Оповідання

Коцюбинский Михаил Михайлович

Враз при фіртці ка­лат­нув роз­би­тий дзво­ник. Еме­не здриг­ну­лась, мов злов­ле­на на га­ря­чо­му вчин­ку, і, за­був­ши на капці, про­жо­гом ки­ну­лась у сіни. Дзво­ник прох­рипів ще раз. То був знак, що над­хо­дить чу­жий муж­чи­на. І справді, лед­ве Еме­не встиг­ла схо­ва­ти­ся, як у двір увійшов її батько, ста­рий хаджі Бекір, в то­ва­ристві мо­ло­до­го різни­ка Мус­та­фи. З сим бо­гобійним різни­ком, що наскрізь про­пах­ся ове­чим лоєм, ста­рий хаджі вічно мав спра­ви, в яких бу­дучність Еме­не гра­ла не ос­тан­ню роль.

Саме в той мент ка­валька­да виїха­ла на най­ви­щий пункт до­ро­ги, і став­на пос­тать Сеп­та­ро­ва ви­раз­но ви­ри­су­ва­лась на тлі бла­кит­но­го не­ба. Хаджі Бекір гля­нув ту­ди, і йо­го очі блис­ну­ли з-під чал­ми. Він підняв ру­ку і, пог­ро­зив­ши нею в спи­ну провідни­кові, хрип­ли­вим го­ло­сом бурк­нув:

–  Кєпек!.. [1]

І,

сплю­нув­ши з огид­жен­ням услід ка­валькаді, він повів гос­тя на ве­ран­ду, ко­ли­ва­ючись на зігну­тих, як у рахіти­ка, та­тарських но­гах та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, за­ви­тою в білу чал­му. Та чал­ма, вкупі з білою дов­гою бо­ро­дою, на­да­ва­ла йо­му виг­ляд ста­ро­за­кон­но­го патріарха.

1

– Со­ба­ка (та­тар.)

Емене підгледіла ту сце­ну і по­чу­ла в серці об­ра­зу.

«Кєпек! За що кєпек?
– ду­ма­ла во­на.
– За те, що він не цу­рається гя­урів, з ни­ми їсть, п’є, го­во­рить? Ад­же й гя­ури вірять в Ал­ла­ха…»

Незвикла до ду­мок го­ло­ва її якось не­доб­ре пра­цю­ва­ла, за­те сер­це її чу­ло, що тут щось не так, що спра­вед­ливість не на батько­во­му боці, що Сеп­тар не має за со­бою ви­ни, не за­ро­бив пре­зирст­ва за свої вчин­ки. Во­на бідна невільни­ця, замк­не­на в тісних ме­жах сво­го подвір’я, в заґра­то­ваній, пильно сте­ре­женій від му­жесько­го ока жіночій по­ло­вині, - все ж та­ки ма­ла очі і ди­ви­лась ту­ди, вниз, на білі оселі се­ред розкішних гаїв, і не мог­ла не ба­чи­ти іншо­го, ніж їхнє та­тарське, жит­тя, не мог­ла не рівня­ти то­го жит­тя з влас­ним. Во­на, нап­рик­лад, ба­чи­ла там жінку - істо­ту вільну, то­ва­ри­ша - не ра­би­ню муж­чи­ни, жінку, до якої на­ле­жав, як і до муж­чи­ни, весь світ… Во­на ба­чи­ла, як та «невірна» жінка гой­да­ла­ся на човні, сміяла­ся, жар­ту­ва­ла з чу­жи­ми муж­чи­на­ми, як во­на гар­цю­ва­ла на коні або ла­зи­ла по го­рах та лісах, за­хо­ди­ла до ме­че­ту, мов до се­бе в ха­ту, тоді як во­на, пра­вовірна доч­ка Ал­ла­ха, не сміє пе­рес­ту­пи­ти й по­ро­га ме­че­ту, не­мов яке не­чис­те створіння… «Кєпек! Кєпек!» - об­ра­же­но ду­має Еме­не, і чує в серці жаль до батька, і чо­гось зітхає, і знов шайтан нашіптує їй грішні дум­ки, ка­ла­му­тить спокій!

А з ве­ран­ди, че­рез заґра­то­вані вікна, чут­но скри­пу­чий, мо­но­тон­ний го­лос батьків. Ста­рий хаджі, мо­же, сот­ний раз оповідає свою по­до­рож до Мек­ки. Ма­ти про­ки­ну­лась, бряж­чать філіжан­ки, пах­не ка­вою.

