Осінні новели
Шрифт:
– Хоч би ж ви й мені сказали, про що ви в тій книжці читаєте?
А той Андрійко безталанний - він змалку на серце чуткий - розгорнув він тую книжку, кличе матір:
– Ось сядьте отут коло мене...
Та як вчитає-вчитає з неї, як у золоту сурму засурмив:
Чи ми ще зійдемося знову? Чи вже навіки розійшлись?..Так і облили
– Бачу я, діти, що знову буде хата моя сиротою. Куди ж помандруєте?
– Поїдемо, мамо, учитись.
– І Андрійка берете?
А він скривився, сірома, та ніби в докір:
– А хіба уже як мені, то й вік ходити з темними очима?
– Та як на мене, то хоч би і всі учились, тільки за що, діти?
Обізвався старший:
– Не журіться, мамо,- іде правда на землю. Всі бідні будуть учитися, хто хоче, без плати.
Зітхнула:
– Не-е буде сього, діти, мабуть, поки й вашого віку!
– Буде!
– аж очі заблищали.
Дівер був у вдови - брат покійного чоловіка, багатий. Худобу мав, поле. Високий такий, завидющий, сухий дід. Сам сивий, а очі чорні, як у цигана - ненажерні, мстиві. Почув, що всі вдовині сини їдуть до науки, затурбувався: боявся, щоб справді братової злидні не вийшли в люди.
Раніш у хату, було, не нагляне - тепер прийшов; постеріг, коли не було синів у хаті, заходить:
– Що це ти надумала, братово! Чи з твоїми ж злиднями дітей учити? Нащо воно тобі? Давай в найми - хай учаться робити.
– Знають, брате, вони тих наймів. Добре вони сидять їм у печінках.
– А ти на легкий хліб хочеш їх вивести? Ой, дивись, не вгадаєш!
– І почав: - Знаєш, які тепер часи? Ця воля недовга буде! Гляди, щоб замість легкого хліба з великого розуму в острог на казенну пайку не попали!
Аж розсердилася мати:
– Чи попадуть там, чи ні, а ти вже крячеш над дітьми, як чорний ворон.
Почервонів, розсердився:
– Я до тебе по-доброму, а ти так до мене? Як ти така, покладу гнів на тебе до самої смерті і на поріг до тебе не ступлю. Не ходи й ти до мене!
– Не бійся, брате, не оббивала я до цього тобі порогів, не буду й тепер.
Пішов.
Пороз’їздились, як і не було.
А як од’їжджали, оставили з того сумного селюка, що в книжці, на стіні малювання.
– Оце вам, мамо, щоб не самі були в хаті. Змалку рідного ми не знали, то буде оцей нам за батька. Він нас розуму навчає і на стежку ставить.
Осміхнулась мати, розглядає:
– Бач, якого знайшли собі!..
Та й заквітчала і в рушник прибрала.
Зима морозна, люта. В хаті холодно, вікна понакипали.
Лежить мати на холодній печі,
Не дотримав дівер слова - зайшов.
Не розважати чи допомогти - суму та жалю нагнати.
– Що, невісточко, пануєш? Маєш три сини, як соколи, а сама в холодній хаті кригнеш? Ге! Думала - гроші будуть слати, аж і вісті од їх немає. Може, де сидять уже? Тепер недовго.
Ходить по хаті та все бистрим нелюбим оком на стіну, де той портрет висить, позирає. Наостанку не витерпів:
– А це нащо повісила? Бач, ще й у квітки прибрала! Було кого прибирати. Та це ж той острожний, що по тюрмах все життя волочився. Це ж ледащо всесвітнє. Не хотів робити - тільки людей бунтував. Спали! Або давай я спалю.
Стогнучи, обізвалась:
– Хай висить. Не руш!
– Ой, дивись, щоб і тобі чого не було за його! Думаєш, подивляться, що стара?
– Дарма! Мені буде, не тобі!
Розсердився:
– Тьху на твій розум! Ну, лежи ж!
Пішов.
Поки був у хаті, держалась. Пішов - заплакала:
– Сини мої, сини Коваленки, нащо ж ви мене покинули, стару!
Не чуть, та й не чуть...
Минула зима, прийшла весна, літо приходить. Аж так, пішли чутки: почали людей у тюрми брати.
Болить материне серце - віщує щось. До ворожок - а ворожки, старі відьми, теж щось чують - всі в один голос: «Недобре, сестро, випадає твоїм синам, та й не одному, а всім».
А дівер ходить поміж людьми, серце матері крає:
– Не іначе, як сидять. Усіх таких беруть - і їх позабирали. Ге! Вони думали, що це так уже і буде їхнє зверху. Не так виходить!
Накрякав старий ворон. Рано восени, ще не впало з дерева листя, як грім, прилетіла в село до матері звістка: «Рятуй дітей, стара чайко, бо гинуть!..»
Один село проти пана поставив - сидить у Києві, другий не пішов цареві служити - посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у лікарні, помирає.
А пишуть про цеє не самі вони, пише дочка Маруся та, пишучи, разом і свою долю проклинає: «Краще втопитись, чим піти бідній за багатого». Просить-благає - провідайте!
Стрепенулась мати, продає одежину, продає полотно. Полетіла, як чайка.
Вік прожила, по світах не бувала, на старість довелося...
Їхала до Катеринослава - завернула дочку провідати.
Якраз у час попала: сидить дочка коло столу заплакана, марна... Побачила матір, на плече впала, ридає:
– Матінко, рідная, пропав мій вік!
– А що, може, б’є?
– Нівечить і б’є мало не щодня!
Розповідає: раніш іще не так, а це як забрали братів, жити не дає: брати твої вороги мені, і ти мені ворог. А це був мені од Максима лист, хотіла якого рубля послати. Побачив - бив. «Не смій, сяка-така, тим босякам грошей слати!»