Орлі, син Орлика
Шрифт:
Передчуваючи зле, юнак обійшов довкола будинку, присів біля штабеля дров, розгріб сніг біля крайнього цурпалка, відсунув убік дощечку, почав мацати у схованці…
Слава тобі, Господи, – там справді лежав малесенький шкіряний мішечок.
А в ньому – папірець!
Звістка від коханої…
Але…
Ні-ні, щось не те! Чомусь занадто товстим здавався на дотик лист у мішечку… Софійка погано знала грамоту (чи не насамперед Григорій сподівався виправити цей її недолік), тож зазвичай ледь-ледь викарябувала по декілька обнадійливих лагідних слів, а тут…
Обережно, аби не впустити листа у сніг, Григорій витягнув мішечка зі схованки, видобув з нього не один, а одразу три аркуші, розправив і почав роздивлятися у блідому місячному сяйві. Папірці виявилися списаними не дрібненькими Софійчиними кривульками, а широким впевненим почерком.
Що-о-о?! То це не від Софійки лист, а від самого Семена Півторака?! З чого б це дівчині видавати батькові таємницю схованки?.. Останнім часом пристаркуватий козак ставився до потенційного зятька не надто люб'язно. Воно й зрозуміло: адже Орлики бідували, як і всі вигнанці, – то чи настільки бажаною партією видавався Григорій для його красуні-доньки?! Жвава уява одразу ж підказала рішення: либонь, знайшов для Софійки іншого нареченого – не інакше!!!
Перед очима у Григорія потемніло, немовби ясен місяць раптом зник з небосхилу. Могутнім зусиллям волі він все-таки утримався на ногах, далі розрівняв аркуші паперу і почав читати.
Проте після прочитання перших же рядків у голові запаморочилося…
Тільки цього разу не від ревнощів…
Ось що було у тому листі:
САМОЗВАНОГО ГЕТЬМАНА ВИЛУПОК
І ЖИДІВСЬКИЙ БАЙСТРЮК!
Якщо читаєш зараз це, то нарешті знаєш, як я тебе, сучого сина, зневажаю й ненавиджу. Знай же, що я був проти, коли козацька рада у Бендерах обирала підступного твого батька гетьманом. Так, підступного – бо завдяки лише улесливості й омані підкрався він до справжнього нашого гетьмана, до величного Івана Мазепи, засипав його нечестивими грішми, нажитими гендлюванням. Ліпше би обрали гетьманським спадкоємцем Мазепиного небожа – ясновельможного Андрія Войнаровського, та Пилипко Орлик медоточивими вустами своїми патякав, патякав, от і переміг! А до того ж нечестивим гендлярським золотом розкидався на всі боки – а де тепер у нього, та й у козаків, золото отеє?! Розтануло і спливло, немовби сніг навесні. Інакше й бути не могло, якщо нечестиві грошики нажиті в союзі з клятим дідьком…
Знай же, байстрюче, якщо не відаєш досі: дід твій Павло Герцик був голотою навіть серед чортового жидівського племені, торгував на базарі у Полтаві цвяхами. А коли побачив, що швидше цвяхи ті гризти розпочне і з голоду подохне, аніж з тої торгівлі прогодується – підступно вихрестився у чесну віру християнську сам, всю сім 'ю свою чортову вихрестив, хутко розбагатів на оборудках з козаками, вибився аж у полковники, а всіх своїх вилупків поприлаштовував із вигодою у чесні православні родини. Бо недарма люди кажуть: жид ні оре, ні сіє, а лиш обманом жиє – отак і дід твій чортів повівся.
І з курвою Танькою своєю Герциківною швиденько окрутив, треклятий, безталанного плюгавого писаря Пилипка, після чого той одразу втерся у довіру до Мазепи, хоча талантів не мав ані з гулькин ніс. А всі його таланти миттю з 'явилися завдяки лиш тому, що через перехрещену відьму Таньку спізнався із самим Луципером.
