Оповідання

Коцюбинский Михаил Михайлович

Пізно ми об­ля­гай­сь тої ночі, а дру­гої дни­ни, ли­ше сон­це вста­ло й ту­ман заг­рав че­рез го­ру, а чор­но­гу­зи по стріхах, ви­тяг­шись на одній нозі, од­нос­тай­ним кле­ко­тан­ням віта­ли ранішнє сон­це, я по­ки­дав рус­нацьке се­ло, роз­буд­же­не до праці чу­до­вим літнім по­ран­ком…

17 січня 1897, Вінниця

ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ

Мусила ба­ба зла­зи­ти з печі: ону­ка зас­лаб­ла i пот­ре­бу­ва­ла теп­ла. А що не бу­ло місця на лаві у тісній хаті,

пос­ла­лась ба­ба долі. І син, i невістка на­че не ба­чи­ли то­го. Там во­на i ли­ши­лась.

З кут­ка, між две­ри­ма i мис­ни­ком, де на долівці во­на ле­жа­ла - ста­ра, за­бу­та смер­тю ма­ти,- все ви­да­ва­лось чуд­ним. Досі во­на ро­ка­ми ва­ля­лась на печі i звик­ла ди­ви­тись зго­ри вдо­ли­ну. Тоді си­нові діти зда­ва­лись дрібни­ми, сліпну­че око все спо­чи­ва­ло на біля­вих го­лов­ках або ло­ви­ло сер­ди­тi, при­биті нуж­дою об­лич­чя невістки i си­на, ко­ли проп­ли­ва­ли повз неї од две­рей до печі. І вже з-за ко­ми­на чу­лось, як бу­боніли їх го­ло­си.

Тепер все ви­рос­ло зра­зу. Діти, що спи­ня­лись над нею до мис­ни­ка i об­си­па­ли криш­ка­ми з хліба та вся­ким сміттям, си­нові чо­бо­ти, старі, на­мерзлі, важкі, як го­ри, i босі но­ги невістки, що ста­ва­ли пе­ред са­мим об­лич­чям та зак­ри­ва­ли ввесь світ. Те­пер во­на ба­чи­ла в печі в’юнкий во­гонь, що па­ли­во жер, а все ж вми­рав з го­ло­ду, чорні кут­ки попід лав­ка­ми, що роз­зяв­ля­ли без­зубі ро­ти i ди­ха­ли зог­ни­лою вогкістю. Ча­сом, ко­ли од­чи­ня­ли­ся двері, стовп білої па­ри, на­че ту­ман, сте­ливсь по долівці, зак­ри­ва­ючи все, i зда­ва­лось, що та­ка має бу­ти i смерть, ка­ла­мут­на, бе­зо­ка, з хо­лод­ком по но­гах Де ж во­на? Чо­му не при­хо­дить? Не док­ли­четься ба­ба. Бро­дить нав­ко­ло, а про ба­бу за­бу­ла. Чо­ловіка заб­ра­ла, за­ду­ши­ла се­ме­ро дітей, ось-ось не вид­ко, як по ону­ку прий­де. Скрізь по­ко­си­ла, пок­ла­ла цілі по­ко­си, а про ба­бу за­бу­ла. І чуд­но, i страш­но, що так труд­но умер­ти.

Довгими дня­ми i ще по дов­ших но­чах, ко­ли миші тов­чуться по згнилій кар­топлі i по ба­бинім тілі, а тар­га­ни ша­ру­дять ко­ло неї, як ко­ло ста­рої ганчірки, ле­жить ти­хенько ба­ба i од ча­су до ча­су ви­ки­дає з при­сох­лих гру­дей туж­ли­ве зітхан­ня, тон­ке, як ска­вуління сліпо­го ще­ня­ти:

–  Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..

–  Нема на вас ско­нан­ня! Не да­ють спа­ти…- сер­ди­то бур­чить невістка, i лав­ка скри­пить під нею.

–  Не-ма!
– го­во­рить ба­ба у тон невістці i об­ли­зує яс­на, де бу­ли ко­лись зу­би, i ли­же зсохлі, за­палі все­ре­ди­ну гу­би.

Кисленького хо­четься бабі, ка­пуст­ки або роз­со­лу з-під огірків, а дрімо­та сплітає дійсність зі сна­ми: урив­ки ка­зок, от­че­на­ша i си­но­вi чо­бо­ти, важ­кi, як го­ри, що ли­ша­ють по собі мокрі сліди.

Потому сон рап­том ще­зає, як зми­тий во­дою, i ба­ба чує своє ма­леньке тіло, яко­му твер­до i зим­но ле­жа­ти долі, на то­ненькій ряд­нині, у вогкім кут­ку.

Нащо во­на? Ко­му потрібна? Жит­тя виїло си­лу з неї як луш­пин­ня з кар­топ­лi, ки­ну­ло в кут. А ду­ша міцно вче­пи­лась за ту ша­ба­тур­ку i не хо­че її по­ки­нуть.

Небагато місця зай­має ба­ба на свi­тi, ку­ток пiд мис­ни­ком, а всім за­ва­жає. Не­ба­га­то з’їсть хлi­ба, а й те при нужді ве­ли­ке. І знов ше­лес­нуть зiв’ялi ус­та, як су­хе лис­тя:

–  Ох!.. Моя смер­тонько…

де ти?

