи­ми, як осінні гілляч­ки, ру­ка­ми.

Тепер підхо­ди­ли всі, мо­ло­ди­ця i діти, i цілу­ва­ли ба­бу.

А ба­ба зле­генька крек­та­ла; їй бу­ло доб­ре, що чу­ла на гу­бах теплі ус­та.

Невістка схлип­ну­ла навіть, але за­раз за­мовк­ла, ко­ли По­тап пос­пи­тав про ве­ре­ту.

–  Нащо тобі?

–  Треба б нак­ри­ти…

–  Гляди ж, на­зад при­ве­зи.

Потап взяв ма­му на ру­ки i виніс. Од­чи­ни­ли­ся двері, хо­лод пішов по хаті, i в чор­ний мо­рок сіней вско­чив од­ра­зу ди­тя­чий рев.

На са­нях бу­ло сінце. По­тап підмос­тив йо­го бабі під бо­ки, пок­рив її ве­ре­тою i, бе­ру­чись за віжки, спи­тав:

–  Добре вам, ба­бо?

«Знов «ба­бо»,- по­ду­мав, але не мав зва­ги поп­ра­вить.

–  Не за­будь же ве­ре­ти…- знов при­га­да­ла жінка, ко­ли сідав на са­ни.

Коняка ру­ши­ла за­дом - i ба­ба поп­ли­ла. Їха­ти бу­ло зо три верс­ти по­лем, що по­чи­на­лось за­раз од ха­ти. Ніч впа­ла зра­зу i про­ковт­ну­ла обрій. Тільки близькі сніги біліли, i ту­ман одя­гав в іній на ніч де­ре­ва.

Мовчали. Що бу­ло го­во­ри­ти? Раз - нуж­да дав­но замк­ну­ла йо­му ус­та i про­мов­ля­ла тільки у серці, а дру­ге - щось вста­ло таємне i по­лох­ли­ве між жи­вим тілом на са­нях i ним, чо­го не зва­жав­ся про­га­нять сло­вом.

Уважно ди­вив­ся, як ко­би­ла кру­ти­ла по­кош­ла­ним за­дом, на яко­му осідав уже іній, i ду­мав, що тре­ба вріза­ти січки, мірку­вав, ко­ли кра­ще око­ло­ти од­вез­ти в січкар­ню: чи сьогодні, як по­вер­не до­до­му, чи, мо­же, завт­ра. По­то­му зга­дав, що за­був узять ру­ка­виці, що не по­мив ру­ки од гною, і те­пер во­ни на­че в корі.

Йому зда­ло­ся, що ста­ра щось скри­пить. Обер­нув­ся на­зад і крик­нув:

–  Чого хо­че­те? Га?

Він розібрав на­си­лу. Во­на пи­та­ла, чи во­ни їдуть Ми­ки­ти­ним по­лем.

–  Микитиним? Га-га! Ми­ки­та дав­но по­мер. Вже й по­ле йо­го про­да­ли си­ни.

–  Кому про­да­ли?

–  Тут ціла історія бу­ла.

Він ожи­вив­ся, обер­тав­ся на­зад, кри­чав, щоб ма­ти чу­ла, сту­кав пу­жал­ном в са­ни, ма­хав ру­ка­ми, ра­дий, що мо­же кри­ком прог­на­ти те таємни­че i по­лох­ли­ве, що сто­яло між ни­ми.

Сани йшли у за­то­ки, сту­ка­лись ко­пи­ла­ми, а він одс­тав­ляв но­гу i упи­рав­ся в тверді краї до­ро­ги, як звик се ро­би­ти, ко­ли ви­во­зив гній. Хвиськав

ко­би­лу… Ньо-о! І знов обер­тав­ся на­зад.

Вони раді бу­ли обоє, що зно­ву жи­вуть спільним жит­тям, як ще тоді, ко­ли ста­ра мог­ла хо­ди­ти по світі.

Баба хти­во ло­ви­ла ті но­ви­ни. Во­на нічо­го то­го не чу­ла. Що мож­на по­чу­ти, ва­ля­ючись десь під мис­ни­ком? А той Ми­ки­та сва­тав її… Хе-хе!

Не поміти­ли навіть, як обс­ту­пив їх гай.

Потап спи­нив ко­ня­ку.

–  Не змерз­ли?
– підійшов він до ба­би.

–  Hi.

–  Приїхали вже.

Баба за­раз хотіла підня­тись, але впа­ла на­зад.

–  Пождіть ще, по­леж­те.

Він одійшов у гай, по­ри­на­ючи гли­бо­ко в сніг i шу­ка­ючи місця. Виб­рав під ду­бом, на гла­денькім горб­ку, i на­го­лос ска­зав:

–  Тут доб­ре бу­де.

Потому по­ди­вив­ся нав­ко­ло.

В гли­бокій тиші сну­ва­ли де­ре­ва біле ме­ре­жи­во гілок, на­че зби­ра­лись за­ки­нуть невід в гли­бокі во­ди не­ба, де не­яс­но тремтіли зо­ло­тою лус­кою, мов риб­ки, зорі.

«Краще, ніж в церкві»,- по­ду­мав.

Наніс сю­ди сіна, зро­бив для ма­ми ло­же i пок­лав ста­ру навз­на­ки.

Хотів нак­ри­ти ве­ре­тою но­ги, але во­на не да­ла:

–  Не тре­ба… візьми до­до­му, в ха­зяй­стві здасться.

«А здасться»,- по­ду­мав він i одк­лав набік ве­ре­ту. Але за­раз роз­ду­мав i пок­рив ма­му до го­ло­ви.

Вона покірно ви­тяг­ла ру­ки по­верх ве­ре­ти, а він склав їх на гру­дях, як у мер­ця. По­то­му засвітив свічку i заст­ро­мив між пальці.

«Що б ще зро­би­ти»?
– по­ду­мав.

Встав на коліна, прос­то у сніг, і ткнув­ся ли­цем в зло­жені ру­ки.

Теплий дух вос­ку, що та­нув, стіка­ючи вниз, підняв у йо­го гру­дях гірке щось i ка­ла­мут­не, яке не ма­ло слів. Хотів роз­ка­за­ти ціле жит­тя, всі свої крив­ди, отут, се­ред тиші, де де­ре­ва сто­яли, як свічі у церкві, на тих твер­дих ру­ках, що ско­ро пе­ред бо­гом свідчи­ти бу­дуть про свою пра­цю, а тільки про­мо­вив:

–  Простіть ме­не, ма­ма…

–  Хай бог про­щає… - І вдру­ге… i втретє…

Мав уже звес­тись, щоб був кінець на­решті, ко­ли по­чув, що ма­ти щось шеп­че.

Перевів очі на її вид, що та­нув, зда­ва­лось, як жов­тий віск свічки.

–  Що, ма­мо?

Вона ста­ре­че плям­ка­ла ро­том, кри­ви­ла ус­та, аж відкри­ва­лись си­няві яс­ла, і не­мов прос­тог­на­ла:

–  Не ріжте зо­зу­ляс­тої кур­ки… во­на бу­де нес­ти­ся…

З напівзгас­ло­го ока у ба­би стіка­ла сльоза.

Він обіцяв. Заріза­ти кур­ку!.. Хіба кур­ка му­жицька стра­ва?

Тепер вже все? Він встав на но­ги, вкло­нив­ся i побрів по снігу.

Упав з роз­го­ну на са­ни і вда­рив ко­ня­ку. Ко­би­ла мах­ну­ла за­дом i по­нес­ла, б’ючи са­ня­ми об пнi де­рев, підки­да­ючи ни­ми на всіх ви­бо­ях.