Оповідання

Коцюбинский Михаил Михайлович

–  Потапе!

–  Чого?

–  Ходи сю­ди.

–  Чого там?

–  Сядь ко­ло ме­не.

Вiн не­хо­тя звiв­ся i сiв на ла­вi пiд мис­ни­ком.

Великий i мок­рий чо­бiт сто­яв у неї пе­ред очи­ма, пок­рив­ши тiн­ню об­лич­чя.

–  Пора вми­ра­ти.

–  Знов кли­кать по­па? Ка­за­ли - вмру, вмру, а тiльки гро­шi дур­но од­дав по­по­вi.

Потап дра­ту­вав­ся i не ди­вив­ся на неї.

–  Ех, ба­бо… ма­мо,- поп­ра­вив­ся вiн.

Жорстока склад­ка ляг­ла i зас­тиг­ла у нього мiж но­сом та бо­ро­дою, i щось нес­ка­за­не схо­ва­лось

в нiй.

–  Не тре­ба по­па. Бог грi­хам прос­тить i так. А от не мо­жу вмер­ти…

–  Чув вже. Ка­за­ли.

–  Забула за ме­не смерть… Не­ма ско­нан­ня… Хоч би ти до­поміг.

Баба за­во­ру­ши­лась у своїм ле­го­ви­щi. Він чув, як стук­ну­ла кістка но­ги об кістку, як яду­ха за­шипіла у гру­дях,- i во­ро­жа за­ну­да гру­бо вир­ва­лась з гор­ла у нього:

–  Ну?

Але ба­ба ле­жа­ла вже ти­хо i спокійно щось го­во­ри­ла до се­бе, на­че крізь сон: -…Взяв син луб­ки, пок­лав ста­ро­го та й одвіз у про­вал­ля…

Потап підняв бро­ви.

–  Що ви ска­за­ли?

Але ба­ба оп­ри­томніла.

–  Я так… не­потрібна вже ста­ла, та й зай­ва. Ку­ток зай­маю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важ­ко зо мною, i мені важ­ко… Од­ве­зи ме­не в гай…

Він ще не ро­зумів, тільки ско­са гля­нув на матір.

–  Поможи, си­ну… од­ве­зи в гай… Те­пер зи­ма, швид­ко зас­тиг­ну… Хіба бабі ба­га­то тре­ба? Раз-два дих­ну­ла, та й вже…

Щось війну­ло на нього од тих чуд­них слів, на­че згад­ка про давній, за­бу­тий сон, що за­че­пив тільки мо­зок кри­лом i далі по­ли­нув.

Не хотів слу­хать, а слу­хав.

–  Гріха не бу­де… У гаю чис­то i біло… де­ре­ва - як свi­чi у церкві… Зас­ну, й про­ки­нусь, та й ска­жу: «Матінко бо­жа, не су­ди си­на, су­ди нуж­ду людську…». На те не зва­жай, що ска­жуть лю­ди. Як біда прий­де, де тоді лю­ди?.. Не­ма… За­ги­бай сам…

Мамине сло­во па­да­ло в нього, як зер­но в зго­то­ва­ну ни­ву; він чув се, i се пi­дiй­ма­ло у ньому не­щи­рий, чу­жий, роб­ле­ний гнів.

Нарешті встав з ла­ви i крик­нув сер­ди­то, більше до се­бе, аніж до неї:

–  Не верзіть каз­на-чо­го… дав бог жи­ти - пош­ле i смерть… Спа­ли б вже кра­ще.

А ко­ли світло зга­си­ли i об­ляг­лись, йо­го дум­ки за­би­лись по хаті, лi­ни­вi, спу­тані, темні, як клу­бок хмар, i лиш інко­ли щось яс­не їх роз­ри­ва­ло.

Бог?

Ти ди­виш­ся з не­ба? Ди­вись.

Злiснi й хо­лодні бу­ли ті проб­лис­ки дум­ки.

Гріх?

Вся зем­ля у гріху. Хіба йо­го го­лод не гріхи си­тих?

Він гнав од се­бе дум­ки, особ­ли­во про те, що ста­ра го­во­ри­ла. А ра­зом з тим, на­че на­пе­рекір, ви­ри­на­ло з пам’яті напівза­бу­те, про що чув він од ма­ми або од ба­би своєї, як ко­лись, у дав­ни­ну ще, діти вби­ва­ли батьків. Ви­во­зи­ли в ліс або на по­ле i там по­ки­да­ли, по­ки не прий­де смерть. На­що жит­тя ста­ро­му? Ста­ре му­сить вми­ра­ти, мо­ло­де жи­ти. Так все на світі. Ста­ре лис­тя спа­дає, мо­ло­де на­рос­тає. Зи­ма ги­не, як над­хо­дить вес­на, зер­но гниє в землі, ви­пус­ка­ючи па­рость. Так все ве­деться, відко­ли світ.

