Останній заколот
Шрифт:
Але про що каже Вакар?
— На жаль, найдійовішою частиною російської еміграції є монархічні угрупування. Основу їх становлять колишні петербурзькі аристократи, титуловані дворяни, а також біле офіцерство, що емігрувало після поразки в Криму та на Далекому Сході. Центр дії, я і мої колеги Карташов, Чайковський, Демидов та інші, не поділяємо програми монархістів, і майбутня Росія уявляється нам як країна демократична. Росія нинішня, тобто Совдепія, сучасний суспільний уклад — лише проміжний етап у державному будівництві країни.
Вакар побачив, як беззвучно, самими пальцями, поаплодував йому Чолганський. Здається, він недооцінив цього адвоката, вважаючи таким собі провінційним Плевако, котрий сам розчулюється од власних промов. А от зміг оцінити й іншого — отже, вслухається, аналізує, схвалює. Треба запам’ятати це прізвище — Чолганський — і коли вони візьмуть владу, запропонувати посаду в уряді.
А Чолганський, дивлячись на Бакара опуклими водянистими очима, розмірковував:
“Цей закордонний тип проголошує загальновідомі істини, та й суто ораторські прийоми його банальні: перепади від шепотіння до вигуків… Але про всяк випадок треба поаплодувати, це дуже легко, тільки поплескати пальцями, проте Вакар може звернути увагу на цей вияв визнання і колись згадати: у Києві є людина, котра за важких обставин підпілля й червоного терору пішла за ним”.
Вакар на секунду замовк, обвів усіх уважним поглядом, поправив краватку й мовив вагомо:
— Отже, панове, Центр дії, який я маю честь представляти, враховуючи нинішню політичну та економічну кон’юнктуру, вважає, що Росія перебуває напередодні кризи, державного перевороту. Однак врахуйте: цей переворот може відбутися несподівано, що викличе політичну катастрофу. І от, щоб запобігти цій катастрофі, громадські сили мають підготуватися до перевороту і вчасно взяти владу в свої руки!
Вакар замовк, і в кімнаті запанувала мертва тиша. Нарешті Микола Прокопович порушив її:
— Браво!
Чоловіки заворушилися на стільцях, обмінюючись пожвавленими поглядами: слова Вакара впали на благодатний грунт, усі давно чекали кризи, повалення більшовиків, іноземної інтервенції, будь-чого, аби зникли ненависні комісари, робітники повернулися до своїх підвалів, а вона очолили в благословенному Києві уряд і самі спрямовували й визначали долю народу. Але отак-от: скоро криза, й влада сама перейде до їхніх рук!
— Мені дуже приємно, — сказав Вакар, — що широкі громадські кола тут, — обвів рукою присутніх, — у Совдепії, поділяють точку зору Центру дії. Це є запорука успіху нашої справи, панове. Але хотілося б провентилювати з вами й таке делікатне питання: як прогресивна громадськість Совдепії розцінить допомогу ззовні?
— Хочете сказати, інтервенцію? — шкіра на лискучому черепі Чебакова пішла зморшками, і Вакар пошкодував: мабуть, це питання ще не можна ставити руба… Однак Чебаков теж пішов напрямки: — Я особисто і всі патріоти Росії, гадаю, вітатимуть війська Антанти в Києві та Москві. Європа простягне нам руку допомоги — що може бути кращого!
Хоч як дивно, але першим підтримав його Василенко-молодший: підхопився і зааплодував голосно, як клакер у театрі.
— Я зрозумів, що шановне панство не заперечує проти іноземної допомоги? — перепитав Вакар. — Це дуже важливо, бо цей аспект цікавить зокрема французький уряд, і від його позитивного вирішення залежить ступінь підтримки Центру дії в Парижі.
Микола Прокопович набурмосився.
— Але ж ми знаємо їхні апетити, — пробуркотів. — Усе має бути попередньо обумовлене.
— За все треба платити… — Розвів руки Вакар. — Не мені це пояснювати вам, панове.
— Так, — підтримав його Чолганський, — за врятування Росії можна заплатити будь-яку ціну.
Микола Прокопович посовався на стільці, та заперечувати не став. Зрештою, все правильно, та й платити доведеться не з власної кишені. Ця думка остаточно заспокоїла Василенка-старшого, й він мовив вагомо:
— Не заперечую!
Вакар задоволено потер руки. Взагалі, руки в нього весь час рухалися, як у диригента, допомагали мислити, відтворювали хід думок. От і зараз Микола Платонович підвів вказівного пальця, закликаючи до уваги, й мовив:
— Нам слід, панове, обміркувати й таку важливу проблему, як створення друкованого органу організації. На одному з перших засідань в Центрі дії висловлювалася думка про випуск журналу в Москві, але… Самі уявляєте, що таке нелегальне видання: приміщення, шрифти, верстати, я вже не кажу про добір абсолютно надійних поліграфістів… Крім того, московська організація Центру дії ще тільки в стадії створення, до речі, цими днями я їду туди, щоб налагодити справу. Отже, ми відмовилися від видання журналу в Совдепії і прийняли рішення випускати його в Парижі.
— Слушна думка, — сказав Смирнов. — Але чи вистачить у вас матеріалу, щоб журнал став бойовим?
— Сподіваємось на вас, панове. І зокрема на ваш літературний талант, Павле Петровичу. Журнал має носити пропагандистський характер і висвітлювати всі аспекти російської дійсності. Основні статті мусять бути написані тут, саме вами, панове, з залученням вагомого ілюстративного матеріалу. Тобто слід бити більшовиків місцевими фактами.
Микола Прокопович поморщився і зауважив:
— Ну гаразд, напишу я статно, а як переправити до Парижа? Звичайною поштою небезпечно, на кордоні листи можуть перлюструватися, крім того, поки лист дійде… Втрачається оперативність…
— Це питання продумане нами, — заперечив Вакар. — Існує відлагоджена система зв’язку між Києвом та Парижем, яка дісталася нам у спадок від такого геніального конспіратора, як Борис Савинков. У Києві мешкає повноважний представник Центру дії, він суворо законспірований. З ним підтримуватиме зв’язок лише один з Київської групи, той, кого ми сьогодні оберемо головою вашої організації.