Останній сигнал
Шрифт:
— Товаришу полковник, ось професор, керівник лабораторії.
Мужчина в білому халаті, з могутніми плечима й довгими руками, трохи сутулий, нагадував ведмедя, що підвівся на задні лапи. Маленькі, глибоко посаджені очі дивилися добродушно й допитливо. Велика біла рука полковника потонула в його лапиську.
— У вас траплялося що-небудь схоже? — запитав полковник.
— Та що ви?! — здивувався професор і відмахнувся своїм лаписьком.
— Зниклі пробірки небезпечні?
— Надзвичайно! Одної з них досить, аби інфікувати все місто. А протиотрута є тільки тут, у нас, та й у невеликих про… я хотів сказати —
— Розкажіть докладніше про те, чим займається лабораторія, — попрохав полковник.
— Для нас мікроби й віруси — експериментальні моделі. На них ми з’ясовуємо деякі деталі спадкового коду. Ми викликаємо у наших моделей спрямовані мутації і таким чином створюємо нові штами мікробів. Проте наслідок мутації не завжди можна передбачити. Іноді отримуються небезпечні штами. Наприклад, украдений штам паратифозної палички 617С викликав так званий лихоманковий паратиф. Ми одержали антиштам і створили препарат, котрий ліквідує звичайний паратиф за кілька годин, лихоманковий — за два-три дні. Однак цей предмет с поки що тільки в нас. Культура вірусу в украденій пробірці ще небезпечніша. Пробачте, але про неї я можу розповісти лише з дозволу керівництва інституту.
Тарнов ніяк не реагував на останні слова професора, наче й не чув їх. Він запитав:
— Ці пробірки лежали на видноті чи їх треба було розшукувати?
— Скоріше, мабуть, як ви висловилися, на видноті. Адже ми зараз працюємо з ними.
В цей час лейтенант Марченко покликав полковника до телефону. Тарнов пройшов у кабінет керівника лабораторії, підняв трубку, що лежала на столі.
— Слухаю. Полковник Тарнов.
— Семене Антоновичу, з книгосховища нічого не пропало, — доповів його помічник, який залишався в бібліотеці.
— Зовсім нічого? Жодної книжки? — перепитав полковник таким тоном, немов йому дуже було потрібно, аби там щось пропало, і додав: — Перевірте ще раз.
— Перевіряли декілька разів, СеменеАнтоновичу, — струмився голос помічника. — Всі книжки на місці.
— Спасибі, можете йти додому обідати.
Коли Тарнов повернувся до лабораторії, там уже з’явилися експерти. Полковник звернувся до професора:
— Дозвольте нашим співробітникам оглянути лабораторію.
Професор мовив “будь ласка”, повів усю групу за собою. Лейтенант Марченко, позбувшись цікавих, приєднався до Тарнова та експертів.
Огляд зайняв небагато часу, Було знято відбитки пальців з електронного замка, з посуду і приладів, переглянуто все сміття, кожний клаптик паперу. Професор скоса позирав на полковника. Вузьке обличчя Тарнова з чітко окресленими губами робилося дедалі смутнішим і похмурішим, наче йому хотілося спати.
Прощаючись, він сказав професорові:
— Залишаю номер домашнього телефону. Прошу вас викликати всіх співробітників і ще раз ретельно оглянути лабораторію, всі шафи й термостати. Можливо, пробірки просто не туди поставили.
— Ми вже… — почав професор, одначе полковник був наполегливим:
— Будь ласка, виконайте моє прохання.
Професор подзвонив полковникові через три з гаком години. Його голос лунав глухо й нерішуче, ніби він збирався вибачитися. Полковник стрепенувся:
— Знайшли?
Голос професора змінився, тепер у ньому з’явилося здивування:
— Ми оглянули все, але пробірок, на жаль, немає…
Полковник ще деякий час потримав трубку біля вуха, роздумуючи, потім повільно, начебто знехотя, поклав її на важелі.
На початку робочого дня полковникові Тарнову принесли акт дактилоскопічного дослідження. На електронному замку було виявлено відбитки пальців, серед яких — абсолютно незвичайні. По-перше, сліди були дуже слабкі, по-друге, характерного дактилоскопічного малюнка не було взагалі. При багаторазовому збільшенні на фотознімках можна було розібрати схрещені лінії, схожі на знаки множення.
Полковник допитливо подивився на довготелесого начальника лабораторії, який приніс матеріали.
— У вас є коментарі, Леве Іллічу?
Одна брова Льва Ілліча багатозначно підстрибнула, друга залишалася на місці. Це означало: так.
Полковник знав слабинку начальника лабораторії, вдавано зітхнув:
— Без вас, як без очей, Леве Іллічу.
Задоволена посмішка з’явилася на губах Льва Ілліча, проте він одразу ж злизнув її кінчиком язика і скептично похитав головою:
— Смійтеся, смійтеся над старою людиною…
Одначе всупереч словам голос його був благодушним.
Є коментар, Семене Антоновичу. Відбитки вийшли слабкими не випадково. У того, хто залишив сліди, цілком імовірно патологічна шкіра. Майже немає жировиділення та потовиділення.
Полковник подався наперед:
— Леве Іллічу, а ви, як справжній мудрець, можете визначити хворобу?
— Таке явище можливе, приміром, при високій температурі. Але, як я розумію, навряд чи буде людина з сорокаградусною температурою походжати по лабораторії…
Він хитро блиснув очима до полковника. Той негайно кивнув, висловлюючи всім виглядом посилену увагу і схвалення…
— Порушується потовиділення і при зобній хворобі, Семене Антоновичу. Та ми з вами знаємо, що тоді відбитки були б усе ж таки виразніші… — Він інтригуюче помовчав і багатозначно додав: — Колись я бачив точнісінько такі відбитки. Це була знаменита справа Биркасова. Два роки злочинця не могли виявити. Врешті-решт відбитки його пальців показали одному старому криміналістові…
І зовсім ви не старий, Леве Іллічу. Мужчина у розквіті сил.
— Ну й майстер же ви полестити, Семене Антоновичу. Інший на моєму місці вам повірив би й розімлів. Але мене це вже не обходить.
Та як не робив суворе обличчя начальник лабораторії, як не стримував усмішку задоволення, вона таки проклюнулася… І він поквапливо заговорив:
— Смішно згадати, скільки вони морочилися з цим. Гм… так от, я подивився на відбитки і тихо, зауважте собі, дуже тихо, аби, не дай боже, не нав’язати свою думку і щоб почув тільки той, хто хоче почути, сказав: здається мені, у вашого “мокрушника” хвороба шкіри. І правильно було б називати його не “мокрушником”, за яким рахується шість убивств, і не “ведмежатником”, що зламав вісім банківських сейфів, а звичайним “іхтіозавром”. Бо він, видно, хворий на іхтіоз, і шкіра в нього схожа на риб’ячу луску. Вона груба й потовщена. А обличчя в нього має бути відповідно малорухливим, маскоподібним. Записали вони, таким чином, з моїх слів уявний словесний портрет. А коли нарешті за допомогою того ж, завважте собі, уявного портрета спіймали злочинця і порівняли з моїм описом, усі деталі зійшлися як викапані. А то ще….