Останній світ
Шрифт:
Та годі вже. Жодного більше слова. Не цього ранку. Не тут, біля вікна. Може, згодом. Іди собі. Щезни.
Нічого не кажучи, самим тільки різким, коротким порухом руки, що здавався не багато енергійнішим, ніж той, яким звичайно відганяють надокучливу муху, Август урвав доповідача й, немовби забувши про все на світі, знов задивився на носорога. Один лиш мимовільний порух Його руки. Руки Самого. Але цього було досить. Двір не ждав завершених фраз чи готових рішень. У судових інстанціях, у кабінетах та в архівних сховищах тепер мав вагу знак, а те, чого в ньому бракувало, щоб ухвалити остаточне рішення, не важко було додумати. Погано служив Римові той, хто різкий порух Його правиці не вмів витлумачити як ознаку великого невдоволення чи навіть більше — гніву.
Як ото образ поета і зміст його творів, що, зазнавши змін і перетворень, проклав собі шлях нагору, так тепер і імператорів жест чи, власне, глибоко вкарбований у пам’ять спогад про мимовільний порух Його правиці почав торувати шлях через донощиків та нашіптувачів назад, униз, не уникаючи тих самих законів, деформацій і перекручень. «Ув’язнення,—
Як уже не раз бувало з виконанням наказів, тлумачити й запроваджувати в життя волю імператора, який у цьому й інших таких дрібних випадках особливого зацікавлення не виявляв, і тепер було покладено на підданих. Один порух руки... Цей жест передавали далі, і він посувався згори вниз, від інстанції до інстанції дуже й дуже повільно. Апарат розглядав усі тлумачення й пояснення досить ретельно. Поет більш не виступав прилюдно. Двір мовчав.
Назонів білий кінь гуляв собі без сідла та збруї в саду всього лиш як прикраса маєтку на п’яцца дель Моро. Про поетову промову на стадіоні «Сім притулків» усі вже, здавалося, майже забули, Та ось імператорів жест нарешті досяг того рівня внизу, де будь-який вирок не просто ухвалювали, а й виконували, де двері в камерах таки замикалися на замки, а рік ув’язнення означав не просто термін, а відтинок людського життя. Одне слово, десь глибоко внизу, вже зовсім поряд із справжнім життям, кінець кінцем знайшовся один начальник,— було це незадовго до обідньої перерви,— який при двох свідках продиктував байдужому писареві, що жест імператорової руки означав: «Геть! Геть з-перед моїх очей!» Але геть з-перед імператорових очей — це геть на край світу. А край світу був у Томах.
IV
Отже, написи на каменях прочитано. На чистих, ще лискучих від оцту й слимачого слизу поверхнях мерехтіли відблиски ліхтаря. Аж тепер Котта відчув, як холодно і який він стомлений. На поетів сад упав нічний приморозок. На листі дерев і кущів, навіть на віялах папороті виростали колючки, голки й цілі щітки з інею. Піфагор присів навпочіпки перед одним із менгірів без напису і, здавалося, п лишив цей здичавілий куточок цілком на римського гостя. Обличчя в слуги повивали пасма й густі клубки пари з рота. Поки Котта, все ще вичитуючи написи, блукав серед каменів, Піфагор знов почав тихенько, монотонно й невиразно щось бубоніти в темряві, і складалося враження, ніби його слова спадають на довколишній світ, наче паморозь. Потім старий, не перестаючи говорити, байдуже взяв із Коттиної руки ліхтаря й рушив попереду до зеленої стіни край галяви. Під ногами в них хрустіли й порипували опалі й уже примерзлі до землі слимаки. Йти в такий мороз по цих трупах було однаково, що ступати по битому склі. З цього хрускоту й порипування Назонів слуга й римлянин пірнули в густу зелень.