–  І прий­шли ми до Мек­ки, до Ель-Хо­ра­му, - тяг­не-скри­пить хаджі Бекір, - і за­па­ла­ло моє сер­це ве­ли­ким вог­нем ра­дості…

І враз яск­ра­во, мов пе­ред очи­ма, уяв­ляється Еме­не кар­ти­на, яку во­на ко­лись ба­чи­ла з ви­ног­ра­дин­ка і яка її сильно вра­зи­ла. Там, над мо­рем, під зло­тис­ти­ми від за­хо­дя­чо­го сон­ця ки­па­ри­са­ми, тан­цю­ють гя­ури. Мов різно­барвні ме­те­ли­ки, пур­ха­ють дівча­та по зе­ле­но­му моріжку, а хлопці підбіга­ють до них, обійма­ють отак впо­пе­рек, стис­ка­ють ру­ки… за­зи­ра­ють в очі і кру­тяться ра­зом, як зірвані вітром квітки… Співи, сміхи, ве­селі пок­ли­ки лу­на­ють по га­ях, а в Еме­не рос­те сер­це і го­рять очі. Мов за­ча­ро­ва­на, ди­виться во­на вниз. «Хіба гурії в раю ве­се­ляться отак з пра­вед­ни­ми», - шеп­че во­на і не мо­же відірва­ти очей від ди­во­виж­но­го ви­до­виська, не мо­же на­си­ти­ти­ся ним… Чу­до­вий об­раз при­нес­ла во­на тоді під батько­ву стріху, і той об­раз раз у раз ожи­ває в її уяві, і міниться, і грає бар­ва­ми.

–  І спо­до­бив ме­не ми­ло­серд­ний Ал­лах пок­ло­ни­тись Ка­абі і очис­ти­ти гріхи свої, діткнув­шись Ес­ва­ду… - скри­пить хаджі Бекір, і пок­рек­тує в од­повідь йо­му бо­гобійний різник.

Та Еме­не не слу­хає.

Очі її, як і дум­ка, блу­ка­ють десь по да­ле­ко­му безк­рай­ому мо­рю.

А во­но, не­вин­не і чис­те, як дівчи­на, в сліпу­чо-бла­кит­них ша­тах, з низ­кою перлів-піни на шиї, радісно осміхається до бе­ре­га, і пес­титься, і ту­литься до нього, не­мов ко­ха­юча істо­та. Да­ле­ко од бе­ре­га грає в морі та­бун ве­се­лих дельфінів: чорні пот­во­ри, мов ви­во­док чортів, вип­ли­гу­ють з гли­би­ни, пе­ре­ки­да­ються в повітрі, стрімго­лов пірна­ють в мо­ре і знов ви­ри­на­ють, щоб на­но­во роз­по­ча­ти ве­селі гри­ща.

А ще далі, де лиш око ся­гає, - не знать, чи по воді, чи по небі, - лег­кою тінню про­со­вується па­роп­лав з дов­жез­ним по­зад се­бе хвос­том ди­му, і розп­ли­вається в бла­китній да­лині,

і щез­не, як при­вид, як ма­ра… Мо­ре ди­хає; свіжий, со­ло­ний віддих йо­го ше­лес­тить лист­вою, пес­тить об­лич­чя, бадьорить гру­ди.

–  Емене! Кель мун­да!.. [2]– роз­ти­нається з подвір’я писк­ли­вий го­лос ма­тері.

Значить, гос­тя вже не­ма і мож­на вий­ти з ха­ти.

2

– Йди сю­ди! (та­тар.)

Емене вий­шла на пок­лик ма­те­рин і ма­ло не зва­ли­ла з ніг двох євро­пей­ок, що роз­мов­ля­ли з її матір’ю, оче­ви­дяч­ки не ро­зуміючи од­но од­но­го. Дівча­та щось по­яс­ня­ли старій на ми­гах, по­ка­зу­ва­ли на дім, на се­ло, але все на­да­рем­не: ста­ра не ро­зуміла, хоч ма­ха­ла го­ло­вою та уда­ва­ла, що ду­же доб­ре тя­мить, чо­го во­ни хо­тять. З бесіди, про­те, нічо­го не ви­хо­ди­ло. Спо­чат­ку гості бу­ли збен­те­жені, але, по­ба­чив­ши, що їх ста­ран­ня йдуть на­мар­не, ве­се­ло за­ре­го­та­лись. Се осміли­ло та­та­рок. Еме­не, яка досі ско­са пог­ля­да­ла на чу­жи­нок, підсту­пи­лась ближ­че і по­ча­ла ог­ля­да­ти їх з го­ло­ви до ніг. Очі в неї розбіга­ли­ся; все її ціка­ви­ло у тих не зна­них їй істо­тах. Спо­чат­ку во­на злег­ка смик­ну­ла од­ну з дівчат за оде­жу, а далі зва­жи­ла на руці важ­ку ко­су і, з зах­ва­том поц­мо­ку­ючи, про­мо­ви­ла:

–  Карош… ка­рош урус…

Ті сміялись і не бо­ро­ни­лись.

