Останній сигнал
Шрифт:
Полковник Тарнов запросив на бесіду інженера по сигналізації. Ним виявився молодик, який недавно закінчив електромеханічний факультет політехнічного інституту. Очі відвідувача були спокійними, але на щоках пашіли червоні плями, а рухи видавалися скутими.
Полковник поставив кілька обов’язкових запитань, згодом спитав:
— Вам не важко самому обслуговувати всю систему сигналізації?
— Ні, — дещо нерішуче відказав інженер. — Бачте, у всій мережі є два виходи — на пульт керування і на контрольний екран. Екран показує будь-яку несправність, причому обчислювальний пристрій класифікує її, А коли я де в змозі усунути несправність, завжди можна викликати монтерів з пункту обслуговування.
Він говорив швидко, інколи ковтаючи склади” Полковник заглянув у його світлі, майже прозорі очі — немовби скельця. “Мовить невимушено, вміє приховати хвилювання”, — подумав Тарнов. Він здогадувався про причину хвилювання, знав, що інженер очікує запитання, на яке підготував відповідь. Та полковник не квапився з цим питанням. Спочатку слід було підготувати грунт,
— Ви одружені?
— Ні, — відповів інженер, втягуючи голову в плечі, ніби визнаючи провину.
— Це ваше перше місце роботи після інституту?
— Так, — губи в інженера здригнулися.
— Мені дали про вас чудову характеристику, — підбадьорливо сказав полковник, і молодикове обличчя густо залила краска. Навіть шия почервоніла. Тарнов вдав, наче не помічає збентеження відвідувача, і вів далі: — Ви ще в інституті обрали для себе спеціалізацію?
— Тема моєї дипломної роботи — сигналізація.
— Чим ви пояснюєте, що сигналізація у книгосховищі не спрацювала?
— Я довго думав над цим, та ніяких дефектів у конструкції не виявив. Вона мусила спрацювати.
— Може, пошкодження?
— Але контрольний екран у повному порядку. Він би його показав.
— Виходить, що ніхто сторонній не міг пробратися до книгосховища?
— Виходить, так.
І залишається шукати злочинця серед співробітників бібліотеки, до того ж знайомих з будовою системи сигналізації?
Інженерове мовчання було достатньо красномовним. Чулося тонке дзижчання — це билася в шибку муха.
— Скільки співробітників залишалося того дня після роботи? — запитав полковник.
— Двоє. Завідувачка третім відділом архіву Степанова і я.
— Коли опечатали книгосховище?
— О двадцять першій. Все там було в порядку.
— А чому Степанова залишалася в бібліотеці?
— Точно не знаю. Мабуть, з дозволу директора… — Він поквапливо додав: — Степанова — стара працівниця бібліотеки…
— Вона знайома з будовою сигналізації?
— В загальних рисах.
Настав час для отого найнеприємнішого запитання. Полковник постарався, щоб його голос лунав невимушено:
— Ви книголюб? Колекціонер?
Хоч інженер готувався до цього запитання, він здригнувся, немов од удару. Всі заготовлені слова одразу вилетіли з голови.
— Книголюб. Ну то що? — з викликом запитав він. В очах-скельцях засвітилося обурення.
Саме зараз полковник повністю повірив у його неповинність.
— Не треба хвилюватися, — мовив Тарнов. — Пробачте. Зрозумійте мене. Адже хтось усе-таки пробрався до книгосховища.
— Мене це мучить не менше, ніж вас, — проговорив інженер. — Та й не тільки мене.
— До побачення, — сказав полковник, підводячись із-за стола на весь свій показний зріст.
Інженер пішов, а Тарнов довго й безуспішно намагався хоч на короткий час абстрагуватися від злочину в книгосховищі. За багато років служби таке трапилось уперше. Безглуздий, абсурдний злочин! Досвідчений зломщик з “кваліфікацією”, яка дозволяє безшумно, незважаючи на сигналізацію, проникати в запечатане приміщення, не зацікавився б книгосховищем, а вибрав би здобич у відповідності з ризиком. Абсурдність того, що сталося, зменшувалася тільки в тому разі, якби злодієм виявився колекціонер, збирач рідкісних книг… Але колекціонера, котрого він щойно бачив, полковник підозрювати не міг. Значить…
“Значить, я йду по фальшивому сліду, — подумав полковник. — Неможливе залишається неможливим, треба шукати можливе. Необхідно переглянути вихідні позиції”.
Він присунув до себе папери, став читати висновок експертів, але знову не знайшов у них жодної ниточки, за яку можна було б ухопитися. Тарнов уже збирався йти додому, коли задзвонив телефон.
— Товаришу полковник, — доповів лейтенант Марченко, — дзвоню з інституту експериментальної генетики. В лабораторії номер дев’ять — пограбування.
…Через кілька хвилин полковник увійшов у вестибюль інституту. Тут його зустрів молодий лаборант, високий і худорлявий. Його веснянкувате обличчя сповнювалося значущістю: пограбування явно врізноманітнило інститутське життя.
Лабораторія номер дев’ять була розташована на другому поверсі, так що ліфт не знадобився. Біля лабораторії юрмилися цікаві, котрих лейтенант Марченко, невисокий крем’язень, даремно переконував розійтися й не заважати міліції.
Помітивши полковника, лейтенант попрямував до нього, безцеремонно розштовхуючи зівак обома руками. Він зупинився перед своїм начальством і зробив різкий рух головою, мовби обтрушуючись після запливу. Полковник затаїв посмішку і запитав:
— Коли це сталося?
— Після обідньої перерви.
— Хто залишався під час перерви в лабораторії?
— Ніхто, товаришу полковник. Всі пішли обідати. Двері замкнули на електронний замок, як належить за інструкцією. Адже в них там були пробірки з мікробами та вірусами. А коли повернулися, двері виявилися відчиненими. Кілька пробірок зникло.
Лейтенант і далі доповідав про вжиті ним заходи, але полковник слухав його неуважно. Він зрештою зрозумів, чого не врахував, розслідуючи випадок у бібліотеці. Либонь, найголовнішого: що ж зникло з книгосховища? Втім, з’ясувати це можна буде лише тоді, коли в книгосховищі наведуть сякий-такий порядок. А поки що залишається ждати і не робити передчасних висновків…