Тiло ча­сом про­ха­ло. З тої горс­точ­ки шку­ри й кiс­ток, з при­сох­ло­го жи­во­та, по­рожніх гру­дей до­бу­ва­лось не­пе­ре­мож­не, фан­тас­тич­не ба­жан­ня i заг­лу­ша­ло ро­зум:

–  Мо-лоч-ка!

Тоді не­вiст­ку на­па­дав смiх. Не го­во­ри­ла нi­чо­го, а тряс­лась од смi­ху грудьми, ли­цем i жи­во­том, аж кут­нi бi­лi­ли мiж скрив­ле­ни­ми гу­ба­ми.

Бабi бу­ло так кривд­но. Не да­ють мо­лоч­ка.. Мо­лоч­ка не да­ють.

Вона з жа­лю кри­ви­лась, бур­ча­ла, їй до слiз мо­лоч­ка хтi­лось хоч зна­ла, що йо­го на­вiть сла­ба ди­ти­на не ба­чить.

Врешті не­вiст­ка ха­па­ла вi­ник i зак­ри­ва­ла ба­бу хма­рою пи­лу.

–  Ноги прийміть. Ви­ки­ну в сi­ни ра­зом з сміттям!..

Баба прий­ма­ла но­ги i дов­го не­ви­дим­кою каш­ля­ла з-пiд мис­ни­ка.

Вдень її об­сi­да­ла дiт­во­ра, як п’яте­ро го­роб­цiв жов­то­ро­тих. Цi­лий ряд очей ди­вив­ся в рот бабі…

–  Розкажiть каз­ку.

Рот розк­ри­вав­ся, як по­рож­нiй га­ман, i в ньому ши­пi­ли сло­ва - щось про ца­рен­ка, зло­то, до­ро­гi стра­ви Але язик ви­су­вав­ся, зли­зу­вав все роз­по­ча­те, і ба­ба кiн­ча­ла про iн­ше - про ко­би­ля­чу го­ло­ву або рись-ма­ти. Во­на вжи­ва­ла ста­ринні сло­ва, яких дi­ти не ро­зу­мi­ли. Їм бу­ло скуч­но.

–  Бабо! Ко­ли ви пом­ре­те?

Вони роз­тя­га­ли зморш­ки на ба­биній шиї, що скла­лись ря­да­ми, як на ста­рiй ха­ля­вi, розг­ля­да­ли двi ша­ба­ту­ри гру­дей, мiж яки­ми заст­ряг мi­дя­ний крест, пi­дiй­ма­ли за­пас­ку i ма­ца­ли но­ги, су­хi, чор­нi, у жи­лах, як па­ти­ки з ко­рою, яки­ми ма­ти роз­топ­лює в пе­чi.

Вони хо­тi­ли б по­ба­чи­ти, як ви­ле­тить з ба­би ду­ша.

–  Бабо! Ду­ша пташ­кою ви­ле­тить з вас?

Потому спи­на­лись до мис­ни­ка, то­ло­чи­ли нiж­ка­ми гру­ди i за­си­па­ли очi криш­ка­ми з хлi­ба.

Про смерть го­во­ри­ли i не­вiст­ка iз си­ном, го­лос­но, злiс­но, як про неп­ла­че­ну по­дать:

–  Помре, чим бу­деш хо­ва­ти?

Син тiльки со­пiв та сер­ди­то зир­кав в ку­ток, а ба­ба бо­ялась то­дi кли­ка­ти смер­тi: ану ж прий­де, де то­дi взя­ти на по­хо­рон гро­шей? По­по­вi пла­ти, дош­ки до­ро­гi, а лю­ди скiльки з’їдять та вип’ють…

Одна бу­ла роз­ва­га в ба­би. Як тiльки за­бу­ва­ли за­чи­нить две­рi, крiзь них влi­та­ла з сi­ней зо­зу­ляс­тенька кур­ка i про­жо­гом бiг­ла до ба­би. Ви­тя­га­ла ко­рот­ку шию, ста­ви­ла бо­ком круг­леньке око, здiй­ма­ла лап­ку й че­ка­ла. І лиш ба­ба прос­тяг­не су­ху до­ло­ню з су­хи­ми криш­ка­ми хлi­ба, зо­зу­ляс­тенька цо­кає дзьобом в до­ло­ню і по­щи­пує ба­бу.

Ну й дос­та­ва­лось курці. Її би­ли по спині, аж во­на при­сi­да­ла, ви­га­ня­ли на­зад у сi­ни i кля­ли:

–  Бодай ти здох­ла, трик­ля­та.

Краще б зак­ля­ли ба­бу. Мо­же б, ско­рi­ше по­мер­ла.

Мiркувала щось ба­ба. Дня­ми й но­ча­ми, по­тай, са­ма. Плям­ка­ли гу­би, очi ди­ви­лись уг­либ, ус­та скла­да­лись до сло­ва i не­рi­шу­че млi­ли. Ча­сом шеп­та­ла: «Си­ну!» - i за­раз бо­яз­ко мовк­ла та ог­ля­да­лась, чи не по­чув. То­дi зне­си­лені ру­ки і но­ги пок­ри­ва­лись кап­ля­ми по­ту і до со­роч­ки лип­ли, а ба­ба ле­жа­ла, як не­жи­ва.

Нарештi пе­ре­мог­ла­ся:

–  Сину!..

Вiн щось ла­тав i, пев­но, не чув.