Котта поспішав услід за старим крізь лабіринт стовбурів та гілок і був надто стомлений, щоб іще й затулятися від хльостких кущів. Нарешті він, слухаючи ту невгамовну балаканину,— на скронях у нього від дошкульних ударів віття уже повиступала кров, — піднявся кам’яними сходами в двір, що білів у місячному сяйві. Вітер трохи вщух. Листя на шовковиці бриніло, наче залізне. Поетів будинок тепер являв собою всього лиш тінь на тлі величезної тьмяної гори, на якій ще світили латки снігового покривала двох зимових років. Ця невелика тінь прийняла їх до себе. Та потім уже й Назонів дім почав так затято впиратися чужинцеві, як щойно впиралася гущавина в саду: не встиг Котта переступити вслід за слугою через поріг, як його зачепив за пальто гачок у стіні, потім по коліні вдарило топорище прихиленої до стіни сокири, так що він аж скорчився від болю, а коли Піфагор кинув на тьмавий жар у вогнищі поліняку, межи очі римлянинові сипонув цілий сніп темно-червоних іскор і обсмалив йому брови та чуба. Слуга спостерігав усі ці прикрощі, що одна за одною падали на голову гостя, і не переставав говорити; згодом показав коцюбкою на лігво між двома стелажами книжкових полиць у закіптюженому кутку кімнати, на перем’яту ковдру з кінського волосу, що тхнула сажею і смальцем, та збиту овчину, а тоді підійшов до крутих сходів, які вели на горішній поверх, і надовго зупинився на першому східці, дивлячись угору, немовби хотів іще раз зважити, чи варто збиратися на силі і так високо та важко дертись. Котта дивився на Піфагора, що завмер у цій позі — нахилений уперед, тримаючи над головою ліхтаря й усе ще не зважуючись ступити перший крок, — і раптом уявив собі цього чоловіка якоюсь давньою-предавньою, не по-людському старою істотою, що підійшла до останньої життєвої межі й ужахнулась. Важко хекаючи, зле не перестаючи говорити, немовби без цього бубоніння він не може й дихнути, Піфагор нарешті рушив нагору, в чорному отворі ляди озирнувся через плече, погасив ліхтаря і зник, гупаючи в пітьмі за балками горішнього поверху; та навіть коли вже стихли і його кроки, згори ще долинала, неначе далеке дзюрчання, його розмова з самим собою. Стояла вже глибока ніч.
У темряві, ледь освітленій крізь поодинокі щілини повним місяцем та відблисками вогнища, Котта дістався навпомацки до лігва, опустився в сморід смальцю, кіптяви та шкур і, ще не встигнувши натягти на плечі ковдру з кінськото волосу, провалився в сон. Крізь заґратоване слюдяне віконце в дверцятах
Потороча нечутно підійшла до вогнища й, не зважаючи на сонного Котту, всілася на підлогу, ніби коло багаття. Котта відчув, як його охоплює страх, відчув глухий, протяглий крик, що заповнював йому горло, носову й лобову порожнину, примушував тремтіти голову й нарешті вихопився ревом із рота й носа водночас. Це було коров’яче ревіння.
Заціпенівши від власного голосу, Котта знов опустився на волосяну ковдру й лежав скарлючений, так наче в нього переламані руки й ноги. Немилосердно, жорстоко обступав його світ. Пастухів череп мерехтів тепер, мов одне ціле, складене з незліченних граней око або лискуча мушина голова. Але жодне з багатьох тих очей начебто не помічало чоловіка, що лежав, скорчений і по-коров’ячому мукаючи, на лігві. А пастух, сидячи біля холодної плити, почав сіпати налигач, що тягся крізь незачинені двері кудись у ніч; він усе торгав, сіпав, доки на білках численних його очей від напруги понабігали тонесенькі, мов волосина, й рясні прожилки, а в дверях стала корова — біла як сніг корова на тлі осяяних місяцем гір. Та марно пастух силкувався — корова цього стійла боялась. Вона важко зляглася на порозі Назонового будинку і, втупившись у куток, де спав чоловік, почала відригувати й жувати жуйку. І раптом корова завмерла й нашорошила вуха. Тепер уже й Котта почув музику. Щойно йому здавалося, ніби оте низьке гучання, яке то наростало, то стихало,— завивання вітру. Але це були звуки повільної мелодії, що линула над кам’яними просторами десь іздалеку, може, навіть із одного з високогірних зворів. Ця ніжна музика нагадала Котті колискові пісні в Сульмоні, ласки й дух розпашілого тіла, якусь давно забуту таємницю. Що ж то грало? Фагот? Флейта?
