Осінні новели
Шрифт:
Оце тобі й увесь світ широкий - од стіни до стіни!
І здається, що нема вже на світі ні сонця, ні радощів, ні сміху.
І схне серце, гаснуть надії, вмирають бажання...
Лист - коротенький, листівка.
На їй - штемпель далекої, чужої тюрми. Хто там у мене знакомий?
– дивуюсь.
Читаю підпис - нічого не говорить: може, знакоме що, а може, й ні, не пригадаю. Рука - чужа. «Дорогий товаришу,- мені з дому написали, що ви теж у неволі. Кріпко-кріпко стискаю вашу руку! Мені поки що не пишіть - я на пересильній. Адміністративно на три роки в Нарим!..» Читаю - чимсь свіжим,
– Хто б же воно?
«Гора з горою не сходиться, може, стрінемось коли-небудь». Далі дрібненько дописано: «Отоді вже, мабуть, скажу вам «щось гарне».
Немов сонце за гратами засвітило. Не можу радість сховати. Підходять товариші, осміхаються чогось теж, приглядаються до мене:
– Що, на волю? На поруки?
Куди там - краще!..
Дзвеніли кайдани, лунали прокльони, стогнали-гули пісні про неволю, гриміли замки - нічого не бачу й не чую. Ходжу, як обмарений, осміхаюсь... І чую - одживають десь у грудях свіжі струмочки, підводяться зів’ялі надії.
Потім зразу немов хто гарячою крицею торкнувся до заснулого серця - і, як пожежа, спалахнули бажання, загорілася туга за волею - гостра, як ніж.
Жить!..
І знову - старенька комора осміхається із зелення, як дитина з-під великої шапки.
Очунюю потроху, ходжу з палицею по городу, по садочку, спочиваю на старому ліжку в коморі. Здається, що вчора я тут вилежувався з граматикою...
Шелесне бур’ян за коморою - легенько тьохне в грудях.
Легенько, бо зразу зітхнеться: немає Мотрі, та казали, що й не буде: поховали Мотрю десь в Наримському краю.
Замість неї часто одвідує мене стара Петриха, учащає, як колись, бувало, дочка.
Прийде, принесе свіжої малинки в полумиску, коло мене поставить, сама сідає на ліжку скраєчку.
– Наснилася мені цеї ночі знову,- почне, бувало,- що й досі ходжу, як у тумані.
І почне розповідати новий про дочку сон. Далі знову про те ж:
– Ні, коли б таки так її, сердешну, не били, де б у неї ті сухоти взялись? Приїхала, як рожа повна.- І я вже в котрий раз слухаю, хвилюючись, про те, як приїхала Мотруня в гості, як на другий день налетіли в хату жандарі... Саме в хаті топилась піч, почала, моя голубка, в огонь якісь листи кидать... Побачили - за косу, та об землю, та чоботищами в груди... Сусіди плачуть, а їм нічого, звели закривавлену, нагаями погнали... І що то за люди, що немає у їх краплі жалю...
І Петриха втирає краєчком хустини старі очі.
Чим її розважиш? Починаю рвати серце їй і собі.
Я починаю говорити їй, як звірі-люди, не кохавши, ночами не встававши, взяли чужу дитину, побили, покартали, присудили в чужу чужину. А як чужу кров судили, то материного серця й не питали. І лежить частка материного серця десь далеко за ріками, за городами, за чужими країнами, засипана чужою землею. І мало там сонця, там сніги біліють, і гудуть там днями й довгими ночами одвічні бори. І ніколи сніги не розтають там, і вітри не одвівають.
І сумно, і далеко линути туди материній думці темної ночі до дитини на розмову...
Слухає Петриха, очей не зводить, а в очах - сльози стоя-нами.
Далі помаленьку бере в руки хусточку, до очей підводить.
– Ох, чужа сторона - гірчицею
Плаче.
А в мене збудилася вже своя туга, гірка іронія, така суха та пекуча...
...Гора з горою не зійдеться... Так, не зійдеться гора з горою, та прийде ж колись та година, що хоч пилинку, хоч суху билину через степи, через байраки од одної гори до другої буйним вітром занесе, а з тії чужини не буде вже звістки, поки й світа сонця, поки дня і ночі...
Кажуть - щастя... доля... воля...
І гасає людина по світу, спотикається, плаче, радіє - шукає його по світу: коли жити, то тільки в щасті... Коли здобувати, то тільки волю...
Далі скажуть йому: тебе одурено, щастя - примара, його немає на світі. Ні щастя, ні волі!..
В плач! У галас! Не поможе.
Пожуриться-пожуриться та, забувши про те щастя, почне собі кувати таку-сяку долю. Так, аби котиться в світі, як те покотиполе. Мандрує, світ розглядає - і добре йому: сонце світить, вітер повіває. Притомилося - прип’ялося до верби в дорозі та й спочине; десь сопілка грає - послухає, осміхнеться, пожуриться разом із вербою, дивлячись як лист з неї сипле, попрощається та й покотить далі. А настигне ніч та негода серед голого степу, отоді постережися, покотиполе, бо нема тобі затишку! І виллють на тебе хмари свої дощі всі до останньої краплі, за довгу ніч навтішається досхочу тобою вітер лютий, аж поки те сонце блисне.
А припече сонце - то знов радіє на широкий світ.
І любо йому, що ніхто у світі не знає, як сікло його темної ночі дощем холодним, як глушило громами, блискавками палило. Що ніхто не бачив, як тремтіло воно під грізними вітрами, вчепившись десь на ріллі до чорної груди холодної. Других - нема в світі радощів...
Так прилине ж щось пізно осінньої ночі, розбудить, засмутить, спокій зруйнує.
Скаже: і щастя є на світі, і радощі, і доля, і воля!
Мара, омана нічна!..
«Ні, єсть! Єсть!
– криком кричить у грудях серце, тремтить.- За мурами, за морями, украдене - тільки єсть! Шукай! Питай! Змагайся! Однімай! Розбивай мури!»
І не береться сон - ходжу, картаю себе думками, розважаю згадками.
А до вікна припадає гілля - тужить, побивається своїми жалями. Хмари в небі, як хвилі - вирують, вергають валами; горить між ними місяць, як вершок золотої скелі серед моря, горить, бризками сипле.
А вітер ганяє, а вітер гасає - шматує, ламає те бідне, обшарпане дерево, безвісти листя односить.
Утомиться, притихне на часинку, далі зашумить, загуде люто-люто; брязне гіллям у шибку, ніби шпурне мені межи тихі стіни оберемком нових спогадів, свіжіших жалів.
На тобі добро твоє, втішайся та збавляй ночі довгої, осінньої.
ВІТЕР
Кругом гуде осінній вітер, і в моїй кімнаті, як у млині. У вікно видно: угорі шастають білі хмарки. Мов стара срібна підкова в розкопаній могилі, мутно сяє в хмарках місяць. Під вікнами кружить сухий лист, аж курить, і увижається в імлі, що на вітах сидять, вимазавшись у сажу, поети-пустуни, зривають сухе з дерева листя і грають, як у пищики.