Нажилась ста­ра,

а вмер­ти не мо­же. Про­хає смерті - не дає бог. Хіба гріх по­мог­ти? І зно­ву щось тем­не пi­дiй­ма­ло­ся в ньому, як па­ра по­над гни­лим бо­ло­том, сти­ра­ло дум­ки, млоїло тіло i ви­га­ня­ло на чо­ло хо­лод­ний, сверб­ля­чий піт. Тьху! Тьху! Гос­по­ди бо­же! Жи­ву матір ви­волік з ха­ти…

Глибока ніч цілою ва­гою на­ля­га­ла на гру­ди та не да­ва­ла ди­хать, а дум­ки несміло знов ма­ца­ли мо­зок, во­ру­ши­лись і роз­гор­та­лись.

Згинь! Про­па­ди!.. Як бу­де, так бу­де… Що б лю­ди ска­за­ли? Лю­ди! Во­ни осу­дять. Ко­ли з го­ло­ду ги­неш з ма­ли­ми дітьми, ко­ли од біди виєш, як пес, ко­ли те­бе пе­че i крає - лю­дей не­ма. Не­ма на свi­тi страшнішої пуст­ки, як та, що зветься людьми. Лю­ди! Ха-ха!..

Потап не міг зас­ну­ти. Кру­тив­ся, здіймав го­ло­ву з ла­ви i по­си­лав ву­ха в ку­ток, під мис­ник. Там бу­ло ти­хо. І рап­том йо­му зда­ло­ся, що вже по всьому. Ма­ти в гаю, в хаті більше прос­то­ру, не­ма то­го стог­нан­ня, зай­во­го ро­та, не­ма вічної дум­ки, де взя­ти на по­хо­рон гро­шей. Йо­му аж лег­ше ста­ло.

Та ось зашк­ря­ба­ли ми­шi, за­товк­ли­ся під мис­ни­ком, i звідти оз­вав­ся нуд­ний, писк­ли­вий го­лос.

–  Ой, моя смер­тонько… де ти?

Встав пізно.

День був ти­хий, важ­кий. Сіре пе­ре­пов­не­не не­бо зду­ши­ло зем­лю, а по ній ла­зив ту­ман, як неп­ри­ка­яні душі.

Треба бу­ло во­зи­ти гній. І він во­зив, важ­ко сту­па­ючи біля са­ней, сам сірий, як за­гус­лий ту­ман, i все ди­вив­ся вглиб се­бе, де щось осіло за ніч i сверд­ло.

Чогось по­ки­нув ро­бо­ту ра­но, за­вид­на. Зай­шов у ха­ту, по­ту­пав мовч­ки i вий­шов. Ще раз вер­нув­ся, став біля по­ро­га, але не ди­вив­ся під но­ги. Щось хтів ска­за­ти - i не зна­хо­див слів.

Мати мов­ча­ла.

Тоді він ки­нув на зем­лю важ­ко, на­пiв­сер­ди­то:

–  Опам’ятались вже?

–  Що ка­жеш? Га?

–  Забули вчо­рашні дур­ниці?

–  Ох… по­мо­жи мені, си­ну…

–  Знов за своє?

–  Одвези в гай…

Тоді він рап­том присів на­ка­ряч­ки, наб­ли­зив до ба­би своє ли­це, аж на неї війну­ло га­ря­че ди­хан­ня, i за­шеп­тав швид­ко i з свис­том:

–  Кажіть, самі схотіли?

–  Сама.

–  Добре зміркуй­те: самі?

–  Сама.

Він різко звівся i сів за стіл. Хотів одріза­ти хліба, але не одрізав i знов пок­лав на місце.

Не ди­вивсь нi на ко­го, але чув доб­ре, що всі вже зна­ють.

Не зди­ву­вав­ся, ко­ли жінка спокійно ска­за­ла:

–  Треба літеп­ло гріти.

Значить, за­раз бу­дуть об­ряд­жа­ти ба­бу на смерть.

Тоді він бай­ду­же по­чав ди­ви­тись на ме­туш­ню.

Бачив, як діло­ви­то за­су­ва­ли у піч со­ло­му, як діти шеп­та­лись в кут­ку, на­че раділи, що «та­то од­ве­зуть ба­бу у гай», як ста­ра прос­тя­га­ла ру­ку з-під мис­ни­ка:

–  Сорочку чис­ту дістаньте.

–  А свічки, здається, не­ма в нас!..- дзвінко скрик­ну­ла жінка, i він поліз сам під об­ра­зи, де звик­ли хо­ва­ти верб­ну вос­ко­ву свічку.