Останній рейс
Шрифт:
Із дзеркала на Тетерю дивилася змарніла жалюгідна людина з переляканими очима. Тетері до сліз стало шкода себе. І тут поруч в дзеркалі він побачив нахабну, самовдоволену фізіономію Едуарда. Несподівана зненависть сповнила Тетерю.
«Морда в трюмо не вміщається, а він у перукарні огинається… В кіно зібрався, а я не знаю, де голову на ніч прихилити… Ні домівки, ні грошей, нічого не лишилось, все пішло прахом, а він в кіно… Я тебе провчу, я тобі кров зіпсую. Пам'ятатимеш, сучий сину, Тетерю!..»
—
Едуард передбачливо замкнув вхідні двері на ключ, вивісив табличку «Перерва на обід» і покликав Тетерю в підсобку. З кишені піджака він вийняв футляр з-під годинника, в якому лежали два швейцарських банкноти й загорнута в цигарковий папір золота десятка.
— А галстуки?
— Зараз, зараз. Одну хвилиночку. — Едуард нахилився до тумбочки, відсунув вбік флакони одеколону, пляшки шампуню, тюбики з кремом, дістав коробку з галстуками. — Будь ласка, вибирайте… Вам личить, по-моєму, оцей абрикосовий… І візерунок що треба.
— А ви знаєте, де я працюю?
— Певно, з Поніманським… На «Спартаку».
— Звідки це ви взяли? Поніманський казав?
— Ні, але я так гадаю.
— От і домилились. Я… — Тетеря напустив на себе поважний вигляд, — слідчий прокуратури.
Едуард розгубився. Жартує Тетеря чи говорить серйозно? Але про всяк випадок запобігливо усміхнувся, його усмішку можна було розцінювати і як повагу до високого чину клієнта, і в той час як захоплення оригінальним жартом.
— Ви не посміхайтесь, — суворо промовив Тетеря. — Я, як представник влади, зобов'язаний тебе затримати і відправити куди слід. І забрати, — ткнув він пальцем на десятку, на франки, на шкарпетки і галстуки, — докази.
Очі Едуарда по-злодійському забігали в усі боки, на щоках виступили червоні плями. Хто б міг подумати, що Поніманський здатний підкласти таку свиню?! Знайшов кого привести, з ким познайомити… Він силкувався щось сказати, але спазми здушили горло і вирвалися лише якісь нерозбірливі звуки. Нарешті він трохи оволодів собою.
— П-п-пробачте… П-перший раз… Б-біль-ше не буду…
Тетеря зловтішався і на хвильку забув, в якому становищі сам знаходиться.
— Я поспішаю. Збирайтеся, громадянине. Слово «громадянин» Тетеря особливо підкреслив.
— Може… Пробачте… — забелькотів Едуард. — Я… я в боргу не залишусь… Я віддячу.
— Вивертай, що там у тебе в кишенях, — підганяв Тетеря. — Швидше!
На тумбочці з'явилися складаний ніж, записна книжка, хусточка і гаманець.
— В гаманці теж валюта? — навмисне грубим голосом спитав Тетеря.
Едуард запобігливо висипав усе, що там було. Тетеря полічив — 53 карбованці 65 копійок.
— Ну що ж мені з тобою робити? — скривив рота Тетеря. — Що?
Едуард заметушився.
— У мене є виручка… Шість карбованців… От ще годинник… На двадцяти каменях.
— Ну, гаразд… Де там у тебе годинник і виручка?.. Срібні гроші можеш залишити собі… Не подумай скаржитись — гірше буде, — пристрашив Тетеря, розпихаючи по кишенях франки, галстуки, десятку, шкарпетки, годинник, гроші… Не погребував він навіть складаним ножиком та гаманцем.
ОБШУК
Разом з двома понятими Шовкопляс і молодий лейтенант Сергієнко зайшли в садибу до Тетері.
— Ми з управління міліції, — відрекомендувався Шовкопляс дружині Тетері. — Ось ордер на проведення обшуку. Ознайомтесь.
Ворушачи побілілими губами, вона поволі прочитала і, не промовивши жодного слова, повернула ордер.
— Перш ніж приступити до обшуку, — попередив Шовкопляс, — пропоную здати зброю, цінності і гроші.
— Зброю? Гроші? Про що ви говорите? Совісті у вас немає! Це на нас сусіди із злості наказали. В шматкові хліба собі відмовляємо, своїм горбом і потом, все надбали! Гроші вимагаєте?! От усі наші гроші! — вихопивши з кишені фартуха гаманець, вона шпурнула його під ноги Шовкоплясу.
— Якщо й надалі ви дозволятимете собі такі вихватки вас виведуть звідси. Підніміть гаманця.
Голосно схлипуючи, Катерина виконала наказ.
— Отже, зброї, цінностей і грошей немає? — повторив своє запитання Шовкопляс.
— Ой лишенько мені! Скільки можна терзати? Що за люди?! Я ж сказала — нічого в нас немає. Дивіться… Все одно не повірите. Шукайте…
… Кульбич, що приїхав. з фабрики, застав Сергієнка і Шовкопляса в найбільшій кімнаті особняка, яку хазяйка гучно величала залом. Вони вже встигли оглянути коридор, веранду, підвал, ванну кімнату, кухню і спальню. Кульбич викликав Сергієнка на подвір'я. — Беріть машину, відвезіть підполковнику
Луговому особисту справу Тетері і передайте, що в поліклініці його не було, і що я залишаюсь тут. Може, він прийде додому.
Коли Кульбич повернувся, Шовкопляс оглядав громіздкий, почорнілий від часу буфет. Швидко і акуратно переставляв він тарілки, кришталеві вази, блюдечка, салатниці, відкривав кришки численних масничок, кофейники, чайники, молочники…
— А внизу що? — спитав він, поставивши на місце останню порцелянову чашку.
— Варення… Макарони, борошно… вермішель… всіляка там крупа… цукор… лавровий лист. Відчинити? — витягла хазяйка велику в'язку ключів і, не чекаючи, квапливо розчинила навстіж дверцята.