Останній рейс
Шрифт:
ДОДОМУ ЙТИ НЕ МОЖНА
До деякої міри Чернушкін заспокоїв Тетерю. Може, й справді всі його тривоги і побоювання даремні? П'ятсот карбованців під ногами не валяються. Навряд чи Сахнові доводиться щодня одержувати такі великі гроші. А чого ревізору боятись? Адже про дописки знають лише вони вдвох. В найгіршому разі, коли рознюхають, розкопають, на місці Сахна завжди можна викрутитись: «Винен, не помітив»… Судити за це не будуть, лише покартають. А грошики в кишені… Ех, йому б ревізором! Він би вже розгорнув
Важко сплигнувши з автобуса, Тетеря поволі йшов додому, на Другу Дачну. Сонце припікало, і після крутого підйому у нього пересохло в роті. Він зупинився біля кіоска випити кухоль пива. Хтось смикнув його за рукав. Тетеря мало не похлинувся… Це була приятелька дружини, тьотя Паша. Неохайно одягнена, крихкотіла жінка непевного віку з гучним, різким голосом, вона разом з дружиною Тетері перепродувала овочі на базарах. По-змовницькому підморгнувши, тьотя Паша потягла його в провулок. Насторожено озираючись на всі боки, скоромовкою вона зашепотіла, що до нього нагрянула міліція.
У Тетері запаморочилося в голові, ноги налилися свинцем, і він насилу доплентався до лавки. Паркан, дерева, будинки втратили свої обриси і розпливлись, наче в тумані. Звідкілясь здалеку долинав свистячий шепіт.
— Не переживай, лебедику, все якось обійдеться… Вони, гаспиди, мене не раз ловили. І навіть обшук робили… Катю не арештують, не турбуйся. А гроші, гроші, питаю, надійно сховані?
Напружуючи сили, Тетеря ледве підвівся.
— Спасибі, тьотю Пашо… Спасибі…
— Та чого там! Свої люди. Додому йти не поспішай. Повештайся де-небудь, а ввечері навідайся до мене. Знаєш, де живу?
Тетеря хитнув головою.
— Постараюсь довідатись, що і як…
Щохвилини озираючись, Тетеря глухими завулками подався було за місто. І вже потім, трохи заспокоївшись, зміркував, що краще загубитись серед людей в центрі.
Сумнівів немає: ревізор повідомив міліцію про підроблені накладні і про хабар. П'ятсот карбованців на вітер кинув. Сам винен. Поскупився. Треба було сунути Сахнові не п'ятсот, а дві тисячі… три… Або навпаки: Сахнові ні копійки, а самому взяти свої вісім^тисяч і чкурнути якнайдалі. Спробували б його знайти: їздив би з одного міста в інше. З України на Далекий Схід, звідти в Грузію, з Грузії в Прибалтику, потім в Середню Азію, в Сибір… Вистачило б років на три… Адже спочатку так і думав, а потім нечистий поплутав, на хабара поклався. Гаразд, ризикуй. Але навіщо ж вдома залишати облігації та ощадні книжки?! Навіщо?! Що заважало покласти їх у кишеню? Кишені б не порвалися, а гроші при ньому… Щоправда, сховано на совість, але при собі надійніше… Узяв два квитки на літак і… А навіщо два? Жінка в такій справі лиш зайвий тягар. Два квитки, два місця в готелі, два обіди… Взагалі подвійні витрати…
Тетеря гірко посміхнувся: пустився в фантазію. Зараз треба думати про свою шкуру. Добре, що в таку важку хвилину він не один, у нього є надійні друзі, з якими можна порадитись. Вони допоможуть, не покинуть у біді. Адже він для них старався… Скільки заробили на ньому! Кожен дасть ну хоча б сотню. Па якийсь час вистачить, а там він підшукає, місце, кудись стане на роботу, не пропаде. Паспорт при мім… Паспорт паспортом, але ж до рук міліції потрапить сімейний альбом, а там його фотокартки… По них враз розшукають.
«Перш за все треба поголити голову, — вирішив він. — Руде, помітне…» Тетеря зайшов у першу-ліпшу перукарню, що навернулася на очі, і, очікуючи на свою чергу, забився в куток, затулившись газетою. Раптом він здригнувся, наче його батогом хльоснули. «Та вже ж, видно, фотокартки роздали!.. І агентів усюди розіслали». І, глибоко насунувши кашкета на лоб, як ошпарений, вискочив на вулицю. Він би побіг, куди очі світять, але це викличе підозру… Купити парик? Можуть запідозрити: для чого він йому раптом потрібен?
Пофарбувати волосся, як фарбувала жінка? Потрібна спеціальна фарба. А її продають лише в аптеках. Там теж людно…
«Спробуй знайди вихід… І чого в мене завжди так виходить, що кожна дрібниця — світова проблема?.. Стривай, стривай!.. Десь тут поблизу працює Едуард. — Тетеря завернув у під'їзд і почав пригадувати. — От пам'ять! Адже на минулім тижні там був з Поніманським… Здається, перукарня напроти магазину «Грампластинки». Еге ж, так воно і є. Звідси рукою подати. Аби тільки Едуард працював сьогодні…»
Едуард, на щастя, був у перукарні і, що найголовніше, сам. Він упізнав Тетерю і, підхопившись з крісла, послужливо зігнувся навпіл. Намиливши голову клієнтові і спритно орудуючи бритвою, Едуард без угаву торохтів про погоду, про останні моди і, нібито між іншим, витягнув з кишені целофановий пакуночок з нейлоновими шкарпетками.
— Подивіться, яка розкіш! Англійські! Зверніть увагу на оригінальну розцвітку — чорне з оранжевим. Шик-модерн! — прицмокнув він язиком. — Прані разів два — не більше. Точнісінько такі у неділю я влаштував Михайлові Семеновичу… — Його прищувате обличчя розпливлося в улесливій усмішці. — Моє слабке місце: люблю робити приємне хорошій людині.
Тетеря скривився.
— О, не турбуйтесь, вони коштують справжню дрібницю — всього п'ятірку. Повірте, я їх завжди збуду за червінець, але просто немає бажання віддавати будь-кому.
— Шкарпетки мені не потрібні, —процідив Тетеря. — Цим обноскам гріш ціна у базарний день. І не до них зараз. — Але від Едуарда не так просто було відкараскатись… Він розходився і не помічав пригніченого стану Тетері.
— Є галстуки! Один кращий за інший. Очей відірвати не можна! Симфонія! — умовляв він, — Американські і французькі.
— І галстук не потрібен.
— А валюта? — довірчо стишив голос Едуард, хоча в перукарні, крім них, нікого не було. — Такий товарець теж є в моєму синдикаті, — задоволений власним дотепом, хихикнув. — Ми завжди прислухаємось до запитів клієнтури. На ваше щастя, сьогодні один чоловік підкинув мені дві швейцарських десятифранкових бумажки… Чи вам золото? Є одна десятка, як кажуть, колишньої Російської імперії. Але, я гадаю, для нас з вами це не так важливо. Адже вірно? Золото, як сказав один римський імператор, забув тільки який, не пахне… Мені з цього не заробіток — мізерія, хіба на кіно.