Останній світ

Рансмайр Кристоф

У давньому світі.

Богиня підземного царства; дочка Юпітера й Церери — богині родючості й хліборобства. Діт, володар підземного царства, покохав її й викрав, та зрештою дозволяє їй повертатися на родючу половину року на землю.

...Відтепер Прозерпіна / 3 матір’ю місяців шість і з мужем стільки ж проводить. / Тут же владарка полів і думками, й лицем просвітліла. / Щойно похмура, в журбі й перед Дітом посмівши постати, / Вся заясніла нараз, наче сонце, вповите недавно / В хмари важкі, випливає із них, золоте, переможне.

ПРОКНА

В «Останньому світі».

Дружина

різника Терея, Ітісова мати, Філомелина сестра. Не живе з чоловіком, а мучиться, хоч ні на що й не нарікає. Терей часто б’є її — мовчки й без злості, немов худобину, яку йому привели на забій; кожним своїм ударом він ніби намагається заглушити в дружини нікчемні рештки її волі й відрази до нього. Єдине, що захищає Прокну від чоловіка — це її чимдалі більша повнота, отой жир, який вона плекає всілякими мазями та запашними оліями і в якому ця колись тендітна жінка помалу наче зникає. Коли стає очевидним, що Терей зґвалтував і скалічив Філомелу, Прокна божеволіє, забирає з часу свого сина й переносить його знов до свого серця.

У давньому світі.

Дочка афінського царя Пандіона,Філомелина сестра, Тереєва дружина; вбиває рідного сина Imica, щоб помститися Тереєві за те, що зґвалтував і скалічив Філомелу.

...Сина свого потягла, як тигриця з-над Гангу — /Лані молочне дитя в непроникливі, тіняві хащі... / Й поки до неї Ітіс витягує руку, сумну свою бачачи долю, / «Матінко! Мамо!» — кричить і до неї ще тягнеться, Прокна / Меч йому з розмаху вбила під ребра — і навіть обличчя / Не відвернула в ту мить. І цього, щоб життя відібрати, / Досить було. Філомела ж розтяла і горло, а члени, / Де тріпотіла ще ніжна душа, покидаючи тіло, / Ділить на кусні дрібні. В казані вже скипає частина, / Решта — сичить на рожні. Потемніла від крові долівка.

ТЕРЕЙ

В «Останньому світі».

Томський різник. Розвалює худобі голови на мілководді міського стумка. Коли його обух лунко опускається межи очі прив’язаній тварині, будь-який інший звук стає таким неістотним, що навіть дзюрчання води на мить ніби уривається й переходить у тишу. Теорей ґвалтує й калічить Філомелу, сестру своєї дружини Прокни. Глибоко вражена цим, Прокна вбиває свого сина Ітіса, єдине створіння, до якого Терей відчуває ніжність. Цілу ніч Терей шукає синову вбивцю, вдосвіта знаходить обох сестер у линваревому будинку, заносить сокиру, щоб ударити Прокну,— і тут Філомела злітає ластівкою, Прокна — соловейком, сокирище обертається на довгий дзьоб, Тереєві руки — на крила, чуб його — на бурі й чорні пір’їни. І вже одудом несеться він за двома врятованими пташками.

У давньому світі.

Фракійський володар, що допомагає Афінам захищатися від варварських орд і здобуває перемогу; за це дістає в дружиниПрокну, дочку афінсьского царя Пандіона. Закохується в Прокнину сестру Філомелу, ґвалтує її й вириває в неї язика, щоб вона не виказала його. Коли про це лиходійство все ж таки стає відомо, Прокна, щоб помститися Тереєві, вбиває і четвертує свого сина Ітіса, вдвох із Філомелою вони смажать і варять хлопчикове м’ясо і пригощають ним Терея.

Страви смакує вже — власним дитям набиває утробу. / Ще й посилає по Ітіса — так він обману піддався! / Прокна ж уся палахтить, не діждеться жорстокої втіхи. / Прагнучи

стати вістункою лиха свого ж якнайшвидше,— «Те, чого хочеш ти,— каже,— всередині». Той озирнувся, / Сина ж не бачить ніде. Поки знов, оглядаючись, кличе,— /Простоволоса, якою була при нелюдському вбивстві, / Вбігла нараз Філомела й скривавлену голову хлопця / Кинула просто в обличчя Тереєві. їй ще ніколи / Так не потрібен язик був, щоб радість засвідчити словом. / Рикнув оглушливо, стіл одіпхнувши, фракієць і сестер / Змієволосих із дому стігійського кличе в розпуці. / То він наїдки страшні з-під грудей (та хіба це можливо?) / Вирвати хоче, нутра свого вміст, то, зітхаючи тяжко, / Плаче й себе називає живою могилою сина. / На Пандіонових дочок, роз’ярений, меч оголивши, / Кинувся. Ті ж, утікаючи, мовби на крилах повисли. / Справді — на крилах вони. Вже в ліси з них одна подалася, / Друга під крівлею місце знайшла. Ще й сьогодні у неї / мітка на грудях горить — про криваве нагадує вбивство. / Він же, в стражданні своїм, як і в прагненні помсти, поривний, / Теж у пернатого перемінився: на маківці — гребінь, / Дзьоб довжелезний прямий, мов у воїна спис, виступає. / Одудом став називатись той птах, войовничий на вигляд.

ФЕБ

В «Останньому світі».

Карнавальна личина на Тереї у процесії блазнів. Прикрашений клаптиками сухозлітки та хромованими бляшками, різник їде на возі, пофарбованому в біле й запряженому парою волів, вуличками залізного міста, розмахуючи підпаленим батогом. Котті здається, що ця личина — карикатура на бога сонця з його вогняною колісницею. Різник мріє бути Фебом.

У давньому світі.

Осяйний. Один з епітетів Аполлона, бога віршування, музики, пророцтва та лікування, а також бога сонця Соля. У «Метаморфозах» обидва виступають під цим ім’ям. Коли змія намагається проковтнути відтяту Орфеєву голову, Феб перетворює її в камінь.

Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась — /Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща / Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши. / Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше, / Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце, / Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.

ФЕМЕ

В «Останньому світі».

Крамарка з Томів, удова бакалійника. Народжує від одного заїжджого гірника сина-епілептика; у годину розпачу за допомогою відвару з цикламенів та квіту вовчого лика намагається звести свого непутящого сина зі світу, але зрештою так до нього прив’язується, що коли справді його втрачає, всім розказує про своє лихо і від усіх чекає розради. Розповідає Котті про долі мешканців залізного міста.

У давньому світі.

Богиня поголосу.

...Є серединне місце у просторі... / Кожну подію відтіль, хоч і віддаль незмірно далека, / Видно, й усі голоси проникають у вуха чутливі. / Там — Поголоска живе; її дім — на вершині найвищій... / Навстіж усе там і вдень і вночі. Увесь дім — із дзвінкої / Міді, й гуде він увесь, і відлунням повторює звуки... / Неправдиві й правдиві впереміш повсюди / Там сновигають чутки, перепурхують з місця на місце / Незрозумілі слова; ці наповнюють вуха дозвільних, / Ті — з новиною далі летять. Щораз більшає доля Вигадки...