Цілком осміле­на, Еме­не прос­то на­ки­ну­лась на гос­тей: во­на гла­ди­ла їм ру­ки, ли­це й во­лос­ся, за­зи­ра­ла в очі, плес­ка­ла по пле­чах, ту­ли­ла до се­бе, розг­ля­да­ла й об­ма­цу­ва­ла кож­ну дрібнич­ку їх ту­але­ту. Поц­мо­ку­ючи та по­хи­ту­ючи го­ло­вою, во­на при­яз­но й пруд­ко белько­та­ла щось не зро­зумілою їм мо­вою. Ста­ра та­тар­ка теж не одс­та­ва­ла од доч­ки, і не­за­ба­ром євро­пей­ки опи­ни­лись не­мов у не­волі у ди­ких; во­ни по­ча­ли уже бо­яти­ся ко­ли не за цілість боків, то за оде­жу. Не ви­пус­ка­ючи їх з рук, та­тар­ки наз­но­си­ли їм уся­ких ла­сощів: час­ту­ва­ли їх кис­лим мо­ло­ком з бруд­ної по­су­ди­ни, свіжим інжи­ром та сма­же­ни­ми на овечім лою кор­жи­ка­ми.

–  Кушай, урус… ку­шай!
– прип­ро­шу­ва­ли во­ни і заг­ля­да­ли їм у рот.

Коли гості відійшли, Еме­не ще дов­го ди­ви­лась услід сміли­вим жінкам, що самі, без провідни­ка-муж­чи­ни, прий­шли з-над мо­ря і те­пер по­вер­та­ють на­зад, ні пе­ред ким не хо­ва­ючи сво­го гар­но­го об­лич­чя.

І знов Еме­не са­ма, і знов їй нуд­но. Во­на ни­кає по подвір’ю, без цілі забігає в ха­ту, скрізь шу­кає роз­ва­ги або яко­го діла. Та діла не­ма, а для роз­ва­ги у та­тарської дівчи­ни оден лиш ре­сурс - строї. На то­му й скінчи­ло­ся. Еме­не роз­че­са­ла й зап­ле­ла дрібуш­ка­ми свої чер­воні, як по­ломінь, фар­бо­вані ко­си, на­ки­ну­ла на се­бе но­вий ха­лат з див­ни­ми ара­бес­ка­ми і підпе­ре­за­ла­ся ко­син­кою так, що яск­ра­во роз­мальова­ний кінець її зак­ри­вав її фігу­ру, відповідно ети­ке­тові, зза­ду ниж­че ста­ну. По­то­му во­на на­че­пи­ла на шию своє ба­гатст­во - ряс­не на­мис­то з зо­ло­тих ду­качів, а на го­ло­ву на­ки­ну­ла ма­ленький фез, гус­то за­ши­тий мо­не­та­ми. Лег­ка чад­ра на плечі і чер­воні капці до­пов­ня­ли її ту­але­ту. Ли­ша­ло­ся ще на­рум’яни­ти ли­ця та звес­ти до­ку­пи фар­бою ду­ги брів. Ко­ли во­на бу­ла го­то­ва, то виг­ля­да­ла, як індійський бо­жок, і бу­ла ду­же за­до­во­ле­на з се­бе.

Та на подвір’ї, ку­ди во­на по­ва­гом вий­шла, ніко­му бу­ло ми­лу­ва­ти­ся кра­су­нею. Бідна дівчи­на зітхну­ла.

День уже гас. Бліде втом­ле­не мо­ре ліни­во хлю­па­ло в бе­рег. Кам’яні шпилі яй­ли ро­жевіли на небі, синій мо­рок хо­вав­ся по роз­па­ди­нах скель, а ліси по схи­лу гір чорніли, не­мов спа­лені.

Емене гля­ну­ла до­го­ри, на се­ло. При­ту­ле­не до гор­ба, во­но виг­ля­да­ло, як ве­ли­чез­ний щільник, пос­тав­ле­ний сторч. Ря­ди небіле­них хат з плос­ки­ми зем­ля­ни­ми покрівля­ми сто­яли оден над дру­гим так, що покрівля од­но­го до­му слу­жи­ла подвір’ям для дру­го­го. Се­ред лісу ко­ло­нок, яки­ми бу­ли підперті піддаш­шя, чорніли двері і вікна, не­мов вхо­ди до пе­чер, а ра­зом все те на­га­ду­ва­ло но­ри річних ластівок на кру­то­му бе­резі річки. По плас­ких покрівлях сиділа куп­ка­ми жіно­та та, мов різно­барвні квітки, зак­ра­ша­ла свят­ни­ми стро­ями сіре тло го­ло­го се­ла. Ста­ра ге­ну­езька баш­та, об­луп­ле­на й пог­ри­зе­на зу­бом ча­су, сто­ячи од­далік, грізно по­зи­ра­ла з ви­со­кості на та­тарське му­рав­лисько, що во­ру­ши­лось у її стіп. Еме­не наг­леділа врешті ко­го їй тре­ба.