Всіяна зорями голова не зводила очей із білої корови й уже почала безтямно погойдуватися в лад мелодії та поглядати повз корову крізь відчинені двері на гори, так ніби й вона тепер щось пригадала — можливо, слова жартівливої пісні про почвару; музика її зворушила, на очі їй набігли сльози й закапали на хутряну накидку. Але те далеке гучання навіювало не тільки давно забуті картини й почування, а й ще більшою мірою — неймовірну втому; кожен погляд під цю мелодію викликав ще глибшу втому. У пастуха вже поопускалися всі повіки, і сон накрив сотні очей, як ото чаїна тінь накриває зграйку рибок, і вони стрімко пірнають на глибину, а їхня луска востаннє зблискує сріблом. І тепер там, де щойно блимали, видивлялись одне над одним очі, лежали самі опущені повіки; зате в іншому місці на тій голові зблискували разки чорних зіниць, і все довкола ворушилося, кліпало, прокидалось і боролося зі сновидіннями, аж поки сон таки брав своє й помалу гасив одну по одній зірки, і нові відблиски вже ніде не спалахували. Пастух тепер просто снив своєю коровою, а римлянин — пастухом, і місяць та гори були тільки маревом, а тоді музика раптом урвалась, і перед Назоновими дверима постала тінь, ковзнула через поріг, схопила на підлозі сокиру й підскочила до сонної поторочі. І вдарила.
Від важкої сокири очі в пастуха обсипалися, мов луска з рибини, й покотилися дощаною підлогою, наче краплі ртуті, в куток. Зоряна голова луснула. З відкритої рани зацебеніла кров і почала змивати геть одне по одному очі; зникали сітчатки, слізники, вії. І коли корова, забризкана кров’ю свого пастуха, підвелася й висмикнула налигача з безвільної руки забитого, тінь уже давно без жодного звуку вислизнула надвір, у ніч. А Котта закричав удруге. До нього знов повернувся голос, його римський голос. Але сон йому снився далі. Він бачив, як заворушилися дошки на підлозі, бачив нестругані, прибиті цвяхами грубі обаполи, схожі на довге пташине пір’я, бачив підлогу в Назоновому будинку, що нагадувала розпущене віяло павича. І бачив, як опалі з пастухової голови очі пристають до павичевого хвоста й беруться пухнастими вінчиками. Коли вже не зосталося жодної пір’їни без ока, павич із шурхотом згорнув своє віяло і з жалібним криком щез у нічній пітьмі.
Нарешті римлянин прокинувся. Він розгублено випроставсь і позирнув довкола. В Тракілі вже сірів світанок. Ба ні, то ще світив місяць. Од вітру одна віконниця відчинилася. Крізь крижані візерунки на шибках було видно тільки місяць. Залізні завіси на віконниці рипіли павичевим голосом, а на горішньому поверсі все ще бубонів Назонів слуга. Так монотонно голосять і сульмонські жінки над марами з потонулими нирцями, які пірнають по губки і яких привозять з узбережжя в залютованих цинкових домовинах; так лебедять в Італії голосільниці довкруг обкладених квітами й обставлених свічками марів. І Котті раптом здалося, ніби те незрозуміле мурмотіння, яке безперервно долинало з горішнього поверху, стосується його самого. То було голосіння по ньому. А оце лігво — мари.