А що ж тепер? Завів усіх чесних козаків, яких покійний гетьман Мазепа залишив під його рукою, аж до самої Швеції та й покинув тут подихати з голоду – повівся, немов нечиста свинота. А щоби вже ніхто не міг нічого вдіяти – перекинувся на гаспида з роздвоєним отруйним жалом замість язика, видав колишнього свого кревного брата і справжнього гетьманського спадкоємця Андрія Войнаровського московським собакам [6] , які схопили цього достойного лицаря і вже, либонь, живцем розшматували у нечестивому своєму Петербурзі.
6
За рік до описуваних подій, у 1716 році, агенти російського генерал-прокурора Ягужинського викрали у Гамбурзі племінника гетьмана Івана Мазепи Андрія Войнаровського й доправили його до Москви (див. Хронологічну таблицю). Войнаровський у цей момент виконував чергове доручення гетьмана Орлика, але захворів, чим і скористалися московські агенти.
Отже, лишається єдине з двох: або тут, у Стокгольмі, із усією сім єю Богові душу віддавати – або ж кинутися в ноги московському цареві Петру і принижено благати про милість до нас, підло ошуканих самозваним гетьманом Орликом. Вибираю останнє, на тому проклинаю день і час, коли повірив цьому запроданцю нечестивого племені. Спізнався з вами писар Пилипко, завів усіх козаків на чужину – тут ваші могилки дощиком розмиє, вітерцем розвіє так, що й видко не буде. Недарма ж бо кажуть люди: ні одного перехриста могилки не видно! А з ким поведешся, від того й наберешся… Отак і вір вашому чортовому племені!
І ти, немічний плюгавче, писаря Пилипка і курви Таньки син, теж тут іздохнеш, немов пес шолудивий. А непереможним левом тобі, писарчуку-псарчуку, ніколи не стати – бо жид жидом завсегда смердить. На тому тебе проклинаю, як і свій колишній намір породичатися з христопродавцями. Добре, що в останню мить проздріли засліплені очі старого козака! Тепер тобі, блазню, не видіти Софійки моєї, як поспилюваних рогів луциперових на тімені твоєму.
Сподіваюся, не до нечистого католицького, а до чесного православного Різдва будемо вже на рідній землі стояти і Бога молити, щоб покарав Він усіх вас, паскуд, і щоб ви усім скопом якнайшвидше одправилися у самісіньке пекло з чортами – братами вашими, у казанах із смолою кипіти, на розжарених сковорідках голими сраками скакати і на приску тропака танцювати! Ніколи я не мав віри до вас, вихрестів, – але вам, покручам паскудним, вірив славетний гетьман Мазепа, доводилося коритися. Хотів жити з вами у злагоді, навіть лихий мало не підбив породичатися з вашим нікчемним племенем. Але тепер – не вийде!
Проклинаю вас. Щоб ви не діждали, хай усім вам на тому грець!
Писано справжнім козаком і чесним християнином Семеном Півтораком у шведському стольному місті Стокгольмі, у падолисті [7] 1717 року від Різдва Христового.
Григорій знов і знов перечитував ганебне послання, по декілька разів поспіль вдивлявся у кожне образливе слово… хтозна навіщо!
7
Листопаді.
Можливо, його надзвичайно вразила та обставина, що, шукаючи у схованці вісточку від коханої нареченої, натомість знайшов там… оце?!
І головне – за що?!
Як пояснити несамовитий напад люті, під впливом якого тільки й можна написати щось подібне?! Хіба що у старого в голові запаморочилося від тутешнього нудного, безпросвітно-сірого життя, не інакше…
То як тепер вчинити?! Може, викликати на смертельний двобій і, перш ніж перерізати його горлянку, змусити вибачитися за кожне брехливе слово?! Аякже, шукай тепер вітру в полі!..
Можливо, спробувати наздогнати його не заради помсти, а лише щоб повернути наречену свою Софійку?! Може, дізнавшись про дохідне місце на королівській службі, Семен Півторак отямиться, вибачиться, відпустить дочку до нього… Та якщо дівчина виказала батькові потаємну схованку, то, швидше за все, розлюбила свого Грицька… повірила кожному слову облуди!..
То навіщо ж читати й перечитувати… зберігати у пам'яті все це…
Це!..
Це!..
Насилу Григорій отямився. Справді, не стояти ж на задньому дворі давно спорожнілого будинку – бо так і замерзнути недовго: грудень все ж таки!